З Анастасією Перепеличенко ми познайомились під час розгляду її заявки на відшкодування першого внеску на іпотеку для жителів Сіверськодонецької громади. Молода дівчина придбала квартиру у Львові — це серйозний крок, і відшкодування допомогло їй покрити багато витрат. Ми дізналися, що Анастасія працює медійницею в громадському секторі, зокрема допомагає активній молоді, — тож вирішили взяти у неї інтерв’ю і поговорити про громадські ініціативи, локальні ідентичності Луганщини і підліткові спогади з Сєвєра.

— Для початку розкажіть трохи про себе. Де ви працюєте?

— Я працюю у сфері комунікацій громадського сектору. Очолюю комунікаційний напрям у громадській організації «СТАН», працюю з комунікаціями в благодійному фонді «Деполь», а також є співзасновницею проєкту «Бо медіа».

«Бо медіа» ми створили у 2022 році як відповідь на те, як молодь споживає новини. Нам хотілося повернутися до більш повільних форматів — експлейнерів про права людини, культуру, політику й активізм, — але зробити їх цікавими та доступними. Весь контент у проєкті створюють автори й авторки, які поділяють ці цінності й працюють на волонтерських засадах. Сьогодні я вже не займаюся операційною діяльністю проєкту, але дуже тішуся, що команда продовжує його розвивати.

Громадська організація «СТАН» виникла в Луганську наприкінці 1990-х років як літературне об'єднання. Після початку російської агресії у 2014 році організація релокувалася до Івано-Франківська й поступово сфокусувалася на роботі з молоддю, неформальній освіті та розвитку громад.

Для мене ця робота також є способом підтримувати зв'язок із Луганщиною. Багато моїх колег походять із Луганської та Донецької областей, тож цей регіональний досвід і сьогодні залишається важливою частиною того, що ми робимо.

— Поговорімо про локальну ідентичність. Ви відчуваєте зв'язок із Сіверськодонецьком? Які спогади залишилися про місто?

— Я жила в Сіверськодонецьку до вступу в Харківську державну академію культури у 2016 році, де навчалася на культурології. Після завершення навчання повернулася до міста й рік працювала в Луганському обласному центрі навчально-методичної роботи, культурних ініціатив і кіномистецтва.

Це був цікавий професійний досвід. Ми не лише реалізовували заходи, передбачені обласною програмою, а й запускали власні культурні проєкти. Один із них — культурний хакатон. Працювали з громадами області, допомагали місцевим активістам розробляти ідеї культурних подій, а найсильніші ініціативи отримували фінансування та ставали частиною обласного плану культурних заходів. Для мене, як для молодої спеціалістки, це була можливість побачити, як культура може ставати інструментом розвитку громад.

— Поділіться дитячими спогадами про Сіверськодонецьк. Де ви там жили?

— Я жила на вулиці Автомобільній. Якщо чесно, навіть не знаю, до якого району вона належала. Зате добре пам'ятаю магазин «Капусточка» неподалік.

Для мене, як для підлітки, Сіверськодонецьк був дуже комфортним містом. До цього я навчалася і в Луганську, і в Лутугиному, тож мала змогу побачити дуже різну Луганщину. Саме тому мені завжди трохи дивно, коли про регіон говорять як про щось однорідне.

Сіверськодонецьк відчувався інакшим. Це вже Слобожанщина — з іншим ландшафтом, іншою атмосферою, іншим ритмом життя. Саме цей простір і сьогодні багато в чому визначає моє відчуття дому.

— Наскільки я знаю, у 2022 році ви переїхали до Львова?

— Насправді трохи раніше — за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення. Я переїхала до Львова з Харкова, де навчалася в Українському католицькому університеті.

Тоді мені просто хотілося пожити в іншому місті, спробувати новий етап життя. Я не планувала залишатися тут назавжди — це радше було бажання змінити середовище.

До Львова я приїхала буквально 31 грудня. А вже за кілька тижнів, після початку повномасштабної війни, тут опинилися мої батьки, родина мого хлопця, який родом із Харкова, друзі з Харківщини, Луганщини, Києва. Так Львів дуже швидко став місцем, де зібралися близькі люди.

— Як проходила ваша адаптація у Львові? Відчувалися регіональні відмінності? Були якісь культурні відкриття?

— Вони й досі трапляються. Я б не назвала це культурним шоком, але мене досі дивують окремі побутові речі.

Наприклад, нещодавно я з'ясувала, що багато моїх знайомих зі Львівщини ніколи не їли вареників із полуницею. Я навіть провела невелике «антропологічне дослідження»: усі мої друзі з Луганщини згадували, що такі вареники готували їхні бабусі, а тут ця традиція майже невідома.

Саме з таких дрібниць і складається відчуття регіональної різноманітності. Мені дуже цікаво його досліджувати.

Ще одна річ, яку я помітила, — це стереотипи. Причому не лише негативні, а й позитивні. І ті, й інші можуть бути однаково шкідливими.

Наприклад, мені не раз казали: «У вас така гарна українська! Ви, мабуть, із центральної України?» або: «Ніколи б не подумала, що люди з Луганщини можуть бути такими».

У таких словах ніби звучить комплімент, але водночас вони показують, що співрозмовник мав певні упередження ще до знайомства зі мною.

Мені дуже пощастило із середовищем. І на роботі, і серед друзів мене оточують люди, яким цікаво досліджувати різний досвід, а не оцінювати його через стереотипи. Саме тому для мене тема локальних ідентичностей — не про протиставлення регіонів, а про цікавість одне до одного. Водночас я знаю, що багато людей стикаються з дискримінацією через походження, і мені дуже шкода, що це досі трапляється. Хотілося б, щоб кожен мав простір, де можна залишатися собою без необхідності щось доводити.

— Якщо говорити про локальні ідентичності Луганщини, які проєкти чи книжки ви порадили б?

— Першими на думку спадають проєкти «Галереї Неотодрешь». Після початку повномасштабного вторгнення вони видали дві дуже важливі книжки.

Перша — це збірка інтерв'ю з активістами, мисткинями, культурними менеджерами та іншими людьми, які розвивали культурне життя Луганщини й Донеччини після 2014 року. Вона допомагає побачити регіон через людей, які його творили.

Друга книжка присвячена темі локальної ідентичності та досвіду війни. У ній молоді люди розповідають про життя після 2014 року, зокрема й про досвід окупації. Для мене дуже цінно, що ці історії були зафіксовані. Такі видання не лише допомагають краще зрозуміти регіон сьогодні, а й стануть важливими джерелами для майбутніх дослідників(-ць).

— Ви стали учасницею програми відшкодування першого внеску на житло. Як усе пройшло? Задоволені результатом?

— Так, безумовно.

Сам факт, що молода людина сьогодні може отримати іпотеку в Україні, вже є великою можливістю. Але навіть коли така можливість з'являється, перший внесок залишається серйозним фінансовим бар'єром.

Для мене участь у програмі стала способом зробити цей крок значно спокійніше. Відшкодування першого внеску дало відчуття більшої фінансової безпеки й дозволило спрямувати кошти на інші витрати, які неминуче виникають під час купівлі власного житла.

— На вашу думку, які сьогодні найгостріші виклики стоять перед внутрішньо переміщеними людьми? Чого бракує найбільше?

— Мені складно говорити від імені всіх внутрішньо переміщених людей, адже це дуже різні досвіди й потреби. Це і люди старшого віку, і люди з інвалідністю, і родини військових, і молодь.

Я можу говорити насамперед про молодих людей, адже сама належу до цієї спільноти й працюю з молоддю. Ми регулярно проводимо якісні дослідження та інтерв'ю, і дуже добре бачимо, наскільки змінилися її потреби за роки повномасштабної війни.

Сьогодні багато молодих людей живуть у стані виснаження. Їм дедалі важче забезпечувати навіть базові потреби, а запит на безпечні простори, спільноту та можливість відновлюватися лише зростає.

Мені хотілося б, щоб держава, органи місцевого самоврядування, громадські організації та локальні спільноти працювали над цим разом. Молодим людям потрібні не лише матеріальна підтримка чи житло. Не менш важливо мати можливість відновлюватися, навчатися, будувати зв'язки й бачити своє майбутнє в Україні. Саме це, на мою думку, є одним із ключових викликів сьогодні.