«Ми були відрізані від світу і цивілізації»: як українці з Луганщини двічі тікали від окупантів

Ірині КУШНАРЬОВІЙ 47 років, Сергію ОЧЕРЕТЯНОМУ – 58. Вони приїхали до Переяслава наприкінці травня, коли їхні міста Сєвєродонецьк та Лисичанськ окупувала російська армія. Тут пара раніше гостювала в Сергієвої рідні – двоюрідних братів. Тепер же вони їх прихистили як біженців війни, -  ]]>Переяслав.City]]>.

«Ми хочемо жити в Україні»

Уперше Сергій привіз Іру в Переяслав, як тільки вони почали зустрічатися, у 2015 році. Познайомив із ріднею, і відтоді вони бували тут щороку.
– Це дуже гарне і затишне місто, – каже Іра. – Протягом цих років ми його вже вивчили, відвідали усі музеї. Щоразу, як приїжджали, обов’язково гуляли в музеї просто неба – такої краси я ніде не бачила! Тож коли постало питання, де жити, бо повернутися додому поки не можемо, то рішення було однозначне.

– Мій тато із Переяславщини, з уже затопленого Підсінного, – долучається до розмови Сергій. – Коли село пустили під воду, вся родина перебралася в місто. Але народився тато на Житомирщині, там його батьки працювали за розподілом сільськими вчителями.
Із червня нинішнього року Іра та Сергій проживали у одного з братів. Сергій влаштувався в Переяславську лікарню – він лікар функціональної діагностики. Ірина продовжує працювати у Луганському обласному фонді соціального страхування – дистанційно.

– Для мене це не проблема, бо я вже двічі переселенка – звикла, що немає постійного свого дому, – каже Іра. – Мої сини дорослі, також нормально сприйняли черговий переїзд. Коли вперше тікали із Сєвєродонецька, старший син сказав: «Мамо, це твоє найправильніше рішення». Я і мої діти – ми українці, ми хочемо жити в Україні. Хоча вдома розмовляємо російською, але на роботі як державний службовець спілкуюся українською.

Ірина Кушнарьова і Сергій Очеретяний з батьком Володимиром Олексійовичем

Відразу ж, як приїхали до Переяслава, Іра та Сергій стали на облік як внутрішньо переміщені особи, обоє отримали виплати, передбачені законодавством.

– Я також став на облік у військкоматі, – зазначає Сергій. – Окрім цього, ми подали усі документи й за брата, щоб він отримав компенсацію на комунальні послуги за прихисток для переселенців, і не тільки нас. Бо ж ми приїхали з друзями, і спочатку у будинку нас проживало восьмеро! Відшкодування брат ще не отримав, сподіваємося, що якісь кошти йому таки заплатять.

А щодо друзів, то тут цікава історія. Коли прийшов влаштовуватися на роботу, то директорка лікарні Лариса Василівна Кузьменчук у розмові зауважила, що в них немає кардіолога. Недовго думаючи, набрав своїм друзям-лікарям – вона кардіолог, а він травматолог. Запропонував переїхати сюди, сказав, що для них є робота. Вони спочатку відмовилися, а ввечері того ж дня зателефонували, що згодні, бо будуть евакуюватися із Лисичанська. Ось таким чином у Переяславській лікарні з’явилися іще два спеціалісти.

– Останній місяць я повністю поринула в роботу, це допомагає відволіктися від того, що відбувається у країні і в рідному місті, – зі смутком каже жінка. – Займалася поселенням сина в столиці, він вступив до університету імені Т. Шевченка.

«Покинули все і поїхали!»

Ірина Кушнарьова родом із міста Хрустальний (Червоний Луч), який нині під владою самопроголошеної ЛНР. Жінка працювала начальником відділу у Фонді соціального страхування, мала власний будинок, налагоджене життя. Її сини навчалися у школі, старший мав її закінчувати. У 2014 році, коли почалося захоплення територій проросійськими силами, залишатися там суперечило моральним принципам Ірини, та ще й було для неї небезпечним. Тому вона прийняла надважливе рішення – забрати дітей і евакуюватися до підконтрольного Україні Сєвєро­донецька.

– Окрім будинку, в мене там нічого не лишилося. З батьком і сестрою не спілкуюся, бо вони ще у 2015 році переїхали жити до росії. Це для мене болісна тема. Мій дім доглядає знайома, але що там наразі – не знаю.

Ірина Кушнарьова з подругою в українському Сєвєродонецьку

У Хрустальному самозахоплення пройшло швидко, без жодних активних бойових дій. Росіяни просто зайшли в місто, і поступово почався плавний перехід до нової влади та їхніх порядків. Десь далеко, ближче до кордону, ми чули стрілянину, але це зовсім не те, що відбувається зараз.
Тоді все було зроблено тихо, наче так і треба. Була Україна – стала росія. Спочатку писали всі ціни паралельно, через риску, – у гривнях і рублях, бо ходили дві валюти. Потім «зросіянилося» все, люди нічого не встигли й збагнути. І саме тоді я вирішила покинути рідне місто, бо не хотіла жити в якійсь самопроголошеній лнр.

За словами Ірини, їхній центральний офіс перевели до Сєвєродонецька, одного з найбільших міст Луганщини. Чимало українських державних структур із Луганська було переміщено саме туди. Жінці запропонували роботу в обласному фонді страхування, тож туди переїхала й вона із синами у 2015-му.

– Спочатку було важко. Особливо для дітей – місто незнайоме, та й у мене там не було нікого із друзів. Коли вже познайомилася із Сергієм, поступово звиклися, винаймали житло, доки знову в лютому до нас у місто не прийшла війна. Чому я так кажу, адже для мене війна почалася у 2014 році? Бо 2014 і 2022 не зрівняти. Сєвєродонецьк, як і Лисичанськ, були неподалік лінії розмежування, і то лиш інколи чули «звуки війни». Ми не відчували того, що почалося 24 лютого.

Обстріляні російською армією будинки в Сєвєродонецьку. 2022 рікФото: t.me/luhanskaVTSA

Сергій Очеретяний – житель Лисичанська, працював лікарем в одному із місцевих закладів охорони здоров’я.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, я не планував нікуди переїздити, – каже Сергій. – Обстріли були, вибухи, але ми думали, що це швидко мине. Ніхто не вірив у те, що все може так далеко зайти. У нас поступово зникало все: вода, газ, світло, зв’язок. Ми були відрізані від світу і цивілізації. Щоби зарядити телефон, потрібно було заплатити тим, у кого був генератор. Коли зупинився громадський транспорт, то на роботу дістатися вже не було змоги, бо моя лікарня була від дому за 12 кілометрів, а потім і вона зачинилася. Вибухи почастішали і вже не припинялися. До сховища я не ходив: там треба або сидіти постійно, або ж не спускатися вже взагалі.

Коли Сєвєродонецьк і Лисичанськ повністю захопили росіяни, міста постійно обстрілювали, в будинки влучали ракети, Ірина вирішила знову виїжджати.

Житловий квартал у Сєвєродонецьку після російських обстрілів. 2022 р.Фото: телеграм-канал Северодонецк ЛХС 1934

– Старшому сину 22 роки, він має роботу в Києві. Менший закінчував 11 клас, і потрібно було щось вирішувати, бо навчатися в тих умовах було нереально, – продовжує жінка. – Я вирішила евакуаційним потягом їхати на Львівщину, доки ситуація в нашому місті не покращиться. Із собою взяли лише по рюкзаку з необхідними речами і документами. Прибувши на вокзал, зрозуміли, що з першого разу до вагону не потрапимо, бо охочих тікати з міста була сила-силенна.

Вдалося виїхати тільки через добу, 6 березня. У купе було 16 чоловік. В коридорі і навіть у тамбурі люди стояли у тисняві, пройти до туалету було неможливо. В основному їхали жінки з дітьми різного віку, а також із домашніми улюбленцями. Нас попросили всіх вимкнути телефони. Їхали ми довго, потяг постійно змінював маршрут, але, слава Богу, доїхали благополучно. До речі, доки під Лисичанськом не знищили залізничні колії, то безкоштовні потяги ходили щодня.

ЛисичанськФото: Луганська ОДА facebook

Пробули на заході України до червня. Мене на Львівщині дуже гарно прийняли, надали віддалене робоче місце. Син склав іспити, і ми з чоловіком вирішили, що будемо їхати до Переяслава: я – із Львівщини, а він – із Лисичанська. Головним було вмовити Сергієвого батька, Володимира Олексійовича, якому 87 років.

– Так, це було дуже складно, – підхоплює розмову Сергій Очеретяний. – Тато нікуди не хотів їхати з рідного міста, а покинути його самого я не міг. Добре, що врешті погодився їхати до Переяслава, бо тут рідня – його племінники, діти рідної сестри. Тато, до речі, теж лікар, був завідувачем шкірно-венерологічним диспансером у Лисичанську, а потім викладав у медичному училищі.

Сергій Очеретяний має рідню в Переяславі. Евакуювавшись, влаштувався на роботу до Переяславської лікарні

Ситуація в рідних містах невідома

Ірина та Сергій про свої помешкання знають зовсім небагато, як і загалом про ситуацію в Сєвєродонецьку та Лисичанську. З містами досі немає жодного зв’язку.
– На той час, коли ми виїжджали, у наших квартирах тільки повилітали шибки, саме ж помешкання допоки було вцілілим, – розповідає Сергій. – А от у знайомих, які привезли сюди мене з батьком, снарядом розбило пів будинку, він уже непридатний для життя. За моєю квартирою наглядав знайомий. Ще місяць тому я зміг йому додзвонитися, а вже зараз, очевидно, українські мобільні оператори там не працюють.

– Знайомі й мене теж запитують, чи знаю щось про своє майно? – додає Ірина. – Думаю: а навіщо? Щоб зайвий раз засмучуватися? Війна ще не закінчилася, і сьогодні мій будинок, квартира, де проживала, цілі, а через хвилину там можуть бути руїни, бо там обстріли не припиняються. За майном не шкодую, хоча в квартирі лишилися комп’ютер, ноутбук, побутова техніка – все майже нове.

Але я вірю, що Україна неодмінно переможе, бо в людей тут добрі серця. Коли ми їхали в тому темному евакуаційному потязі, то періодично зупинялися на станціях. В одному селі на Житомирщині до нього підійшло зразу багато місцевих людей із домашніми пиріжками, їх роздавали всім, і було таке враження, що в них ця смакота ніколи не кінчається. Здавалося б, просто пиріжки, але ж люди спеціально пекли їх і серед ночі чатували біля залізничних колій, щоби нагодувати тих, хто тікає від війни!

Другий випадок, який вразив, був уже на Львівщині. Нас із сином там дуже щиро приймали, в усьому допомагали. Якось до мене зателефонували із однієї гімназії і попросили прийти. Як виявилося, вони тримали на контролі всіх переселенців і знали, що я маю сина-випускника. Із-за кордону прийшов гуманітарний вантаж із ноутбуками для таких, як ми, і синові його подарували. Тож доки ми отак будемо підтримувати і допомагати один одному, матимемо невичерпне добро і співчуття, ми – непереможні!

Краєвиди рідного Сєвєродонецька

Кореспондентка ]]>Ольга Коломієць]]> 

Джерело: ]]>Переяслав.City]]> - ]]>https://pereiaslav.city/articles/239403/mi-buli-vidrizani-vid-svitu-i-ci...]]>