"Сєвєродонецьк мене вразив", – узбекистанка про життя на Луганщині

Рита Тхоренко – узбекистанка, яка 10 років прожила в Сєвєродонецьку. Там жінка збудувала сім’ю і розпочала створювати вироби з полімерної глини, що невдовзі стало справою всього її життя. 

]]>Виданню ТРИБУН Рита розповіла про те, як опинилася у Сєвєродонецьку, як почала творчу справу попри події, що відбувалися на сході України у 2014 році та продовжила її, незважаючи на повномасштабне вторгнення. ]]>

Сєвєродонецьк – новий дім

Рита Тхоренко народилася в сонячному Узбекистані, у місті Фергана. Там вона жила досить тривалий час, аж поки у 2012 не зустріла свого майбутнього чоловіка – сєвєродончанина. 

“У мене була подвійна нагода приїхати в Україну: перша – це, звісно, гостювання у свого майбутнього чоловіка, а друга – відвідати свою подругу в Рівному, яка теж виходила заміж за українця”, – розповідає узбекистанка.

Ріта згадує, що, приїхавши на весілля до подруги, яке проходило у Львівській області, мати чоловіка переживала за неї, бо вона не володіє українською мовою: 

Вона дуже боялася, що в мене через це можуть бути проблеми, застерігала мене. Але нічого поганого не сталося, навпаки, я познайомилася з багатьма прекрасними та світлими людьми, з якими й досі маю теплі стосунки. Також всі мої страхи та стереотипи про Україну розвінчалися.

Сєвєродонецьк – місто, яке кардинально відрізняється від Фергани. Але маленькому промисловому містечку на сході України все ж таки вдалося вразити узбекистанку.

 “Я переїхала до Сєвєродонецька у 2012 році. Спочатку він взагалі не сподобався, бо на той час Узбекистан був більш сучасним та красивішим. Тому контраст відчувався – Сєвєродонецьк здавався сірим, похмурим, до того ж у повітрі можна було відчути неприємні викиди з АЗОТу. Але пізніше чоловік запросив мене на прогулянку у старі райони міста, які вразили мене. Тоді я вирішили жити саме там, майже через дорогу від пологового будинку, де в нас народилася перша донечка. Тоді я неочікувано для себе зрозуміла, що закохалась в це місто. Воно подарувало сім’ю, друзів та спогади. Це, мабуть, найщасливіший проміжок мого життя – Сєвєродонецьк”, – з усмішкою згадує жінка. 

Війна і творчість

Події, які розгорталися на сході України у 2014 році через збройну агресію РФ, змусили Риту переживати. В неї було передчуття, що це все просто так не минеться. 

“В мене навіть через це почало псуватися здоров’я, бо я ніби знала, що це все ні до чого хорошого не призведе. Чоловік мені не вірив, а я постійно перевіряла новини та одного разу зрозуміла, що більше не можу так, треба відволіктися. В мережі я натрапила на фотографію дуже красивого обруча, зробленого власноруч. Тоді я почала слідкувати за майстринею, дивитися різні майстер-класи про роботу з полімерною глиною, а згодом наважилася зробити щось сама”, – розповідає жінка. 

Спочатку Риті не сподобалося працювати з глиною і вона вирішила залишити цю справу.

“Я спробувала різні види глин, мені вони здалися дуже дивними – в мене нічого не виходило, не розуміла, що саме я роблю неправильно. Десь близько місяця все так і пролежало. Не знаю, що потім мене підштовхнуло знов взяти до рук глину, але все ж таки вирішила спробувати. Виявилось, тоді я почала працювати зі свіжою, дуже м’якою глиною, а полежавши, вона набула правильної консистенції, почала піддаватися. Це була якась магія: я змогла перетворити сирий матеріал на щось красиве та об’ємне. З того моменту я більше не розлучалася з цим заняттям. 

Цікавий факт: у дитинстві я ненавиділа ліпити, це було нестерпно для мене. В дитячому садочку завжди робили виставки з таких робіт, а мої, здається, були найжахливішими”, – згадує сєвєродончанка. 

Тоді жінка поринула у роботу з полімерною глиною та почала робити віночки, які одягала на роботу, там вона отримувала приємні компліменти: 

В той час я працювала з дітками, була репетитором з англійської мови. Тоді моя учениця Катя запитала в мене про обруч: «Це ви з Аліекспресу замовили?». Для мене це було комплиментом, я зрозуміла, якщо вироби виглядають так, ніби їх можна звідкись замовити, значить вони виглядають гарно.

Пізніше в ТРЦ “Джаз” в Сєвєродонецьку відкрили магазин фурнітури та біжутерії, де були представлені вироби з полімерної глини. Рита дізналась, що там проходитимуть майстер-класи з цього заняття, які організовувала продавчиня  цього магазину. 

“Я дуже хотіла навчитися об’єднувати свої вироби металевою фурнітурою. Тому домовилась з майстринею, і ми обрали зручний час для цього. Прийшовши вчасно, я зрозуміла, що майстриня запізнюється, і в самому «Джазі» якась метушня: всі кудись поспішали, перешіптувалися, говорили про вибухи. Це був 2014-й, і я зрозуміла, що почалося. Майстер-класу не було, нам вже було не до цього. Всі сєвєродончани, які у той час були там, розуміють, який важкий період ми переживали. 

Незважаючи на все, мій чоловік все одно працював. Вночі ми чули гучні вибухи, я не спала, бо оберігала його сон – йому потрібен був відпочинок, а я могла і вдень поспати. Всі ночі я ліпила. Всі свої страхи відпускала через своє хобі”, – згадує Рита.

Пізніше жінка вирішила поїхати у Рівненську область до своєї подруги, аби перечекати всі ті події, які відбувалися у Сєвєродонецьку.

“Я зібрала все, що в мене було: бруски глини, фурнітуру, вже готові вироби. Думала, що й там зможу відволікатися. Вже в Рівному в мене відбулися перші продажі – друзі, знайомі купували прикраси, а дехто навіть продавав мої прикраси на місцевому ринку. Для мене це був вже новий рівень, бо одна справа, коли ти просто щось створюєш, а друга – хтось хоче це придбати собі”, – розповідає Рита Тхоренко.

Після повернення до Сєвєродонецька майстриня вирішила поступово розвивати та комерціалізувати своє захоплення, створивши на місцевому сайті оголошення.

“Я розуміла, що треба переходити на новий рівень продажів, тому на дошці оголошень на сайті sd.ua писала про свої роботи, прикладала фотографії та чекала замовлень. Пізніше створила сторінки в соціальних мережах, де публікувала фото своїх робіт. Так в мене з’явилося багато нових знайомих не тільки з Сєвєродонецька, а й з усієї України”, – згадує пані Рита. 

Сєвєродончанка також розказує й про те, як, згуртовуючись з іншими майстрами, допомагала нужденним: 

Завдяки своїй справі я й поринула у благодійність… Одного разу мені написала одна майстриня, яка допомагала діткам та безхатнім тваринам. Вона збирала небайдужих митців, які готові були пожертвувати свої вироби на допомогу потребуючим. Я завжди в цьому брала участь, бо люблю бути причетною до добра, до чогось світлого. Якщо мій внесок зможе комусь допомогти – я завжди тільки рада.

За рік до повномасштабного вторгнення Рита з родиної переїхали до Лисичанська. Саме там їх застали перші вибухи.

“В ту ніч я взагалі не могла спати – щось передчувала. Змогла заснути тільки близько ранку, тоді чомусь вже прокинувся мій чоловік, він вже заварював каву. Я прокинулась, бо почула рухи в квартирі. Не поспішаючи, взяла до рук телефон і побачила на сторінці подруги зі Сватово, що там стріляють. Далі вже поспіхом почала читати новини і зрозуміла – почалося. Одразу ми підготували невеликий підвал, який знаходився в нашому дворі. Бігали туди дуже часто, було страшно, земля здригалась. Вдома я тільки готувала їжу, щоб погодувати дитину. Так ми жили близько трьох днів, а далі зрозуміли, що нічим хорошим це не закінчиться. Дитину треба вивозити”, – розповідає жінка. 

Вимушене переселення

Повномасштабна війна внесла свої корективи в життя та бажання пані Рити. Їй, як і мільйонам українців, довелося виїхати з України задля збереження життя своїх дітей. Спочатку жінка повернулася до Узбекистану, звідти до Рівного, а згодом до Великої Британії, де проживає й зараз. 

“Коли я повернулася з Узбекистану, наші друзі запропонували нам з чоловіком пожити в їхньому домі в затишному селищі Рівненської області. Це був один з найкращих моментів періоду війни. Компанія друзів допомогла пережити неприємний період. Там я продовжувала свою діяльність, робила чашечки на замовлення, сережки. Одне із замовлень було від українки, яка хотіла подякувати жінці з Польщі за допомогу. Тоді на білій чашці “народилася” красива дівчина у кольорах польського прапору”, – розповідає майстриня. 

У той час Рита Тхоренко хотіла перейти від чашок до сережок, проте посуд все одно мав популярність серед замовників. 

“Я не могла не робити чашечки, бо вони подобалися багатьом. Але все ж таки більшість свого часу намагалася спрямовувати на виробництво сережок, бо мені це подобалося. В цьому мені допомагали друзі – Рома і Катя Козинські, також переселенці з Лисичанська. Рома допоміг купити апарат для шліфування і для свердління, бо я в цьому взагалі не розуміюся. Завдяки цьому мої роботи вийшли на новий рівень, бо в мене була змога доводити їх до досконалості”, – каже пані Рита. 

Після переїзду до Британії продажі у майстрині майже зупинилися, бо щоб комерціалізувати свою справу в Британії, треба мати офіційний дозвіл. 

“В Британію я приїхала без всіх своїх інструментів, бо подарувала їх своїй подрузі, яка вже двічі втратила все: спочатку вона переїхала з Луганська до Сєвєродонецька, а потім звідти до Києва. Повністю з чистого аркуша я розпочала творити вже в Британії. Все, що потрібно було, – піч, глина та руки. Все інше можна було потихеньку докуповувати. Тут я вирішила перш за все зробити приємне нашим спонсорам (людям, які допомагають українцям з житлом) – я зліпила красиві кулончики їм в подарунок. 

Щодо реалізації моїх виробів – на жаль, поки що не можу розказати про успіхи своєї справи тут, бо, щоб отримати дозвіл на продаж, треба відповідати окремо визначеним критеріям. Один з них – вийти на певний заробіток. Я такий шлях поки ще не пройшла, але дуже хочу спробувати”, – розповідає майстриня. 

Одного разу Рита все ж таки спробувала опублікувати свої сережки на британському сайті на кшталт нашого OLX, де місцеві майстри також продавали свої вироби та різні інструменти для хендмейду. Там її виробами зацікавились та придбали ці прикраси для проєкту – реклами місця для проведення весіль в Англії. 

Плани та бажання через призму війни

Про повернення додому Рита Тхоренко говорить невпевнено, бо не знає, що на неї чекає завтра: 

Ми за кордоном тимчасово, тому ми не знаємо геть нічого про майбутнє. Будемо дивитися на обставини, що нас спіткають. Для мене, для моїх дітей без України, без друзів, без усього звичного сумно. І в Сєвєродонецьк дуже хочеться повернутися: пройтися вулицею 8 березня, вдихати аромати лип та акацій у своєму рідному старому районі. 

Джерело: ТРИБУН - ]]>https://tribun.com.ua/uk/112969-severodonetsk-mene-vraziv-uzbekistanka-p...]]>