Сєвєродонецький музикант Дмитро Семенов (DJ Semen) продовжує дарувати навколишнім світло, тепло та настрій

Збудувати життя з нуля після того, як довелося залишити рідний дім через обстріли і вирушити в іншу область – колись здавалося неможливим та майже фантастичним. Але це є наша реальність. 

Дмитро Семенов, він же DJ Semen – музикант з Сєвєродонецька. Через обстріли рідного міста Дмитро разом з родиною переїхав до Києва, де продовжує займатися музикою, незважаючи на те, що частина обладнання згоріла у Сєвєродонецьку, та чекає на довгоочікувану Перемогу України.  ]]>Своєю історією сєвєродончанин поділився з Трибуном]]>. 

Розкажи трохи про себе. Чим займався у Сєвєродонецьку? 

 Займався святами: організовували та проводили великі заходи на рівні міста, а також весілля, дитячі свята, корпоративи. Це основні напрямки, де ми працювали вдвох із дружиною. 

Яким ти пам'ятаєш початок повномасштабного вторгнення? 

За місяць до початку вторгнення ми з дружиною поїхали до Києва, вирішили спробувати попрацювати у столиці. За кілька днів до початку обстрілів ми приїжджали до Сєвєродонецька, проводили великий танцювальний захід у Льодовому палаці спорту, 22 лютого повернулися до Києва. 24 лютого вранці нам зателефонував директор, сказав, що розпочалася війна і щоб ми терміново приїжджали до ресторану, де працювали. Ми того ранку навіть вибухів не чули, ми спали. Зробили собі чай, визирнули у вікно, а там справді багато людей завантажують у машини сумки. У голові взагалі не вкладалося: 21 століття, як таке може бути? 

Їдемо на роботу, бачимо на кожній заправці по 300 машин стоїть. Ми там простояли близько чотирьох годин. На роботі вже на той час зібрався весь персонал, обговорювали, що відбувається. 

 Наступного дня у районі Позняки був приліт. Ми поїхали, подивилися і тільки коли на власні очі побачили все, усвідомили те, що відбувається. Зібрали речі, поставили їх біля порогу, а самі жили в ресторані, бо він перебував у підвальному приміщенні. 

Тиждень ми були у столиці, бо взагалі не розуміли, що буде далі. З Києва взагалі виїхати було неможливо на той час, всі дороги були в автомобільних заторах. 3 березня ми знову повернулися до Сєвєродонецька, забрати доньку, яка залишалась у місті, та батьків. 

Відразу після приїзду пішли до Льодового палацу, бо там був гуманітарний штаб. Того дня вперше ми відчули, що таке обстріл. Будівля тоді аж підстрибувала. 

Через два дні ми виїхали з Сєвєродонецька, з собою забрали деякі речі. Все, звичайно, забрати не вийшло, брали тільки необхідне, в основному легкі речі на літо, трохи посуду. Батьки тоді їхати відмовилися, сподівалися, що у місті все буде нормально. 

Півтора місяці ми їздили західною частиною України, шукали житло. Ціни на той час були космічні, за однокімнатну квартиру просили близько 30 тисяч гривень. Залишалися ми у різних хостелах та шелтерах для переселенців, іноді спали у школах. Складно тоді було жити в таких умовах із дитиною та собакою. 

Пізніше ми повернулися до Дніпра. Звідти вирішили поїхати до Сєвєродонецька, щоб забрати наше обладнання. 15 квітня ми знову приїхали до Сєвєродонецька, під обстрілами, у бронежилетах збирали та вивозили все необхідне. Буквально наступного дня батьки заявили, що не витримують, і теж вирішили виїхати. Тиждень ми всі разом жили у Дніпрі і наприкінці квітня знову вирішили поїхати до Сєвєродонецька, вивезли ще частину обладнання. З Дніпра відправили поштою все до Києва, домовились із власниками квартири, де ми з дружиною жили раніше та поїхали туди, а батькам орендували окрему квартиру у сусідньому під'їзді. Так ми жили до жовтня, а коли в Україні розпочалися масштабні обстріли, відправили батьків за кордон. 

Планували ми з'їздити до Сєвєродонецька й 9 травня, але на той момент наш склад підірвали. Там залишилася більша частина нашого обладнання, костюмів для дитячих свят. 

А квартира ваша зараз у якому стані? 

Точно ми не знаємо. Бачили фото, знаємо що в наш двір були прильоти, але будинок, начебто, цілий. 

Чим зараз займаєтесь у Києві? 

З роботою, чесно кажучи, зараз складно. Святкова сфера, якщо розглядати у великих обсягах, в Україні практично не працює. Тому ми почали виїжджати до київських парків, проводили для дітей заходи за донати. Багато батьків після таких заходів підходили, дякували нам, що підіймаємо дух і розважаємо дітей у такий складний час. Так ми жили до Нового року. 

Поступово люди почали цікавитись, запрошувати нас провести свята. Дружина виграла грант, тому нам вдалося придбати нові костюми та докупити необхідне обладнання. Стало трохи легше. 

У вересні минулого року ми так засумували за музикою, що у нас разом із луганчанином DJ Andrew раптово виникла ідея просто вийти на скляний міст у Києві та пограти. Взяли контролер, колонку з акумулятором та влаштували невелику дискотеку. Ми розповіли про себе, що ми переселенці з Луганської області, чим ми займалися та що прийшли підняти настрій людям, подарувати світло та тепло. Вони дуже добре сприйняли цю ініціативу, музика для людей завжди як ліки. Після цього ми ще кілька разів виїжджали на міст, грали ремікси на найпопулярніші українські пісні. 

Ще ми допомагали нашим друзям сєвєродончанам, які вже кілька років живуть та волонтерять у Латвії доставити нашим військовим автомобілі. 

Чим життя у Києві для тебе відрізняється від життя у Сєвєродонецьку? 

 У столиці у нашій сфері дуже велика конкуренція. До того ж Київ місто велике і багато часу йде на дорогу. Але в принципі місто мені подобається. 

Ви плануєте повертатися до Сєвєродонецька після Перемоги? 

За домом ми дуже сумуємо. Шалено хочемо приїхати з Сєвєродонецьк, але не знаємо яким побачимо його. На відновлення міста знадобиться багато років, але якщо ми там будемо потрібні, у своїй професії чи ні, ми приїдемо туди. Дуже хочеться відновити місто, зробити його ще кращим, ніж воно було. Але зараз треба жити далі. 

За матеріалом: Трибун - ]]>https://tribun.com.ua/uk/101188-daruvati-svitlo-teplo-ta-nastrij-dmitro-...]]>