ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Ірина, 38 років, правозахисниця, Сєвєродонецьк

]]>В публікації Луганського обласного правозахисного центру «Альтернатива» представлені живі історії тих, для кого наслідки російсько-української війни виявилися особливо жорстокими. Ці люди пережили страшні будні окупації, фільтраційні заходи, поранення дітей, втрату близьких, руйнування житла, небезпечну евакуацію із зони бойових дій. Ці історії охоплюють широкий спектр страждань, багатогранність та різноманіття доль людей, які ніколи в своєму житті не могли й подумати, що вони опиняться в епіцентрі найстрашнішої війни після Другої світової.]]>

Фіксація та передача особистих спогадів людей про війну має за мету не допустити їхнього забуття. 

Протягом шести місяців було проведено 30 глибинних інтерв’ю з мешканцями Маріуполя, Сєвєродонецька, Часового Яру, Бучі, Старобільська, Бахмуту, Гостомеля та інших населених пунктів України, 24 з яких увійшли в дану публікацію. 

Публікація доступна в ]]>українській]]>, ]]>англійській]]> та ]]>російській]]> версіях.

*   *   *

ІРИНА, 38 РОКІВ, ПРАВОЗАХИСНИЦЯ Сєвєродонецьк

До 24 лютого 2022 року Ірина з родиною мешкала в Сєвєродонецьку. Отримавши фінансову освіту, вона до 2014 року впевнено будувала кар’єру в банківській сфері, пройшла шлях від фахівця з обслуговування клієнтів до керівника відділення. Як і для багатьох українців, 2014 рік став переломним для Ірини. Вона кардинально змінила свої пріоритети – почала розвиватися в правозахисній сфері та у сфері надання освітніх послуг. Крім того, Ірина з чоловіком відкрили невеличкий родинний бізнес – придбали мобільний планетарій і організовували з його допомогою різноманітні розважальні та освітні заходи для дітей і дорослих. До речі, про родину: Ірина має чоловіка, доньку, якій 10 років, та 15-річного сина. Описуючи своє життя до 24 лютого 2022 року, Ірина зазначає:

«У мене все йшло чітко за планом, позитивно, з розвитком у всіх сферах життя. Тобто я реалізувалась як мама, як дружина, як жінка, як фахівчиня. В мене все йшло не просто рівно, а саме з щорічним покращенням якості життя».

Мешкала родина у приватному будинку, що для Сєвєродонецька швидше виняток, ніж правило. Ірина з чоловіком максимально вкладалися в те, щоби зробити свою оселю сучасною та комфортною. За два місяці до повномасштабного вторгнення подружжя зважилося на серйозну інвестицію задля облаштування свого будинку – встановили сучасну сонячну станцію. Крім того, що це забезпечувало своєрідну автономність, це вкладення давало можливість отримувати пасивний дохід, оскільки можна було продавати державі залишки електроенергії за так званим «зеленим» тарифом. 

Швидко проаналізувавши ситуацію, Ірина вже ранком 24 лютого прийняла рішення про необхідність евакуації – в першу чергу заради дітей. Вирішили їхати до Чехії. Чоловік Ірини залишився в Україні через введення воєнного стану. Донька дуже важко перенесла всі ці зміни, що сколихнули їхнє розмірене родинне життя, особливо тяжко дівчинка сприйняла розлуку з татом.

«На мою 10-річну доньку все це дуже вплинуло, бо ми були змушені розлучитися з татом, коли виїжджали за кордон. Ми прожили там два місяці. Це були два місяці щоденних істерик. Вона сумувала за татом, за бабусями, за своїми собаками», – з болем згадує Ірина чеський період їхнього життя.

Також донька Ірини дуже переймалася тим, що була вимушена припинити свої улюблені тренування, адже дівчинка професійно займалася плаванням. Через такий психологічний стан у неї почалися проблеми зі здоров’ям. Лікарі офіційно встановили діагноз «дерматит», наголошуючи, що його причина – саме пережитий стрес. Син Ірини, Микита, якому на момент початку гарячої фази війни вже було 15 років, також непросто переніс зміни в своєму житті. І якраз завдяки синові в родині Ірини з’явилася ще одна дитина.

«Тепер у мене троє дітей», – посміхаючись, говорить Ірина.

15-річний юнак у Сєвєродонецьку мав романтичні стосунки із однокласницею, проте в життя цих дітей втрутилася війна. Олександра залишилася з батьками в охопленому боями Сєвєродонецьку, три тижні провела в підвалі, доки місто щоденно бомбили. Батьки дівчини зайняли принципову позицію: залишатися в Сєвєродонецьку попри все. На їхнє рішення ніщо не могло вплинути – ні бойові дії, ні подальша окупація. Ірина говорить, що були й об’єктивні перепони: їхня старенька бабуся потребувала постійного догляду. Проте і небажання залишити нажите майно зіграло не останню роль: батьки Олександри просто не могли переступити через необхідність залишити свій дім. Сама ж дівчина дуже хотіла виїхати з самого початку, тим більше, Микита постійно просив її про це. Батьки Олександри довго не могли наважитись відпустити доньку, і навіть коли вже зважилися на цей крок, ще довго шукали відносно безпечний варіант. Вони не відпускали її на евакуаційний потяг та були проти виїзду евакуаційними автобусами, які організували волонтери. А обстріли щодня ставали дедалі дедалі щільнішими, тож шансів вирватися з охопленого боями регіону ставало все менше і менше. Нарешті рідня дівчинки дізналася, що подруга сім’ї на власній машині буде виїжджати з Сєвєродонецька, і Олександру відпустили з нею. При цьому Ірина впевнена, що виїзд евакуаційним транспортом у перші дні зашкодив би дівчинці набагато менше, ніж три тижні у підвалі:

«Вона просиділа три тижні у Сєвєродонецьку під обстрілами, у бомбосховищі. І, на мій погляд, це дуже негативно вплинуло на її психіку. Зараз, коли відбуваються якісь обстріли, то видно, що цей страх присутній, він нікуди не пішов. Навіть через рік. Хоча ми максимально намагаємось створити безпечні комфортні для життя умови». 

Різними правдами і неправдами Олександра дісталася Чехії, і Іра відразу прийняла її у свою родину. Для Ірини завжди пріоритетом була якісна освіта дітей.

«Ми зробили все можливе, щоби діти безперервно навчалися. Навіть два місяці, коли ми були за кордоном у Чехії, діти пішли вчитися до чеської школи, навіть не в адаптаційний клас, а одразу в чеський», – каже жінка.

Проте спостерігаючи, як важко переживає молодша донька розлуку з татом, Ірина прийняла рішення повернутися в Україну. Вдома Ірина вирішила офіційно оформити опіку над Олександрою, та одразу зіштовхнулася з усіма складнощами української бюрократичної системи:

«Я прийшла до держслужбовців із питанням, що мені робити, адже зі мною проживає не моя дитина, і це потрібно якось зафіксувати, задокументувати. І тільки доклавши багато зусиль зі свого боку, я домоглася, щоб це було оформлено відповідно до закону. Тобто держоргани не хотіли цього робити за першим зверненням. Я зіткнулася з різними вимогами додаткових, взагалі нічим не передбачених, документів».

Але, як часто буває в житті, багато залежить від людського фактора. Тож Ірині пощастило зустріти на своєму шляху гідних фахівців служби у справах дітей.

«Вони були дуже зацікавлені, максимально допомагали все оформити. Підказували, консультували, ми разом шукали оптимальний спосіб вирішення проблеми», – радіє Ірина, тепер офіційна опікунка Олександри.

Наразі родина Ірини мешкає на Київщині, в селищі Святопетрівському. З 1 вересня усі діти пішли до української школи. Особливо важливий період зараз у старших, адже вони навчаються в 11 класі. На даний момент родина ретельно вивчає всі в академії, і зараз родина Ірини зробила все можливе, щоб діти продовжили навчання у цьому напрямку. Також на новому місці Іра намагається відновити заняття плаванням для молодшої доньки. Очікувано, що поява нового члена родини для всіх пройшла непросто:

«Потрапивши до чужої родини, Саша була змушена підлаштуватися під нові правила життя. Це як для неї, так і для нас було досить складно. Тобто нам треба було навчитися жити разом за новими правилами, поважаючи одне одного».

Звичайно, Олександра болісно переживає і вимушений розрив із батьками:

«Дитина втратила можливість безпосередньо спілкуватися з рідними, з батьками. Тобто зараз, наприклад, оскільки мама знаходиться в Сєвєродонецьку, зв›язку практично немає, це вкрай рідкісні дзвінки».

Ірина з чоловіком продовжують працювати. Знання та навички жінки в сфері правозахисту та неформальної освіти виявились затребуваними, тож зараз вона співпрацює з низкою міжнародних організацій. Робота чоловіка пов’язана з частими відрядженнями на деокуповані території, нині він працює на Миколаївщині. Проте як би не намагалася родина налагодити нове життя на новому місці, бувають моменти, коли згадується Сєвєродонецьк – і просто накриває болем. Особливо коли з рідного міста приходять жахливі новини. Наприклад, про те, що дуже пошкоджено дах їхнього будинку, що всі одинадцять вікон розбиті, що колись красивий паркан зараз нагадує решето, що посеред горóду глибочіє величезна вирва від прямого влучання снаряда. Що повністю зруйнована їхня нова сонячна електростанція і що обладнання для бізнесу також, швидше за все, уже немає. Ірина дуже переймається саме через втрачене житло.

«Мені дуже важко далося усвідомлення того, що в мене тепер немає власного житла. Що будь-якої миті мене можуть попросити виїхати з орендованого будинку. Це для мене була дуже велика проблема, особливо перед початком холодів. У мене був просто панічний страх: а раптом взимку мені скажуть, що мені треба кудись їхати? Плюс усвідомлення того, що ти безхатько, воно теж не давало мені спокою», – зізнається Ірина.

І майже відразу вона розчиняє свій сум у позитиві й зауважує, що незмінними в її житті залишаються ранкова кава, спорт, піклування про свою таксу, улюблена робота, бажання мотивувати дітей отримувати якісну освіту. Також Ірина констатує, що війна дуже змінила її ставлення до життя: зараз ще гостріше усвідомлює, що воно може бути дуже коротким. Тому намагається жити так, щоб не відкладати нічого на завтра. А наприкінці Ірина на хвилинку замислюється і впевнено додає:

«Я дуже рада, що мені вдалося вивезти хоча б одну дитину і не залишити її на окупованій території»

За матеріалом: Луганський обласний правозахисний центр «Альтернатива»  - ]]>https://www.alterpravo.org.ua/2023/06/26/hronika-vijni-situaciya-na-okup...]]>

Матеріал по темі:

ЗА ЩО? Живі історії цивільних осіб, які постраждали через російську агресію: Валентина, 65 років, підприємниця, Сєвєродонецьк