ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Марина, 42 роки, проєктувальниця, Сєвєродонецьк

]]>В публікації Луганського обласного правозахисного центру «Альтернатива» представлені живі історії тих, для кого наслідки російсько-української війни виявилися особливо жорстокими. ]]>Ці люди пережили страшні будні окупації, фільтраційні заходи, поранення дітей, втрату близьких, руйнування житла, небезпечну евакуацію із зони бойових дій. Ці історії охоплюють широкий спектр страждань, багатогранність та різноманіття доль людей, які ніколи в своєму житті не могли й подумати, що вони опиняться в епіцентрі найстрашнішої війни після Другої світової.

Протягом шести місяців було проведено 30 глибинних інтерв’ю з мешканцями Маріуполя, Сєвєродонецька, Часового Яру, Бучі, Старобільська, Бахмуту, Гостомеля та інших населених пунктів України, 24 з яких увійшли в дану публікацію. 

Публікація доступна в ]]>українській]]>, ]]>англійській]]> та ]]>російській]]> версіях.

*   *   *

МАРИНА, 42 РОКИ, ПРОЄКТУВАЛЬНИЦЯ Сєвєродонецьк

Марина до повномасштабного вторгнення мешкала в одному з найближчих передмість Сєвєродонецька – селищі міського типу Метьолкіному. Жінка має чоловіка та сина, вони жили разом із її батьками. Марина мала дуже затребувану професію – вона була фахівчинею зі складання кошторисної документації, працювала як ФОП, її послугами користувалося дуже багато бюджетних організацій Луганської та Донецької областей. Метьолкіне розташоване дуже близько до Сєвєродонецького аеропорту, що, як і більшість українських аеропортів, був атакований росіянами вранці 24 лютого 2022 року. Будинок Марини знаходився за 1,5 кілометри від аеропорту, в ньому не було навіть підвалу, щоб заховатися від обстрілів. Саме тому в перший же день родина вирішила перевезти батьків до Сєвєродонецька, бо там була вільна тітчина квартира. Той будинок був спланований таким чином, що прямо з під’їзду можна було потрапити до підвалу.

«Батьки в мене старенькі, а квартира тітки розташована на другому поверсі. То вони могли досить швиденько спуститися до підвалу і хоча б якось убезпечити своє життя», – розповідає Марина.

Того ж дня, десь о дев’ятій ранку, прилетіло знову по Сєвєродонецькому аеропорту. Марина з чоловіком саме були поруч, приїжджали до селища за якимись речами, необхідними для облаштування життя на новому місці. Протягом трьох днів подружжя регулярно курсувало цим маршрутом, перевозячи речі й постійно наражаючись на небезпеку.

«На четвертий день нас уже військові не пустили. Сказали, не можна, тут буде лінія оборони», – зітхає Марина.

Відтоді вся родина вже не виїжджала із Сєвєродонецька. Саме в ці дні місто щоденно атакували. Марина з рідними просиділа десять днів у підвалі будинку, біля Свято-Христо-Різдвяного кафедрального собору. Тільки зрідка піднімалися нагору, намагалися десь купити хліба. Марина також ходила до квартири, щось готувала і для своєї родини, і для інших людей, із якими вони ділили той підвал. Інтенсивність обстрілів дедалі дужчала, вранці шостого березня був дуже сильний приліт в один із будинків на проспекті Космонавтів – зовсім поряд із підвалом, де ховалася Марина з родиною. Вони саме були нагорі, в своїй квартирі. За вісім років життя майже на лінії зіткнення Марина чітко розрізняла, що летить, де летить, куди летить, як летить. Ось і того разу, почувши характерний свист, Марина крикнула бігти в коридор. Жінка так розповідає про той випадок:

«Ми тільки встигли притулитися спиною до стіни в коридорі, а воно як бахне – повилітало все скло, що було на сходах. І вікна в дерев’яних рамах у людей в квартирах повністю вибило».

Досвід Марини дозволяє їй цілком впевнено стверджувати: обстрілювали з території, окупованої раніше і контрольованої росіянами. Під час того прильоту було важко поранено одну з сусідок – вона просто не встигла добігти до підвалу. На щастя, тоді ще машини швидкої допомоги приїздили на виклики, тому ту жінку вдалося доправити до лікарні. Після цього випадку Марина з чоловіком подивились одне одному в очі й вирішили, що треба їхати:

«Ми коли це побачили, вирішили, що наступний приліт може бути в наш будинок, і ніхто не знає, як ті уламки полетять…».

Додатковою причиною для від’їзду стало те, що машина родини досі була ціла, проте щодня ризик її втратити ставав усе вищим. Родина захопила мінімум речей, забрала кішку. Рушили в бік Дніпра, що знаходиться на перетині більшості евакуаційних маршрутів. Їхали вони великою групою – Марина, чоловік, син, батьки, тітка з дядьком і невістка. Декілька днів провела ця велика родина в шелтері, що поспіхом організували в спортзалі однієї зі шкіл Дніпра. Далі їхній шлях лежав до Кам’янця-Подільського, а вже звідти – на Тернопільщину.

«Тут нам добрі люди дали цілий будинок. У ньому три кімнати, лише для нас. Тут ми живемо й досі, – щиро дякує Марина тим, хто надав їм прихисток. – Люди тут добрі, вони перший час нам тягли все мішками: картоплю, тушонку, якусь консервацію. Приносили кружки, ложки, миски, все необхідне».

Дуже дивувала мешканців Тернопільщини чудова українська мова, якою Марина спілкується вже багато років. Не менш потішила місцевих прагнення великої родини з Луганщини завести господарство. Вже на третій день Марина придбала курей, а згодом попросила місцевого фермера продати картоплі на посадку. Чоловік обурився, сказав взяти кобилу в сусіда і навантажив повен віз картоплі – восени переселенці зібрали дві-три тонни врожаю. Проблема тільки в тому, що коштувала вона лише 3 гривні за кілограм.

«Я не для того вчилася шість років в університеті. Я не хочу вирощувати картоплю по три гривні. Я хочу нормальну роботу», – говорить Марина про свою мрію – знайти на новому місці стабільну й гідно оплачувану працю.

Це було вирішальне питання для всієї родини, бо вони втратили майже дев’яносто відсотків своїх колишніх прибутків. Але це було не найстрашніше: вже на Тернопільщині Марину наздогнала жахлива звістка про те, що окупанти в Метьолкіному повністю спалили їхній будинок. Жінка стверджує, що це було зроблено навмисно, з використанням фосфорних снарядів:

«Нашу хату вони спалили фосфором і намалювали знак, що тут живуть “бандери"».

Той знак – це схематичне зображення блискавки, подібної до тієї, що зображена на шевронах полку «Азов». Марина подала відповідне звернення до правоохоронних органів. Наразі жінка має документ про внесення відомостей про кримінальне правопорушення до єдиного реєстру досудових розслідувань.

«До якого тільки місця той документ прикласти…», – зітхаючи, каже Марина, не дуже сподіваючись на отримання компенсації за зруйноване майно.

При цьому є в житті Марини подія, яку вона сприймає як справжнє диво. В 2020 році Луганщина потерпала від жахливих лісових пожеж, добряче тоді дісталося й мешканцям Метьолкіного. Тоді повністю згорів будинок Марининих батьків. Пізніше, вшановуючи пам’ять усіх постраждалих і загиблих внаслідок пожеж земляків, Марина з друзями та родичами на згарищі батьківського будинку звели каплицю із пам’ятною дошкою. Збудували її тоді майстри з Верховини. Зараз поруч із каплицею немає нічого – всі будинки довкола зруйновані, а каплиця вціліла. Всередині збереглися вишивані рушники, книжечки для дітей та навіть гуманітарна допомога, яку роздавала Марина. Покидаючи рідне селище, Марина залишила двері в каплицю відчиненими, проте і зараз вона стоїть недоторканою.

«Ота капличка, яку ми збудували, стоїть. І в ній висять і лежать усі вишиті ікони та рушники. Вони її не чіпають! Я не знаю, як це сталося, все навколо зруйноване, а в каплиці тільки вікна повибивані, загалом вона стоїть неушкоджена. Мабуть, на все є Божа воля», – вражено розповідає Марина.

До речі, рушники та ікони, що залишились у каплиці, – це переважно роботи самої Марини, яка відома у своєму селищі любов’ю до вишивання:

«Люди добрі бігли, тягли, рятували шуби. А я рятувала... все, що потрібне мені для вишивання. Я вишиваю».

Роботи Марини тепер уже прикрашають і храми Тернопільщини. Проте не лише духовні речі потрапляють у коло інтересів Марини: за зиму жінка зв’язала більше ста пар теплих шкарпеток, які були відправлені хлопцям на фронт. Звичайно, мріє Марина і про повернення на Луганщину. Серед іншого їй дуже хочеться подивитися в очі своїй сусідці, Катерині Федорівні. Раніше щоранку до селища приїздив молочник, привозив свіже молоко. На тому боці села, де мешкала Марина, до молочника сходилися купувати молоко господині з восьми найближчих дворів. І на таких зустрічах Катерина Федорівна завжди казала:

«Боже, да когда же уже этот путин придет? Да когда же он нас уже заберет? Да когда же у меня уже будет российская пенсия?»

Марина ніколи не могла промовчати і завжди говорила сусідці:

«Федорівно, не клич сюди війну, не клич. Якщо він прийде, він у тебе не спитає, росіянка ти, українка, китаянка чи в’єтнамка. Він не запитає про твоє віросповідання. Йому буде байдуже, якою мовою ти говориш».

І зараз Марина дуже хоче подивитися в очі цій жінці, бо її чоловік похований у дворі спаленої Марининої хати, просто біля каплички. Його не вбили – він помер від цукрового діабету, в комі, просто не дочекався життєво необхідних ліків. А син Катерини Федорівни похований біля храму на Лісовій дачі, де сєвєродончани почали ховати як ідентифікованих, так і безіменних жертв російсько-української війни, коли звичайні кладовища навколо міста стали недоступними. На фоні пережитого стресу в хлопця сталося загострення лейкемії, і через три місяці, відколи поховали його батька, він також помер. Повністю зруйнований і їхній будинок. Тільки, на відміну від Марининого будинку, житло Катерини Федорівни не згоріло, а було повністю зруйноване прямим влучанням снаряду. І нічого в неї вже не залишилось. І тепер Марині дуже хочеться подивитися в очі Катерини Федорівни й запитати:

«Ну що, дочекалася російської пенсії? Вона тебе дуже тішить?» 

За матеріалом: Луганський обласний правозахисний центр «Альтернатива»  - ]]>https://www.alterpravo.org.ua/2023/06/26/hronika-vijni-situaciya-na-okup...]]>

Матеріали по темі:

ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Ірина, 38 років, правозахисниця, Сєвєродонецьк

ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Валентина, 65 років, підприємниця, Сєвєродонецьк