ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Юлія, 46 років, підприємниця, Сєвєродонецьк

]]>В публікації Луганського обласного правозахисного центру «Альтернатива» представлені живі історії тих, для кого наслідки російсько-української війни виявилися особливо жорстокими. ]]>Ці люди пережили страшні будні окупації, фільтраційні заходи, поранення дітей, втрату близьких, руйнування житла, небезпечну евакуацію із зони бойових дій. Ці історії охоплюють широкий спектр страждань, багатогранність та різноманіття доль людей, які ніколи в своєму житті не могли й подумати, що вони опиняться в епіцентрі найстрашнішої війни після Другої світової.

Матеріал доступний в ]]>українській]]>, ]]>англійській]]> та ]]>російській]]> версіях.

*   *   *

ЮЛІЯ, 46 РОКІВ, ПІДПРИЄМНИЦЯ Сєвєродонецьк

Своє життя до 24 лютого 2022 року пані Юлія описує так:

«Я жила повноцінним життям. Мала будинок, який хотіла, про який мріяла. Я мала улюблену роботу в дуже дружньому колективі. В мене було хобі. Я займалася активно громадською діяльністю, була включена в різні процеси. І взагалі моє життя було яскравим, цікавим, наповненим. І все було дуже добре».

Юлія заміжня, має двох дорослих близнюків, сина та доньку. Їхній будинок був у селищі Метьолкіному, передмісті Сєвєродонецька. Насправді це було два будинки поряд: в одному родина прожила п’ять років, а в іншому, новому, не встигла, для нього лише замовили меблі. Юля займалася бізнесом, мала власний магазин автозапчастин, в яких жінка досконало розбиралася. Чоловік Юлії теж підприємець, спеціалізувався на продажу та ремонтах автомобілів, також були в подружжя власні евакуатори – такий собі родинний автокластер. 24 лютого 2022 року родина Юлії виїхала з Сєвєродонецька до Святогірська, як планувалося, на пару тижнів – перечекати до затишшя. Такі рішення тоді багато хто приймав у Сєвєродонецьку – це було своєрідне відлуння 2014 року, коли бойові дії майже не торкнулися міста.

«Виїхала я з однією валізою. Там у мене лежали спортивний костюм і піжама. Я навіть свою косметичку не брала, бо ми вже мали досвід чотирнадцятого року і сподівалися, що це ненадовго. Але сталося не так, як гадалося», – розповідає Юлія.

У Святогірську вони пробули три тижні. Але коли підірвали міст біля Лаври, виникла загроза, що якщо зруйнують так само інший міст, тоді виїхати в бік України буде неможливо, а варіант так званої «ЛНР» родина Юлії навіть не розглядала. Виїхали вони до Дніпра і спочатку зупинилися в місцевій школі, бо, як і раніше, не відпускала думка, що все це ненадовго. Але час йшов, бізнес-партнери з Луцька наполегливо кликали Юлію з родиною на Волинь, пропонуючи житло лише за комунальні платежі. Це була пропозиція, від якої в березні 2022 року гріх було відмовлятися. Та не відпускала думка про те, що ж коїться в рідному Метьолкіному.

Через специфіку родинного бізнесу вивезти все цінне було неможливо, в родини залишалось у містечку багато техніки – вантажівок, легковиків, спецтехніки, обладнання, комплектуючих. А ще авто Юлії, яким вона раніше постійно користувалась. Тому наприкінці березня було прийняте рішення повернутися у Сєвєродонецьк і вивезти хоча би мінімум із того, що ще вціліло. 1 квітня 2022 року подружжя повернулося додому. Їхали не з порожніми руками – завантажили гуманітарною допомогою бус, везли все необхідне і для людей, і для тварин, які також потребували допомоги. На той час Метьолкіне ще контролювали ЗСУ, та цивільних туди майже не пускали. Проте Юлія з чоловіком усе ж таки змогли дістатися додому. Від того, що вони побачили, холонуло все всередині: селище, яке опинилося в епіцентрі бойових дій, було майже зруйноване. Обидва будинки Юлії стояли без вікон, не було вже й воріт, які б хоч трохи захищали подвір’я.

«Саме тоді я побачила всі руйнування. Та я й чула ті вибухи – ми потрапили під обстріл. Це було дуже страшно. І тоді я прийняла рішення для себе, що я туди більше за жодних умов не повернуся, доки не закінчиться війна», – говорить Юлія.

А пізніше, вже наприкінці травня, сусід, який залишився в Метьолкіному, надіслав жахливі фото й відео: обидва будинки були вщент зруйновані прямими влучаннями. Більш того, Юлія стверджує, що обстрілювали фосфорними снарядами, оскільки руїни були випалені вщент. Коли жінка розповідає, чим для її родини обернулася така ситуація, то намагається пояснити трагічні деталі:

«Ми їхали з дому всімох, з нами ще собака. Однією машиною, хоча могли би поїхати кожен окремо на своїй. Ми цього не зробили. Грошей ми з собою теж не брали. Я поїхала не з дому, а з роботи. За мною заїхав чоловік – і так ми й поїхали. В нас не було ні речей, ні грошей. Ми не знали, що робити».

Очевидно, що до повномасштабного вторгнення родина Юлії не бідувала, це було досить заможне подружжя: будинки, бізнес, крамниця, СТО. Люди жили в достатку, в комфорті, який створили власними силами. І майже одномоментно вони втратили геть усе.

«У якийсь момент до мене дійшло, що я бомж. Що я не маю нічого. Прилетіло і в будинки, і в мій магазин, і в мою СТО. Тобто ні бізнесу нема, ні будинку нема, ні квартири нема. З усіх активів лишилася лише квартира мого сина. Все решта знищено. Прийняти це було дуже важко», – з відчаєм зізнається Юлія.

Але ця родина точно не з тих, хто опускає руки. Стали потроху обживатися на Волині, чоловік із сином відновили ремонт автомобілів, щоби заробити на прожиття. Юлія активно приєдналася до волонтерського руху, нині вона очолює жіночу громадську організацію, всі членкині якої зараз розкидані по різних містах України та світу, а проте допомагають тим, хто опинився ще в скрутнішому становищі.

«Ми живемо. Ми намагаємося заробляти гроші й щось робити. Допомагаємо хлопцям, волонтеримо. На щастя, зараз ми вдягнуті, взуті, не голодні, маємо дах над головою. Тобто базові питання закриті. Намагаємося повернутись до того рівня, який мали до війни», – розповідає Юля.

Дивно, але такий оптимістичний, рішучий погляд на життя, з яким діяли переселенці з Луганщини, не завжди сприймався місцевими. Їм здавалося, що ВПО мають лише плакати і просити. Через це навіть іноді виникали непорозуміння.

«Авжеж, мені довелося пожертвувати комфортом. Але більше за все мені не подобається те, що я зараз не маю тих ресурсів, які мала до двадцять четвертого лютого. А потрібні вони мені для того, щоби бути корисною іншим. Запит лишився, номер телефону так само лишився в людей, і вони дзвонять та просять допомогти. Але зараз я не маю тут нічого – ні знайомств,  ні зв’язків, ні грошей. Бажання допомогти є, але можливості не ті. Ну але ж ми не здаємося – щось думаємо, придумуємо. Викручуємося, працюємо», – розказує Юлія.

І це не просто слова, жінка справді багато чого робить – зокрема, цілеспрямовано навчається. Вона розуміє, що повернення до колишнього бізнесу не буде, а для того, щоб реалізуватися в новій сфері, потрібні нові знання та навички. Коли Юля розмірковує над тим, що ж зараз дає їй сили, то вона впевнено заявляє:

«Віра. Віра в те, що ми переможемо. Попри всі біди я рада, що сталося так, як сталося. Бо ми як ніхто інший до нас, саме ми, українці, надаємо їм по зубах так, що вони ніколи цього не забудуть».

За матеріалом: Луганський обласний правозахисний центр «Альтернатива»  - ]]>https://www.alterpravo.org.ua/2023/06/26/hronika-vijni-situaciya-na-okup...]]>

Матеріали по темі:

ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Марина, 42 роки, проєктувальниця, Сєвєродонецьк

ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Ірина, 38 років, правозахисниця, Сєвєродонецьк

ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Валентина, 65 років, підприємниця, Сєвєродонецьк