Олександр Биков: «Сєвєродонецьк - це я, а не оті бомжі-ждуни, що радіють оркам у місті»

«Олександр Биков (він же Вольний) – луганчанин, який виїхав із рідного міста у 2014-му році. З того часу він жодного разу не був вдома і «пустив коріння» у Сєвєродонецьку. Так було до початку вторгнення Росії 2022-го. «Професійний» двічі переселенець, журналіст, спецназівець луганської Нацполіції, доброволець АТО, блогер, борець з наркоторгівлею, любитель специфічної літератури про психологію, знавець термінології «вічний ремонт в іпотечній квартирі», лінивий велосипедист, адмін найпопулярнішої в Сєвєродонецьку групи про кулінарію та самий позитивний контакт у телефоні під ніком «Саня» у житті кожного, хто знайомий із Вольним» – так розпочинається матеріал видання ]]>«Час тижня» «З поліції до артилерії: розмова з луганчанином, який воює на сході» (автор Артем Розписний)]]>.

Ми публікуємо матеріал частково. Повністю статтю ]]>«З поліції до артилерії: розмова з луганчанином, який воює на сході» (автор Артем Розписний) видання «Час тижня» ]]>читайте за посиланням ]]>https://zmist.org/interviews/z-policiyi-do-artileriyi-rozmova-z-luganchaninom-yakiy-voyuie-na-shodi?fbclid=IwAR1_EmVnH2IfJzQQhWdqEmvXAEdWgR3OntaqLX7cACd2fqbB6502SBdI_Pc]]>  

У соцмережі ти написав, що рішення піти до ЗСУ було найскладнішим – чому?

Я, як луганчанин та учасник першої кампанії АТО розумів динаміку військових дій. І таку динаміку я доти бачив тільки у якихось документальних фільмах про Другу світову війну. Я просто оху..ал від того, що відбувається… Чому складним і чому неминучим? Та тому ж, чому й у 2014-му: а що ще робити?

Наскільки я знаю, ти не мав досвіду участі в таких жорстких боях.

Досвіду прямо в таких боях не було, але я маю хорошу підготовку поліцейського спецназу. Було почуття, що просто «треба».

Російські пропагандисти продовжують розповідати байки про те, що людей в Україні нібито ловлять на вулиці та відразу відправляють на передову. Які справи в реальності? Як у тебе було?

Ми з хлопцями вивезли документи та якесь обладнання підприємства з Сєвєродонецька і п'ять днів їздили країною. У той час, дивлячись на карту, я розумів, що Луганська область шансів практично не має. На п'ятий день я вранці перебрав речі, взяв «аваківський» рюкзак із простроченими «аваківськими» сухпайками та пішов у військкомат. Показав там свої папірці, а вони мені кажуть: «ти шо, воювати хочеш?». Я, звісно, відповів, що так, хочу. О першій годині нас посадили в автобус і повезли. Возили-возили, возили…

На п'ятий день війни виявилось, що люди нікуди не потрібні. Просто тому, що охочих дуже багато і все вже укомплектовано. Так, наприклад, 80-ту львівську десантну бригаду було укомплектовано добровольцями на 120% у перші 24 години після початку російського вторгнення. Нас реально нікуди не могли запхати, бо все було переповнене добровольцями. В результаті нас відправили до навчального центру – навчатись на артилеристів. Центр підготовки артилерії.

…Вперше ми виїхали на позицію першого квітня. Стали, раз п'ять вистрілили, переїхали на іншу позицію, раз п'ять вистрілили, переїхали, кілька разів вистрілили і в цей момент по нас як уєб.лі… Це був перший день і перше квітня. Не знаю, як вони визначили нашу позицію, можливо супутник, може бути безпілотник. Але сам факт: першого дня ми так міцно отримували пі.ди, що я лежав посеред цвинтаря, в 50-ти метрах рвалися снаряди, а я думав тільки «да них.я собі, бл.дь!». А ще думав, що якщо на першому бойовому завданні ми так люто вихоплюємо, то з такими темпами я до кінця війни точно не доживу.

Далі стало краще. Ми стали розумнішими, почали правильно готувати позиції, змінили свою стратегію. А згодом я ще раз змінив свою спеціальність. Виїжджав із гарматами на налаштування раз на тиждень. Зараз я тимчасово виконуючий обов'язки взводу управління вогнем.

Ти воюєш із самого початку, як змінюється ситуація на фронті зараз?

Якщо аналізувати наступальну здатність росіян, ми бачимо, що в них дуже сильно закінчується ентузіазм. Водночас Україна нарощує своє озброєння та сили всіма можливими способами, ми починаємо отримувати серйозне озброєння. Зараз Україна активно отримує гармати НАТОвського калібру 155-мм.

Якщо вийти з умовного села, в якому ми сидимо, на умовно велику дорогу, то гарантовано побачиш «Краба», «Цезаря» (західні САУ), що проїжджає, або 777 (гаубиця калібру 155-мм). Тобто вони є і виконують бойові завдання.

Ті ж російські пропагандисти розганяють «зраду» про нібито голодуючих на фронті українських солдатів. Розкажи про реальну ситуацію, тим більше, що ти гастроблогер (адміністратор паблику «Кухні Сєвєродонецька»).

На початку війни я схуд, був гарний і симпатичний, а тепер знову став жирним. Можливо, у передових частин і є проблеми з доставкою до них чогось на зразок фуагра чи суші, але не голодує точно ніхто. Їжа є, її повно, проблеми можуть бути лише в тому, що є місця, до яких її складно привезти. Ну, або з тим, що нам періодично ліньки зварити гарячий супчик і «доводиться» їсти бутерброди з тунцем.

У глобальному розумінні: як із настроєм?

А вибору немає: лише настрій на роботу, лише боротьба, лише перемога. Було, є і буде важко, всі це розуміють.

Нагадуємо, з повним текстом матеріалу ]]>«З поліції до артилерії: розмова з луганчанином, який воює на сході» (автор Артем Розписний) видання «Час тижня»]]> ви можете ознайомитися за посиланням ]]>https://zmist.org/interviews/z-policiyi-do-artileriyi-rozmova-z-lugancha...]]>