Хай зозуля накує довгі літа

Яка ти людина? Хто твої друзі? Чого ти досяг у житті? Що хорошого зробив? Яку пам’ять залишиш по собі спадкоємцям? Мабуть, кожен з нас рано чи пізно ставить ці, на перший погляд, прості і в той же час такі складні запитання. І відповіді не завжди отримуєш на них довгими, частіше короткими і однозначними. Все залежить від того, як ти жив, наскільки серйозно та відповідально відносився до роботи, до тих, хто тебе оточував. А саме ці відповіді і є реальне, неупереджене і об’єктивне відображення твого життя.

З Оленою Миколаївною Носулею – героїнею цієї розповіді ми позна­йомилися давно, ще коли працювали разом на ВО «Склопластик». Їхали ми якось після другої зміни. В автобусі стався інцидент. Люди втомлені, їх можна зрозуміти. Я й звернула увагу на Олену Миколаївну, на її стриманість, внутрішню культуру, по якій визначають гідну уваги жінку. Інцидент у автобусі вона витримала з особливим достоїнством. І я згадала, що в якомусь періодичному виданні прочитала, що саме в тісноті громадського транспорту виявляються наші як позитивні, так і негативні риси. Люди, поставлені в умови дискомфорту, не соромляться ні у словах, ні у вчинках. Справжня жінка не дозволить собі вдатися до з’ясування стосунків з принципу «сама така».

Що стосується Олени Миколаївни, то вона завжди стримана, привітна і проста. Народилася вона у Західній Україні, на Рівненщині. Після закінчення школи вступила до Житомирського сільськогосподарського інституту. Навчання в ньому і наклало відбиток на характер Олени. І без того допитливий, неспокійний, товариський. До речі, вона і сьогодні підтримує зі своїми однокурсниками тісні стосунки.

На роботу влаштувалася на ВО «Склопластик» і згадує початок своєї трудової діяльності, своїх наставників з особливою теплотою та вдячністю. Саме ці жінки на початку її кар’єрного росту своїм прикладом показали, що робота ладиться тільки тоді, коли вона улюблена, і в цех ходиш не тільки тому, що треба заробляти гроші, а з задоволенням і радістю.

Робота на виробництві Олені подобалася, можна сказати, жила нею. Цех – дім, дім – цех. Так і проходив день за днем.

Мешкала вона тоді у сестри. Та часто говорила: «Дивись, Олено, в дівках залишишся». Але О.М. Носуля ніколи не почувала себе одинокою, бо характер мала щирий, невгамовний, приязний. І зустріла того, кого була гідна, зовсім поряд. Жили вони в одному будинку, балкони розташовувалися по сусідству.

Кохання було неймовірним і на щастя взаємним. Валерій під стать Олені. Красивий, високий, стрункий, сміливий. На бороді ямка, волосся кучеряве і така ж непримирима вдача, з власним почуттям гідності.

З часом народилося двоє дітей. Два сини – Олег і Руслан.

Життя підкидало серйозні екзамени. Дітей ростили разом з чоловіком. Ні дідусів, ні бабусь в помічниках-няньках не мали. Жили собі й на долю не скаржилися. Разом викарабкувалися зі складних життєвих ситуацій, допомагаючи одне одному. У вірності, надійності і відданості своєї другої половинки Олена ніколи не сумнівалася. І не помилилася – чоловік завжди був поруч. Діти підростали. Батьки працювали.

Взаємини у колективі складалися добре і відразу. Люди надзвичайно доброзичливі, а робота цікава. В той час впроваджували бригадні форми організації праці, займалися новою справою – атестацією робочих місць, на основі яких готувалися списки на отримання пільгових пенсій. Праця кропітка, потребуюча глибоких знань і відповідальності, адже за кожним рядочком жива людина. Олена Миколаївна досконало знала свою роботу. Але скільки ж треба було присвятити їй часу, щоб досягти тієї досконалості!

І без того достатньо великий багаж накопичених професійних знань і майстерності Олени Миколаївни ставав все важчим. Її запросили, а точніше сказати, обрали майстром, начальником зміни. Уточнюю не призначили, а колектив обрав. Тоді існували такі тенденції. Виробництво удосконалювалося, цех працював злагоджено, досягали високих показників. Зміна часто виходила переможцем.

Олена Миколаївна завжди пишалася вдало підібраним колективом, на плечі якого лягав план. На всіх етапах роботи майстром у Олени Миколаївни проявлявся неабиякий талант керівника, відкривалися нові грані її професіоналізму.

Не завжди все було добре. Не обходилося без неполадок, іноді таких, які зовсім не залежали від персоналу. Але за будь-яких обставин прагнули триматися до їх усунення без зупинки установок, інакше обладнання виходило з ладу. Хіміки цеху старалися побороти труднощі і діяли чутко, грамотно і власними силами. Давалася взнаки висока вимогливість їх керівника. Олена про це розповідає з надзвичайною гордістю. Чого варта, скажімо, здача робочої інструкції. Це був справжній захист «дипломного проекту». Олена Миколаївна говорить: «Ми розуміли, що тільки досконалі знання технологічного процесу, правил експлуатації обладнання, техніки безпеки могли забезпечити стабільну роботу цеху».

А вдома на Олену Миколаївну чекали її люблячі чоловіки – сини Олег та Руслан і чоловік – Валерій Павлович, які з розумінням і терпінням ставилися до її роботи.

Гордість за рідне підприємство Олена Миколаївна вважає однією з головних цінностей. «Підбиття підсумків змагання – цікава, жива робота для мене», – каже. Колектив її зміни завжди був згуртованим і вмів вирішувати найскладніші завдання, ставав у багатьох справах флагманом.

Сама ж Олена Миколаївна вболівала не лише виробничими справами. Вона брала активну участь в художній самодіяльності. Жоден захід не проходив без неї. Знаходячись на пенсії склад свого колективу пам’ятає поіменно ще досі. Часто зустрічається з колишніми колегами, спілкується з операторами, слюсарями, співробітниками відділу кадрів, дирекцією, профспілковою організацією. Їй цікаво, чим живуть працівники «Склопластики», що сьогодні відбувається на виробництві, в місті, країні. Олена Миколаївна дуже вдячна директору Ігорю Андрійовичу Чернезі за його співпрацю з первинною ветеранською організацією, головою якої є О.М. Носуля.

Коли я гортала альбом, важко було не помітити таку закономірність – Олена Миколаївна всюди в центрі, в оточенні людей. І ще одна цікава деталь – майже всюди на знімках до її відкритого, усміхненого обличчя якось особливо і з довірою схиляються обличчя тих, хто поруч.

«Знаю точно, – впевнена жінка, – для того, щоб життя тебе любило, треба любити життя, любити людей, навчитися вміти пробачати і ніколи не носити камінь за пазухою». Ось такий у неї простий і незамислуватий рецепт життя.

А ще вона кохана і любляча дружина, чудова мама й свекруха, добра бабуся. Деякі скептики скажуть, що жінка не може бути водночас доброю і красивою. Та ні, неправда. Олена Миколаївна Носуля одна з таких....

Коли в нашому регіоні виникли бойові дії, вона одна з перших стала волонтером. Разом з Тетяною Корж, Тетяною Гайдук допомагала нашим бійцям одягом, взуттям, продуктами, возила постільну білизну, ліпила вареники, закривала тушонку… Жінки як могли, так і допомагали. Низький уклін Вам, Олено Миколаївно, від усього нашого ветеранського осередку за Вашу чесну працю на ветеранській ниві, за Ваше таке чудове ставлення до людей. У цьому році у Вас золоте весілля з Валерієм Павловичем. Живіть довго. Нехай вас люблять і цінують сини і невістки, радують онуки – Іван та Данило й онучка Христинка.

Будьте ще довго здорові! Адже Ви є незамінний працівник, вірний друг, зразкова матір і дружина, чудова господиня. Нехай ще багато довгих літ життя накує Вам зозуля!

П. СІКОЄВА, заступник голови міської ради ветеранів