Життя у підвалі, втрата ока і туга за домом. Історія 57-річної переселенки з Сєвєродонецька

]]>NV: Валентина з Сєверодонецька, яка отримала тяжкі поранення обличчя і кінцівок під час обстрілів міста у травні 2022-го, розповідає про тяжкий шлях реабілітації, чоловіка, який залишився в окупації, та один із символів міста — водоліївські булочки.]]>

57-річна Валентина з міста Сєвєродонецьк, що на Луганщині, працювала пекаркою протягом сімнадцяти років. Цю професію обрала через любов до солодкого та до роботи з тістом. Булочки, які вона випікала для місцевого магазину Водолій, називає легендарними: каже, їх знали і любили не лише у самому Сєвєродонецьку, але і за його межами.

З початком повномасштабної війни Валентина разом із родиною — донькою, зятем, онуками та чоловіком — перебувала у рідному місті. 25 лютого 2022 року, як завжди, йшла на роботу, а ввечері планувала відсвяткувати у сімейному колі десятий День народження онучки. Проте додому того дня так і не потрапила.

У охопленому боями Сєвєродонецьку Валентина залишалася протягом трьох місяців — до травня 2022-го, поки не отримала тяжкі поранення внаслідок одного з обстрілів. Тоді ж загинув її зять.

В інтерв'ю NV Валентина розповідає про те, якими були її останні місяці у рідному місті, скільки операцій довелося перенести після поранення, та зізнається, як сильно сумує за домом.

Про водоліївські булочки

«Я працювала у пекарні. В нас був бренд Сєвєродонецька: булочки, відомі не тільки в нашому регіоні, але й далеко за його межами. У моєї подруги чоловік був з сусідньої області, Донецької, тож іноді вони їздили туди до родичів. Питали, який привезти гостинець. „Нічого не вези, привези водоліївських булочок“. Булочки були дуже смачні. Хоча продукти зовсім прості. Може, це тому що вкладали всю душу в роботу», — так ділиться з NV спогадами про свою роботу в пекарні Водолій у Сєвєродонецьку Валентина.

У Сєвєродонецьку Валенина працювала у пекарні Водолій, яка славилася своїми булочками. На фото: Валентина після поранення, у фотосесії до проєкту Обличчя людяності / Фото: Фото надане Superhumans Center

Водоліївські булочки називає легендарними. Каже, великим попитом також користувалися паски — напередодні Великодня до пекарні зазвичай стояли черги з охочих придбати цю святкову випічку.

«Якось дівчата присилали мені сюжет про Сєвєродонецьк — історія від самих витоків: як він будувався, і про те, що діти вчили у нас хімію не по підручниках, а за розповідями дорослих, батьків. Основна маса дорослого населення працювала на заводі Азот — великий хімкомбінат був. Так от, у сюжеті про місто розповіли, що, мовляв, забіжиш у Водолій, купиш смачних булочок, і біжиш на Чистуху — це водойома така — купатися, засмагати», — згадує Валентина.

За її словами, уже після окупації міста у 2022-му один зі співробітників пекарні домовився з господарем про те, що орендуватиме пекарню та продовжить роботу там. Тож хліб та булочки продовжують пекти, проте — невеликими порціями:

«Не знаю, такі вони, чи не такі, але коли ми працювали, ваніліном пахло дуже далеко — в яку сторону вітер дує, там і нюхають наші булочки».

Про початок повномасштабної війни і рішення залишатися у місті

Про початок повномасштабної війни у лютому 2022-го Валентина розповідає так:

«Я оце 25 лютого як виїхала з дому, і все, більше туди не потрапила. В мене у місті донька жила. А мій дім розташований на краю [Сєвєродонецька]. Наше село — це була нульова лінія оборони. Квартира ж [доньчина] була на першій лінії. Так що, можна сказати, ми були в епіцентрі подій».

25 лютого 2022 року Валентина, як завжди, відпрацювала робочий день, а потім збиралася на святкування Дня народження до онуки. Коли зібралася повертатися від рідних назад, додому, з’ясувала, що за місто вже не випускають — на виїзді з Сєвєродонецька встановили блокпост, громадський транспорт ходити перестав. Тож Валентина залишилася у місті.

Жінка згадує, що у квартирі жити також було страшно через сильні обстріли. Саме тому довелося поселитися у підвалі сусідньої школи. Спочатку там було кілька сотень людей, пізніше частина виїхали. У квітні-травні 2022-го в підвалі тієї школи мешкало 140 людей. Валентина та її донька були серед жінок, які готували обіди на всіх мешканців підвалу. Той період жінка описує «як у Бога за пазухою»:

«Нам привозили гуманітарну допомогу. І крупи, і муку, навіть рибу привозили свіжоморожену, печінка в нас була. Ми мали генератор, на 3−4 години на добу включали світло. Стояли морозильні камери, туди все складали. У нас завжди були окорочка, пельмені привозили».

Якийсь час у місті ще працював хлібзавод, і людям привозили хліб, який можна було купити. Через якийсь час завод припинив свою роботу. Валентина пробувала пекти оладки — на той момент, згадує, вони здавалися їй найсмачнішими, а всі навколо запитували у неї рецепт.

«Якщо чесно, то 25 лютого ще в голові не вкладалося, що це війна. Ну, у нас в 2014 році теж було так: постріляли не дуже багато, і все затихло. Нас звільнили, і все стало на свої місця. Думали, може, і тепер так буде», — так описує свої емоції Валентина.

З травня і до 22 липня 2014 року Сєвєродонецьк вперше потрапив під окупацію — тоді його захопили бойовики так званої ЛНР. Після повномасштабного вторгнення місто окупували вдруге — воно перебуває під контролем російської армії з 25 червня 2022 року.

Валентина жила у Сєвєродонецьку до 20 травня 2022-го. Каже: виїжджати не збиралася, бо не хотіла покидати рідний дім. Про те, що місто знову може опинитися в окупації, також не думала:

«Навіть не було в думках, що буде окупація. Якби думали, що буде окупація, може б, тоді і з’явилися б такі думки [виїхати]. Сестра, звісно, дзвонила, мовляв, виїжджайте. Я кажу: ну, не хочу я виїжджати, не хочу з дому нікуди їхати. Знаєте, як важко зараз тинятися по всій Україні? І ти ніде нікому не потрібен, — говорить співрозмовниця, — У нас зв’язку, світла не було, нічого. Інформації такої, що в Україні, у світі твориться, теж майже не було. Чули, що вже і в Дніпро прилітає, і по всій Україні стріляють. І так, їхати куди? В такий же самий підвал, тільки в чуже місто?»

Про поранення та виїзд на лікування

20 травня 2022 року російська армія вчергове сильно обстріляла Сєвєродонецьк з артилерії: атака прийшлася на школу, в укритті якої перебували Валентина та інші мешканці міста. Троє людей, включаючи зятя Валентини, загинули того дня.

«В той день діти похворали, у внука температура була, і у внучки. Я їй [доньці] кажу: сиди в підвалі, а я піду дівчатам [готувати їжу] допоможу. Можна сказати, врятувала свою дитину. Ну, якби ж вона вийшла туди, вона б теж пострадала. А так пострадав тільки зять — вбило його відразу», — згадує про той день Валентина.

Внаслідок обстрілів вона отримала відкриту черепно-мозкову травму, сильні пошкодження обличчя, втратила око, мала сильні поранення руки і ноги. Пам’ятає, як військові, які стояли поруч, вибігли та наклали їй джгут, та надали машину, щоб транспортувати Валентину до лікарні. Обстріли продовжувалися, з усіх боків летіло скло.

Валентина у лікарні з першою леді Оленою Зеленською / Фото: Фото надане Superhumans Center

«Я тоді думаю: Господи, там не вбило, якщо мені не суждено [померти], значить, [і тут] не вб’ють», — говорить жінка. Після того, як їй надали первинну допомогу, перевезли до Лисичанська, а звідти — у Бахмут. Там їй поставили першу крапельницю та залишили на ніч, а наступного дня транспортували у Дніпро. У Дніпрі поклали в реанімацію та підготували до операції. Наступною точкою був Тернопіль.

«Там я лежала у хірургії, вони дивилися, як гоїться моя рана на голові, і попутно робили операції на руці й на нозі — зверху шкіру приживляли. Ока в мене немає, тож я спостерігалася у офтальмологів. Вони теж намагалися якісь операції робити, а потім виписали. Далі сказали, хочете — лікуйтеся, — розповідає Валентина, — Ще поки була в Тернополі, приходив завідуючий відділенням лицевої хірургії. Каже: „До нас приїдуть спеціалісти з Австрії, не хочете, щоб ми вас їм показали?“ Я кажу, хочу, ж хочу бути гарною. Ну, показали. Вони сказали, можемо зробити, приїдемо у вересні».

Разом із сестрою Валентина приїхала у Тернопіль в очікуванні приїду спеціалістів. Проте лікар постійно казав, що «немає інформації» — так їм довелося прожити місяць, але фахівці так і не приїхали. Сестра Валентини почула по радіо, що у одній з приватних клінік Одеси є пластичний хірург, який безкоштовно допомагає людям, що отримали травми обличчя внаслідок бойових дій. Так Валентина опинилася в Одесі:

«Я потрапила на консультацію до цього лікаря, він сказав, що робити операцію можна, лише коли сформуються шрами, зростуться судини, тобто повинно пройти пів року мінімум. Ми порахували, що це має бути десь у лютому. Він каже: ви мені на початку лютого подзвоніть, я вас запишу там на чергу, скажу, коли приїжджати на операцію. Призначив її на 23 лютого [2023 року], я приїхала. Але у той день Росія сильно обстріляла Україну і по всій країні були блекаути. Операцію довелося перенести на кілька днів, до найближчого понеділка, але її все ж зробили».

Наступний крок, який визначила для себе Валентина — операція на оці. Для цього звернулася до Інституту очних хвороб та тканинної терапії ім. В.П. Філатова в Одесі. Там сказали, що має пройти щонайменше три місяці після попередньої операції. Коли цей час минув, лікар зробив Валентині попередню КТ, яка підтвердила, що внаслідок травми у неї немає очного дна та орбіти. Тож спершу їй потрібна інша, попередня операція: установка імпланта під око, який згодом дозволить здійснювати наступні кроки. Такий імплант поставили у одеській міській клінічній лікарні № 10.

Протягом наступних місяців після тієї операції сестра Валентини знайшла інформацію про Superhumans Center у Львові. У кінці липня 2023 року Валентина приїхала на консультацію з французькими лікарями, які співпрацюють з українськими фахівцями на базі центру. Так її відібрали до операції.

На тяжкому шляху реабілітації після поранення Валентина дуже завдячує своїй сестрі — та супроводжує її під час операції та допомагає в усьому, підключає до піклування про Валентину своїх дітей.

«До війни так: в неї своє життя, у мене своє, зідзвонювались, але рідко. А тепер, коли настала війна, вона — як квочка. Вони і в Тернопіль приїжджали. Там і моя донька була з онуками, і сестра з племінницею, вони всі мене підтримували. Сестра дуже за мене хвилюється, піклується. Каже: ми з тобою все зробимо, все, що можливо, щоб ти була, як раніше. Дуже-дуже вдячна їй», — наголошує Валентина, та додає, що на її життєвому шляху трапляються гарні та чуйні люди, зокрема й лікарі, які готові їй допомагати.

Зараз, у адаптації до звичайного життя, жінка стикається з деякими складнощами — в неї падає зір на другому оці, на лівій руці оніміли пальці. Проте до життя вдалося адаптуватися: обслуговує себе та не потребує сторонньої допомоги.

Про чоловіка, який залишився у окупації

У Сєвєродонецьку Валентина жила з чоловіком, вони мали господарство. Після того, як місто знову потрапило в окупацію, її чоловік вирішив все ж залишатися там. Внаслідок обстрілів їхній будинок був пошкоджений: частково зруйновано дах, повиносило вікна. Чоловік Валентини його полагодив і продовжує там жити.

Валентина мріє, що одного дня зможе повернутися додому в рідне місто / Фото: Фото надане Superhumans Center

«Ну, зате хоч цілий. У селі там якщо 20 домівок є придатних для житла, то буде гарно. А так, в основному, як і]]> ]]>Бахмут, стерли лиця землі, — говорить Валентина, — В нас було господарство велике. А зараз що, він [чоловік] сам, недавно тільки світло дали. Собака, кішки. Це ось дзвонив, казав, куриця сіла, так він яєць у сусідки взяв, підложив, хазяйнує».

У квартирі ж одна кімната вигоріла до цегли, погоріла вся побутова техніка — житло потребує ремонту. За словами Валентини, одна з причин, чому її чоловік не готовий покидати рідну домівку — страх, що в такому випадку будинок постраждає від мародерів.

Сама Валентина зараз живе у Одесі — після операції вирішила залишитися там, адже втомилася через постійні переїзди під час операцій. Після того, як провела півтори місяці у лікарні Тернополя, жінка якийсь час жила у дочки з дітьми у Вільногірську, що на Дніпропетровщині — туди її донька виїхала з Сєвєродонецька слідом за нею. Після наступної поїздки у Тернопіль та операції у Одесі знов повернулася до Вільногірська. Потім донька переїхала до Кривого Рогу.

«А я вже все, буду в Одесі тепер, поки додому не поїду. Будемо чекати. Сестра теж звала: „Приїжджай до нас“. А вона у Харкові живе. Таке місто, що теж безкінечно їх обстрілюють, там також страшно. Я збиралася я до неї на Новий рік: думаю, зроблю сюрприз. Взяла квиток на 29 грудня. А вони [росіяни] як обстріляли Харків, що я пішла і квиток здала. Страшно, звісно», — ділиться Валентина.

Окрім чоловіка, у Сєвєродонецьку залишаються і деякі родичі жінки, а також двоє подруг. Каже: спілкуються з усіма добре, якщо не чіпати «теми політики і війни».

«Нас було чотири подруги. На „старий Новий рік“ ми наряджалися і ходили щедрувати — мабуть, років зо п’ять підряд. Вони звуть: приїжджайте, швидше приїжджайте. Ні, поки ні. А так, знайомих багато тут, теж повиїжджали, і з роботи дівчата, багато там залишилися, багато сюди переїхали», — говорить про своїх знайомих з Сєвєродонецька Валентина. Підкреслює: не впевнена, що ті, хто залишаються в окупованому місті, зробили це тому, що вони «за Росію». Думає, що, скоріш за все, люди просто не захотіли їхати з дому — так само, як і її чоловік. Адже не кожна людина зможе «зірватися, поміняти і обнулити все».

«Мене провезли, вибачте, в „костюмі Єви“ до самого Дніпра. Нічого в мене не було, абсолютно. Потім де на гуманітарці щось дали, де так щось, в секонд-хенді купили, вже викручувались. Людина звикла, щоб комфорт був — тарілка, кастрюля, чайник, ну його десь треба взяти. Ми знімали квартиру у Вільногірську: меблі є, а немає ні тарілки, ні ложки, ні ковдри, ні подушки, нічого. Не кожна людина готова почати життя з нуля. Це важко. Все одно хочеться додому. Попервах я от спала і бачила, що я вертаюся. Дома, дома, дома. Бо дім є дім».

Джерело: NV - ]]>https://life.nv.ua/ukr/lyudi/vpo-2024-istoriya-pereselenki-z-syevyerodon...]]>