Ксенія Васильєва про життя й улюблену справу в умовах війни та впевненість, що Сєвєродонецьк буде деокуповано

Ксенія Васильєва родом з Сєвєродонецька. За освітою вона фінансист і багато рокiв працювала у фінансовому управлінні, паралельно займаючись танцями. Згодом її захоплення переросло зі звичайного хобі у роботу. З початком повномасштабного вторгнення Ксенія була вимушена покинути рідне місто та евакуювалась у мiсто Берегове, - ]]>"Трибун"​]]>.

Як розпочалась ваша танцювальна кар'єра? 

Танцями я займалась з самого дитинства. Потім почав дуже стрімко розвиватись такий стиль, як східні танці, почалась його популяризація і я стала займатися ним вже більш професійно. Я вивчала майстер-класи, їздила по всій Україні. Потім вступила в «Асоціацію Виконавців Східних Танців». Там кожного року і досі проходить навчання всіх викладачів і танцівників. На основі цього виникла ідея створити  власний танцювальний клуб. Спочатку він був орієнтований тільки на  східні танці. Перший час займалися лише з дорослими, а потім почала навчати дітей. Так з маленької хобі-групи виріс величезний клуб «Ісіда», в якому з’явились вже різні стилі та танцювальні напрямки.

А взагалі я вважаю: якщо чогось хочеш, то немає перепон у цьому світі для реалізації цього. Найголовніше – любити свою справу, віддавати себе тому, чим  займаєшся. Я дуже люблю людей, і моя  діяльність –  більше ніж просто тренування, у нас велика  родина.

Чому обрали саме таку назву для вашого клубу?

Перш ніж назвати свій клуб, я багато цікавилась міфологією. Мені дуже сподобалась історія Ісіди – богинi родючості, розвитку. Навіть була така легенда, як дівчата танцювали танець поклоніння богині для того, щоб народити дітей і  жити у достатку. Тому якось так «склалися  усі пазли» і я вирішила дати клубу таку назву.

24 лютого 2022 року кожен українець запам’ятав по своєму. Розкажіть, яким цей день був у вас?

24 лютого десь до пів на другу ночі шила костюми, бо у нас за планом шостого березня у Сєвєродонецьку мав відбутися концерт. Коли я лягла спати, то через декілька годин мене розбудили мої діти і сказали: «Мамо, вставай, почалася війна, бомблять всю Україну». Для нас, сєвєрдончан, не вперше така історія, і ми вже виїжджали свого часу  у 2014 році. А 24 лютого ми зрозуміли, що їхати поки нікуди –  бомблять усю територію. Моя мама жила в Харківській області і їхнє село взагалі захопили у перші години вторгнення.

І ми вирішили сім’єю, що оскільки наш клуб знаходиться у підвальному приміщенні, то можемо певний час перебути там. Було прийнято рішення облаштувати у клубі прихисток для людей, у нас була деяка провізія, теплі речі, електрична піч. Починаючи з 25-го лютого там було вже десь 35 людей. Я варила суп, каші для всіх, розважали дітей, щоб не було так страшно.

Клуб не являв собою бомбосховище, це був старий будинок, більш-менш міцний. Район старий, затишний, тому я вважала, що можу створити безпеку на деякий час. Але у перший же тиждень, коли ми були в укритті, будинок накрило «градами». Ми майже місяць пробули у місті, не могли навіть вийти у магазин, бо наш район постійно обстрілювали.

Як ви взагалі добували собі продукти,  враховуючи таку ситуацію?

У людей, які до нас приходили,  була якась провізія: каші, овочі. З м’ясного не було нічого. За цей період ми лише один раз вийшли купити хліб. Це було восьмого березня. Ми з сином побігли до 24-ого училища. Стояли, чекали, доки  допечуть хліб, але почався обстріл і прийшлось бігти назад без нічого. І так ми жили до 13-ого березня. Нам зателефонували і сказали, що обстріляли наш будинок. Коли більш-менш стихло, ми побігли додому, щоб хоч якось позатуляти вікна, бо вони повилітали.

Ми прибігли в квартиру і саме у цей момент тиша закінчилась – почався обстріл нових районів, унаслідок яких горіли будинки. Вирішили спуститися на цокольний поверх. Там був дуже маленький підвал і ми простояли там десь півтори години між трубами. Обстріл був настільки потужним, що будинок хитався. Нам стало настільки страшно, що ми навіть не закрили в квартирі нічого, просто перебіжками між підвалами дісталися знову до клубу і вирішили, що будемо виїжджати.

Мені всі друзі почали казати: «Ксюшо, якщо ви зараз не виїдете, то загинете». І я почала вмовляти людей покидати місто. І в результаті всі виїхали.

Що зараз з вашою квартирою в Сєвєродонецьку?

Частина будинку згоріла, але наша квартира вціліла. У нас були дуже міцні вхідні двері, але знайомі, які туди ходили поглянути, сказали, що  вони були вибиті, всередині все перевернуто, немає вікон, немає абсолютно нічого.

Чи були проблеми з евакуацією і куди саме ви поїхали?

Університет ім. Володимира Даля, у якому навчається син, евакуював студентів і сім’ї автобусами. Була ще евакуація на БК Будівельників, але там обстрілювали так сильно, що нам було просто страшно туди бігти. Обіцяли «зелений коридор», але його не було. Саме коли ми вийшли з нашого підвалу і чекали на автобуси – почався обстріл «градами». Водіям потрібно кожному медаль вручити – настільки вони ризикові. Нас посадили в автобуси і коли проїжджали ТЕЦ, у неї влучили «градом».

Коли під’їжджали до Лисичанська, машина наскочила на якийсь металевий залишок, і нас так підкинуло, що ми тримались один за одного і думали: ми живі чи вже мертві. Все, що ми з собою взяли, – це наші тваринки, бо за речами зайти у квартиру можливості не було. Нас довезли до Слов’янська, де ми переночували у якомусь храмі. Потім нас посадили на евакуаційний потяг. Ми їхали через усю Україну. Було дуже страшно, із вікна постійно бачили, що десь щось вибухає, горить. Коли заїхали у Київ, бачили, як над містом збили два винищувачі.

Приїхавши у Берегове від усвідомлення того, що ми пережили, почало накривати. Ми просто ридали кілька діб. А до того просто декiлька тижнiв на адреналіні були, головна задача – вижити.

З якими труднощами зіткнулися у новому місті?

Ми ніколи не сидимо та не чекаємо допомоги, тому 10 квітня я вже в’язала іграшки і продавала по всій Україні. З виручених коштів почали купувати собі їжу, одяг , бо ми приїхали тільки в тому, в чому були в укритті, у нас навіть білизни не було з собою.

Родичі нам надали будиночок. Без ремонту, але жити можна. Спочатку одяг купували, потім потрібно було праску купити, фен і так далі, тому раділи кожній речі, яку придбали, навіть прищіпкам для білизни.

Проблема була – врятувати життя, а все інше –  це дрібниці, на які не звертаю навіть уваги. Я не звикла сидіти скиглити, що мені погано, бо є ситуація, є війна і треба виживати.

Чимось ще займаєтеся окрім танців?

Так, я дуже люблю в’язати, шити. У серпні я виграла грант «Підтримка жінок з Донбасу» , і спонсори надали мені швейну машинку, оверлок, термопрес, принтер –  і ми відкрили тут сімейний бізнес. Я завжди шила сама костюми для всіх танцівників, створювала дизайн, прикрашала.

Бачила на Фейсбук-сторінці ваші іграшки, в’язані гачком, – це дуже круто.

Так, я в’яжу гачком іграшки, це один із видів діяльності, яку ми у Береговому розвиваємо. Я офіційно зареєстрована як підприємниця, у нас є сторінка у Фейсбуці, Інстаграмі , Тік-Току. Мої іграшки стали популярними не тільки по Україні, а й за кордоном.

Як вам вдається це все поєднувати?

Просто спати треба менше. Зараз є дітки, які ходять займатися танцями. Я створила для них гурток і вчу в’язати тих, хто бажає. Є вже й перші результати.

Як вдалося відкрити заново свою студію?

Я довго не збиралася цього робити, бо до червня ми «сиділи на валiзах» і все ж сподівалися поїхати додому. Але потім знайшла у спорткомплексі «Закарпаття» напівпідвальне приміщення, ми зробили там косметичний ремонт, купили на останні гроші лінолеум, дзеркала.

Займаєтеся лише з дітками чи й з іншими категоріями людей також?

У мене в клубі займались завжди люди від 3 до 75 рокiв. Діти дуже енергетично заряджають. З дорослими цікаво в тому сенсі, що людина вже самодостатня, є своя сім’я, робота і, щоб виділити півтори години на заняття, то їм має бути справді цікаво .

Вислів «ходить на роботу, як на  свято» –  про вас ?

Я не можу сказати, що у мене є робочі дні, а є вихідні: є життя та улюблена справа.

1-го березня нашому клубу в мiстi Берегове виповнилось сім місяців, і ми вирішили зробити благодійний концерт для того, щоб зібрати кошти для фонду. Це фонд підтримки поранених військових та усіх нужденних.

Що плануєте робити після звільнення Сєвєродонецька?

Я впевнена, що Сєвєродонецьк буде деокуповано, але не впевнена, що там щось залишиться після цього. На те, щоб якось відновити місто, підуть роки. Нехай війна спочатку закінчиться. Треба жити зараз і сьогодні та не будувати захмарних очікувань. Мрію, звісно, щоб і в Сєвєродонецьку була «Ісіда», і в Береговому також.

Я запам’ятала Сєвєродонецьк сучасним, зі стрімким розвитком. Це місце, в якому народилися мої діти і моя улюблена «Ісіда», тому в мене дуже теплі почуття асоціюються з ним. Це не про архітектуру, не про історичні куточки. Для мене Сєвєродонецьк – це мої люди.

За матеріалом: "Трибун" - ]]>https://tribun.com.ua/uk/99790-mi-ne-prosto-klub-mi-rodina-tantsjuristka...]]>