Дмитро Запорожський: “Я мрію повернутися додому та робити те саме житнє борошно”

Якщо ви купували чорний хліб в пекарнях Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного та Новоайдару, то в більшості випадків жито для нього виготовляв Дмитро Запорожський на родинному фермерського господарстві “Візир та Хміль” у Муратовому. Російська армія забрала в чоловіка спочатку брата, потім батька, а у 2022 році - ферму. 

]]>Видання ]]>]]>ТРИБУН]]>]]> поспілкувалися з Дмитром та дізналися про його непростий шлях фермерства у прифронті, складну евакуацію, життя й мрії.]]>

Дмитро Запорожський з Муратового

Все вирішила доля

Починаючи з 2014 року село Муратове знаходилося на лінії фронту, тут одразу місцеві відчули на собі війну. 

“Я бачив своє життя іншим, хотів працювати в поліції, але у долі свої плани. Нас в родині три брати. Фермерством займалися батько та середній брат. В 2014 році брат їхав ввечері з поля, коли почався обстріл. Він загинув. Після цього батько зліг, в нього стався інсульт. Ви самі розумієте, як це буває, коли біля будинку вбиває рідну дитину. Так ми зі старшим братом успадкували родинне господарство під назвою “Візир та Хміль”. Почали ним займатися”, — розповідає Дмитро. 

Чоловік каже, що хоч і ріс у родині, де про фермерське господарство знав змалечку, але було важко. Особливо, через обстріли. 

“Були прильоти, ми постійно знаходили “подарунки” війни. Частенько до нас приїздили різноманітні благодійні фонди та волонтерські ініціативи розміновувати землю, бо близько 300 га були замінованими після 2014 року. Десь ходили самі, шукали з металошукачами. А ще у нас було близько 60-70 га сінокосів, найбільше біля Сіверського Дінця. Так от, їх так і не розмінували, бо з 2014 року боялися туди ходити. Ми на них і плюнули. Сінокоси там так і залишилися. Ми працювали там, де могли працювати”. 

Поля “Візир та Хміль” горять від артобстрілів

Родючої землі в складі фермерського господарства “Візир та Хміль” було близько 500 га. 

“Землі взагалі було в нас більше, але піщаний регіон, тож працювати можна було далеко не усюди. Вирощували пшеницю, соняшник і жито. Також у нас був маленький млин житній, ми виробляли житнє борошно”. 

Дмитро говорить, що через війну сильну постраждали фінансово. 

“Ми були в кредитах і боргах. Ми тільки змогли вийти з мінусів десь у 2018-2019 роках. Чесно, у 2014-2015 рр  був повний завал. Ми з братом думали, що перестанемо працювати. А як тільки видохнули — масштабні лісові пожежі у 2020 році.  Втратили тоді 60 т посівного матеріалу”. 

Попри всі труднощі, Дмитро разом з братом не здалися. 

“Хотіли жити на рідній землі. Через “не можу”, через страх, через всі виклики, закотили рукава - і вперед. Хліб повинен бути. У нас все було офіційно. Ми продавали борошно офіційно на хлібозаводи та пекарні, де вироблявся чорний хліб, - Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Кремінна, Новоайдар. Всі локальні пекарні купували у нас борошно. Житнього борошна не так багато треба. Тому наших потужностей достатньо було”, — говорить фермер. 

На фермі працювало небагато людей - від 5 до 9 осіб залежно від сезону. 

“У нас були ті, хто працював на полях, та ті, хто працював на млині. Люди зазвичай працювали сезонно, бо в кожного є своє якесь господарство чи земля”, — пояснює Дмитро. 

Той самий день

“Ще за кілька днів по нас почали більш сильно стріляти, ніж зазвичай. У нас в селі жили військові всі ці роки. Ми розуміли, що може загостритися, але, щоб так — не уявляли.  Ми вже 22 лютого сиділи в підвалах — “Гради” літали. Тоді я зібрав всю родину: матір, жінку, племінників, котів й поїхав у Сєвєродонецьк. Думали, що перечекаємо, але додому так і не повернулися. Ми виїхали з Муратового за два дні до офіційного повномасштабного вторгнення”. 

Геть усе родина залишила. Геть усе згодом розікрали. 

“Муратове росіяни швидко захопили, не було шансу туди ні повернутися, ані врятувати бодай щось. Мені подзвонили і сказали, що нічого вже немає буквально за 2-3 дні. А там залишалося біля 100 т соняшника. Ми не встигли його реалізувати і щось з ним зробити. Борошна житнього було близько 20 т, добрива, млин, техніка, будівлі всі для обслуговування нашої сільськогосподарської техніки. Втрати 100%”. 

Мені подзвонили і сказали, що нічого вже немає буквально за 2-3 дні. Втрати 100%

Дмитро розповідає, що готувалися до нового сезону та вже вклали гроші в добрива й насіння. З Сєвєродонецька родина виїхала в березні. 

“З підвалів вилізли, в машину сіли всі гуртом. В чому виїздили з Муратового, те і наше”. 

Дмитро зараз з родиною в центральній частині України. Підробляє на елеваторі. 

“Я не бідкаюся, заробляю чесною працею. Життя навчило крутитися. Я тільки мрію колись знову працювати на своїй землі. Мрію, звісно, що повернуся і буду виробляти борошно,  як і виробляв. За ті роки ми дійшли до такого стану, коли змогли виробляти максимально гарне борошно. Вже всі тонкощі знали, яке жито треба. Все до дрібниць. Виходив дуже дуже смачний хліб. Я сам любив той чорний хліб, то була наша маленька гордість. Планую, мрію і я впевнений, що ми повернемося”, — підсумовує розмову фермер Дмитро Запорожський з Муратового. 

Джерело: ТРИБУН - ]]>https://tribun.com.ua/uk/105218-dmitro-zaporozhskij-ja-mriju-povernutisj...]]>