Заслужений працівник культури України Наталія Пасічник про закоханість у Сєвєродонецьк

]]>Трибун: Наталія Пасічник на власні очі бачила, як розбудовується Сєвєродонецьк, та виховала покоління талановитих музикантів.]]>

Наталія Пасічник 45 років працює у Сєвєродонецькому фаховому коледжі культури і мистецтв імені Сергія Прокоф'єва. Вона вважає Сєвєродонецьк рідним містом й тужить за ним. А поки чекає на перемогу й повернення додому, робить все, аби її рідний навчальний заклад випускав й надалі талановитих музикантів. 

Виданню ]]>Трибун]]> пані Наталія розповіла про два роки життя в евакуації, добрих людей на її шляху та відновлення роботи коледжу.

Біль призвів до операції на серці

“Я все своє життя працювала в Сєвєродонецькому фаховому коледжі культури і мистецтв ім. Сергія Прокоф'єва. Я — викладач-методист цього коледжу, заступник директора Луганського обласного центру навчально-методичної роботи, заслужений працівник культури України” — представляється Наталія Пасічник.

Вона опинилася на Луганщині, коли вийшла заміж, відтоді вважає місто своїм домом. 

“Я не народилася в Сєвєродонецьку. Я народилася в Таджикистані, в 1978 році  вийшла заміж за сєвєродончанина Миколу Пасічника,  переїхала в Сєвєродонецьк та вже не покидала його ніколи. Розумієте, мені було 19 років, я все своє  життя побудувала в нашому місті. Воно - моє місце сили!” — додає жінка. 

Вона додає, що Сєвєродонецьк посідає особливе місце в її серці. 

“Спочатку, коли я приїхала в 1978 році, мені не все сподобалося, тому що місто тільки будувалося. Ще не ходив транспорт, нічого не було. Але то Господня воля, що привела мене в Сєвєродонецький коледж, який став другим домом. Все, що мені хотілося, я змогла втілити саме там, тому що це була і педагогічна діяльність, і просвітницька, і  концертна діяльність. Я вела два роки програми про мистецтво на телебаченні та величезну кількість концертів”.

“Це було яскраве та різнобарвне життя. Мені ні на що було б жалітися, якби не війна. Власне, я втратила все. Ми втратили не тільки матеріальне, не тільки житло - нашу квартиру розбомбили, авто, гараж… Ми втратили набагато більше - ми втратили творче життя. Я маю на увазі ту складову, яка була найбільш яскравою в моєму житті, це все було пов'язане з коледжем, моєю професійною та концертною діяльністю. Я писала музику, пісні, була авторкою музичних нотних збірок, брала участь у різних мистецьких конкурсах” — говорить пані Наталія. 

За її словами, від усього того життя залишилися тільки спогади. 

“Все це ми втратили, залишилися лише колеги-однодумці. Ми працюємо дистанційно зараз в коледжі, бачимо один одного в тих віконечках в Zoom. Тільки зараз, коли пройшло два роки, ми трішки хоча б змогли оговтатися. Але це був дуже складний шлях, коли треба було себе витягнути з цієї прірви відчаю і депресії”, — говорить сєвєродончанка. 

Наталія Пасічник із болем пригадує, в якому стані була перші дні після повномасштабного вторгнення. 

Ми мешкали біля Чистого озера. Там був наш  будинок, а  зараз наш під'їзд повністю зруйнований. В поважному віці ми залишилися без житла, стали безхатьками, відверто кажучи, і до цього треба було звикнути, бо коли ти знаходишся на якомусь рівні, до якого ти йшов 45 років і в одну мить  просто обнуляєшся, як в грі, це складно сприйняти... дуже складно.

"Я не знаю, чесно кажучи, як я винесла всі ці випробування. Думаю, що мене врятувала музика. Я композиторка, пишу музику. Зараз я багато подорожую по Львівській області й даю майстер-класи, роблю презентації власних збірок. Бачу, що це все має попит, це необхідно людям, і це мене тішить. Але ще рік тому всього цього не було, а була операція на серці,  бо я не просто не витримала морально, я фізично не змогла перенести весь той жах і біль, який випав на нашу долю. Мені робили стентування, тільки після того я змогла продовжити своє  професійне життя” — розповідає композиторка. 

Повномасштабну війну вона зустріла із моральними випробуваннями.

“Наш будинок стояв “обличчям” на Луганськ. Вікна виходили на чудовий ліс. Наші гості завжди милувалися цим  краєвидом, але 24 лютого 2022 року саме з того напрямку ми почули величезний гул і вибухи. Я на власні очі бачила, як летіли чи ракети, чи бомби, на аеропорт. Це дуже страшно було. І вже через тиждень (в нашому під'їзді було 2 загиблі людини  майже одразу) ми не могли жити у своїй квартирі, тому що стояв постійний гуркіт, все тряслося. Нічого не було - ні води, ні тепла, ні світла... Ми вимушені були жити  в підвалі 18-ої школи. Це було  дуже страшне випробування, тому що, коли  ти заходиш в такий великий підвал і  бачиш, що всі люди лежать на бетонній  підлозі, ти розумієш, що повинна також лягти з ними поруч, щоб там бути, тому що іншого місця немає. Це були дуже складні психологічні випробування і навіть критичні, вони ламали мою психіку”.

Сєвєродончанка говорить, що коли 13 березня 2022 року закривала квартиру,  ніколи не думала, що це назавжди. 

“Я вам навіть скажу, що коли я збиралася, я говорила: “Нащо мені той ноутбук? Я що, два тижні не зможу без нього прожити? Все буде нормально і ми повернемося”. Але сталося як сталося. Це був останній раз, коли я зачиняла свої двері, а вже через три місяці я викинула свої ключі від квартири  у Львові, тому що вони вже були непотрібні, наш дім розбомбили”, — ділиться пані Наталія. 

Вони виїздили з Луганщини разом з чоловіком спочатку до дітей та онука у Харків, а потім всі разом переїхали на Львівщину. 

Талановиті діти та добрі люди

За 45 років роботи через викладацьке життя Наталії Пасічник пройшла величезна кількість талановитих дітей та  студентів. 

“Так, це величезна кількість, я ніколи не рахувала, якщо чесно. Але це правда: дуже багато випускників коледжу  стали вже заслуженими артистами, народними артистами України, які зараз працюють у консерваторіях в різних куточках світу. Приємно, що з багатьма з них ми маємо  тісні зв'язки”, - говорить композиторка. 

Вона також додає, що саме колишні студенти допомогли коледжу продовжити працювати. 

“Коли всім викладачам довелося евакуюватися, всі бігли від війни і, звичайно ж, без музичних інструментів. А що таке музикант без інструмента? В той момент нам усім це здавалося закінченням  кар'єри,  професійної діяльності. Але ми кинули клич в соцмережі з проханням до всіх “прокоф'євців” допомогти. І тоді наші студенти і випускники минулих років почали діяти. У нас є наша гордість коледжу — Ксенія Бахрітдінова. Вона зараз солістка національної опери в Києві. На той момент вона була з гастролями в Швеції, і директор шведського театру після її виступу вийшов на сцену і розповів  слухачам того концерту про нашу ситуацію, що колектив виїхав, але без музичних інструментів. І ці люди зі Швеції  змогли зібрати нам гроші, надіслали, і ми на ті гроші купили ноутбуки для викладачів для ведення дистанційної роботи та музичні  інструменти  для викладачів і студентів. Таким чином ми продовжили дистанційну роботу нашого коледжу. Утримали  всіх наших студентів та  змогли випустити всіх випускників того року з дипломами. І продовжуємо працювати зараз”, — говорить композиторка. 

Зараз пані Наталія разом із директоркою Мариною Яворською дають концерти в різних містах України і завжди  показують відеоролик пам’яті Сєвєродонецького фахового коледжу культури і мистецтв імені Сергія Прокоф’єва.

“Люди плачуть, коли дивляться. Вони не можуть повірити, не можуть зрозуміти, як ми вистояли. Я і сама, чесно кажучи, не дуже розумію. Коли настрій філософський, то думаєш: все ж таки музика - це те, заради чого ти жив все життя. Це не гучні слова, це правда. Ми не бачимо, не відчуваємо себе без музики, без своєї професії. Вона нас вела по життю і врятувала зрештою”.

Місто зі сновидінь

“Чим далі, тим більше мені у снах приходить улюблений Сєвєродонецьк. Розумієте, коли ти там прожив усе життя і все те щастя, яке було у твоєму житті, воно пов'язане саме з цим містом, то, безумовно, неможливо його не пам'ятати, не згадувати… Ось уві сні воно до мене і  приходить”, — розповідає пані Наталія. 

Вона пригадує, що в них з чоловіком були традиції вихідного дня. 

“Ми завжди у вихідні дні намагалися робити такі або екскурсійні виїзди на природу, або просто гуляли біля нашого Чистого озера. Там плавали лебеді. Для нас це був свого роду релакс, насолода від спостерігання того, як розквітло наше місто. Місто будувалося на наших очах. Всі ці стежки, доріжки. Все так культурно, чисто, красиво. Потім навпроти “Амстору” відбудували таке спортивне містечко, так його називали, і там зробили відпочинкові зони. Ми там дуже часто були. До нас приїжджав онучок наш, гуляли з візочком”. 

Вона з посмішкою говорить, що Сєвєродонецьк для неї – то місто  весни. 

“Знаєте, місто асоціюється з пробудженням. Зі співом птахів, з блакитним небом. Я цього всього у Львові не бачу. Зараз ми не живемо в таких умовах, як там були, коли можна було вийти на балкон і все це побачити на власні очі. А я весь час  згадую те небо… Блакитне небо, ці хмари, це озеро, лебеді. Пригадую наш храм, де я співала в хорі довгі роки”. 

Наталія Пасічник наостанок бажає землякам  цінувати життя. 

“Нас позбавили усього, чим ми пишалися, що ми будували з таким коханням,  але збереглося наше життя.  І я  хочу всім землякам, всім сєвєродончанам, сказати: зараз у нас дуже складна ситуація, жахливий, жорстокий час, але ми залишилися живими. Напевно, Господь Бог розумів, що треба нас залишити живими. Для чого? Для того, щоб ми щось робили для себе самих, для своїх родин, для своїх підприємств, закладів. Радійте кожному дню! Поки що нам залишається тільки це”. 

За матеріалом: Трибун - ]]>https://tribun.com.ua/uk/109332-natalija-pasichnik-na-vlasni-ochi-bachil...]]>