Окупанти руйнують архітектуру захопленого Сєвєродонецька. Ось як виглядали знакові будівлі міста (деякі з них ще можна врятувати)

]]>ГО "Заборона Медіа"​]]>: Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію матеріалів про промислові колиски Донбасу. Раніше він уже розповідав про окупований ]]>Лисичанськ]]> — колишнє робітниче селище, яке розвивали, в тому числі й архітектурно, бельгійські підприємці. Цього разу мова піде про Сєвєродонецьк — молоде місто, якому немає ще навіть 90 років. Саме тут можна побачити останній неокласичний палац культури та ансамблеве поєднання нестандартних будинків — без сумнівів важливу архітектурну спадщину, що досі не набула заслуженого визнання, а тепер ще й перебуває під постійною загрозою знищення з боку Росії. Тим паче що з 2022 року Сєвєродонецьк перебуває в окупації.

Селище Лисхімбуд

Сєвєродонецьк виник як частина Лисичанська, а саме — як селище Лисхімбуд, де мали жити будівельники азотно-тукового хімічного комбінату, що головним чином мав виробляти аміачну селітру. Селище заклали 1932 року, і початково його розглядали як тимчасове — працівників майбутнього заводу планували поселити в Лисичанську, поруч з яким підприємство і зводили. Натомість селище Лисхімбуд розмістили на зручній пласкій ділянці на низькому лівому березі Сіверського Дінця. Отже, з самого початку майбутній Сєвєродонецьк був віддалений від Лисичанська.

Схема майданчика Лисхімбуду 1934 року, складена І. М. Барським. Фото: sd.ua

Датою заснування Сєвєродонецька вважають 29 квітня 1934 року — саме тоді в експлуатацію здали перші бараки нового селища. Їх звели на перетині вулиць Леніна (зараз — Дружби Народів) і Заводської (зараз — Богдана Ліщини). Водопостачання і нормальних доріг в селищі тоді не було: найближча криниця розташовувалась поза селищем, і воду звідти доправляли на волах. Не було й благоустрою: в умовах степу здіймались піщані бурі.

Але, починаючи з 1935 року, характер селища змінився. Тут відкрили школу, що працювала у дві зміни: вдень в ній навчалися 150 дітей, ввечері — дорослі. Того ж року стартувало виробництво силікатної цегли, а замість бараків почали споруджувати вже двоповерхові цегляні будинки.

1937 року замість селища на лівому березі Сіверського Донця вирішили будувати окреме місто. За два роки воно вже налічувало 47 будинків і 9 бараків, а також школу, клуб, дитсадок і ясла, універмаг і адміністративні споруди.

Капітальний міст між Павлоградом і Водною, 1936 рік. Фото: sd.ua

Після закінчення Другої світової війни в поселенні вціліли лише кілька споруд. Серед них колишні ясла по вулиці Юності, 7, споруджені за проєктом архітектора Георгія Сластіона (пізніше на їхньому місці запрацювала станція швидкої медичної допомоги). Проте внаслідок повномасштабної війни Росії проти України 2022 року будівля була пошкоджена. 

Атаки росіян на місто пошкодили й іншу споруду, що збереглася з 1930-х років — це магазин «Космос» на вулиці Дружби Народів, 10. Чи будуть його відновлювати, наразі невідомо.

Магазин «Космос», 1958 рік. Фото: sd.ua

Розвиток нового міста не йшов без проблем. Під час сталінських репресій влада СРСР визнала шкідництвом будівництво капітального селища замість тимчасового. Відповідальних за це посадових осіб оголосили троцькістами, шпигунами та шкідниками, що обернулося для них судом і репресіями. 

Проте з початком будівництва азотно-тукового комбінату 1938 року селище Лисхімбуду вивели зі складу Лисичанська та зробили окремим населеним пунктом — його першим очільником став Захарій Жадан. Після Другої світової селище відбудовували на тому самому місці. Отже, будівництво окремого поселення вже не вважали помилкою.

Умови для зростання Сєвєродонецька були кращі, ніж в Лисичанську — рівний простір, відсутність обмежень рельєфу та наявної забудови дозволяли вільно планувати і забудовувати територію. Водночас тут були властиві новим містам відсутність благоустрою та інфраструктури.

В результаті вийшло, що в урбаністичному плані Сєвєродонецьк став другорядним щодо заводу. Якщо в підприємства є вихід до води, то в самого міста — немає. Як немає і власного пасажирського вокзалу, а залізниця, прокладена у 1930-х, веде на завод. Саме тому вокзал Лисичанська обслуговує одразу два міста.

1950-ті: місто будується наново

З огляду на масштабну руйнацію селища під час Другої світової війни його вирішили відбудовувати одразу і на тому самому місці. Втрачений житловий фонд відновили вже 1946 року, подальша ж забудова відбувалася централізовано.

1950 року місто отримало назву Сєвєродонецьк.

Структура міста відрізняється від характерної поліцентричної забудови промислових міст з кількох причин. По-перше, місто зводили для великого підприємства, а отже, центр тяжіння тут один. По-друге, під місто заздалегідь продумали генплан — отже, воно має сплановану структуру. По-третє, плаский рельєф сприяв регулярній структурі міської забудови і не заважав майбутньому розширенню міста. Тому Сєвєродонецьк вийшов цілісним.

Проєкт Сєвєродонецька розробляли в харківському інституті Містбудпроєкт. Його розпланували в характерній для того часу структурі прямокутних кварталів. Ключові магістралі (проспекти Хіміків та Гвардійський, бульвар Дружби народів) розкривають перспективу міста в бік заводу та забезпечують зв’язок житлової та промислової частин.

У кварталах, як правило, зводили будинки однієї серії в різному поєднанні, що надавало композиції різноманітності, а архітектурному рішенню ансамблю — цілісності. На другорядних вулицях використовували переважно типові проєкти, а от на центральній (колишня Леніна, зараз — Дружби Народів) зʼявилися індивідуальні та повторно використані проєкти харківської архітекторки Підгорної. Цю вулицю забудували 3–4-поверхівками, в яких поєднувалися червона та силікатна цегли, а також блокові архітектурні деталі з бетону та силікатна маса.

Житловий будинок у Сєвєродонецьку з силікатних блоків, 1958 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Центральним композиційним вузлом ансамблю вулиці стала площа Миру. По трьох її кутах звели будинки. Триповерхівки з чотириповерховою баштоподібною наріжною секцією задавали акцент навколишньому простору. Фасад наріжної секції акцентували пілястрами з силікатної цегли. Бетонні декоративні елементи також мали світло-сірий колір, тоді як основне тіло стіни було з червоної цегли. Та сама комбінація кольорів присутня й у деяких інших будинках вулиці, що надало всьому вигляд узгодженого ансамблю. Після 2022 року від частини будинків на вулиці Дружби народів залишилися самі руїни.

Південну частину площі Миру зайняла будівля міськради, споруджена 1955 року. Триповерхова споруда традиційно для адміністративних будівель прикрашена ритмом пілястр з центральним ризалітом. 

Будівля міськради, 1961 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Не пізніше 1953 року за ймовірно типовим проєктом на вулиці Дружби народів, 21 звели клуб СЗС. Неокласична споруда мала великий фронтон, прикрашений колонами та декоративними елементами вхід. Наприкінці 1950-х тут був кінотеатр, потім - Сєвєродонецький міський театр драми, а пізніше — Луганський обласний український музично-драматичний театр. 2022 року обстріли зруйнували дах концертної зали.

Клуб СЗС. Фото надане Семеном Широчиним

Луганський обласний український музично-драматичний театр, 2021 рік. Фото: Дмитро Ушеренко

Клуб СЗС, 1953 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Для хіміків спорудили палац культури на понад 1000 місць. Його звели на північній стороні площі Миру, навпроти міськради. Всі навколишні будинки прилягали до нього підвищенням висоти, а сам палац культури своїм масштабом домінує навіть над адміністративною будівлею. 

Палац культури почали зводити 1959 року, використовуючи вишуканий неокласичний проєкт з колонадою, пілястрами та фронтоном із кесонованою аркою. 1967 року будівля була готова. На той момент в СРСР вже 12 років тривала боротьба з надмірностями в архітектурі, тому палац став одним з останніх неокласичних будинків культури в Україні. Сьогодні він має незначні пошкодження внаслідок обстрілів. 

Оскільки місто створювали для заводу, виразні архітектурні композиції зводили і в промзоні. Зокрема, перед підприємством облаштували дві площі, що мали вигляд розкритих в бік міста ансамблів. Перша з них розташована трохи південніше проспекту Хіміків — вона оформлює прохідну заводу, що має вигляд пропілей. Ансамбль площі доповнюють споруди заводоуправління. 

Друга площа розташована північніше, на перетині з вулицею Дружби Народів. Вона, своєю чергою, підкреслює іншу прохідну заводу, оформлену як павільйон з колонадою та башточкою — такий вигляд характерний для річкових вокзалів. Ансамбль площі доповнюють будівлі музею заводу та науково-виробничого об’єднання. 

Крім житлової забудови, у 1950-х зводили й інфраструктуру: школи, лікарні, училища, кінотеатри, магазини. Велику увагу приділяли озелененню, щорічно висаджуючи десятки тисяч дерев, кущів і квітів. Але оскільки початково місто зводили на піщаних дюнах, для озеленення доводилося завозити тисячі кубометрів чорнозему з заплави Сіверського Дінця. Його насипали на висоту до метра і вже потім висаджували дерева та облаштовували газони. Таким чином, озеленення виконувало ще й ґрунтозахисну функцію.

Зростання на південь і схід. Мікрорайони та доба модернізму

Початково місто будували для азотного підприємства, але вже наприкінці 1950-х тут почала зʼявлятися нова промисловість. Населення міста стрімко зростало: 1959 року Сєвєродонецьк налічував близько 70 тисяч мешканців, а 1970-го — вже 100 тисяч. Місто треба було розширювати, і на цьому етапі проявилися деякі хиби, присутні ще з самого початку будівництва населеного пункту.

Будівля заводоуправління «Азот», 2014 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Прохідна заводу «Азот», 2014 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Головною хибою стало обране ще на початку 1930-х розташування промзони між містом і річкою. Це відрізало поселення від рекреаційної зони та призвело до порушення санітарних норм чистоти води — як у самому Сіверському Дінці, так і в підземних водах. Потроху з’являлося й екологічне мислення: в середині 1960-х йшли розмови про те, що майбутній розвиток промисловості має виключати шкідливі викиди у водойми та атмосферу.

Ізоляція від ріки вимагала пошуку інших рекреаційних зон. Для цього в міському парку навіть створили штучне озеро. Сіверський Донець через забруднення теж не використовували — натомість місцеві їхали на річку Борову. 

Зростання міста велося лише на південь і на схід, що так само віддаляло його від ріки. На сході місто наблизилося до лісу, що стало перевагою з санітарного погляду. Але розширення міста неможливо було забезпечити лише нарощуванням кварталів. Оскільки початкове планування не враховувало майбутнє зростання, пропускна здатність вулиць стала недостатньою для збільшених людських і транспортних потоків. Потрібні були нові вісі та магістралі.

Тож у південній частині спорудили нову магістраль — Гвардійський проспект. На відміну від проспекту Хіміків та вулиці Дружби Народів, розташованих північніше, він проходить південніше заводу та веде одразу до Лисичанська. 

Гвардійський проспект, 1976 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Зʼявилася й нова містобудівна вісь — Центральний проспект (в минулому — Радянський), що поєднала північну та південну частини міста. Початково проспект мав бути пішохідним бульваром завширшки у квартал, але його розчленували на окремі зелені зони та спорудили цілу низку обʼєктів загальноміського значення.

Центральний проспект, 1954 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Центральний проспект, 2021 рік. Фото: Дмитро Ушеренко

Проспект починається сквером і проходить через Палац культури Хіміків, будівлю Міськради, Сєвєродонецький колегіум, міський Палац культури, спортивну школу та численні громадські споруди. Закінчується він так само невеличким сквером. 

На вісі проспекту, на перетині з проспектом Хіміків, спорудили Палац культури Будівельників (нині - Сєвєродонецький міський Палац культури), що представляє перехідний період архітектури кінця 1950-х — початку 1960-х: тут ще немає естетики модернізму, але вже відсутня неокласична помпезність сталінської доби. При цьому зберігається класична композиція, невеличкий фронтон на шести прямокутних колонах. Будівлю з залою на 600 місць зводили за типовим проєктом інституту Діпротеатр. Цей проєкт також можна зустріти в Запоріжжі й інших містах України, Білорусі, Казахстану та Росії.

Палац культури Хіміків, 1963–1965 роки. Фото надане Семеном Широчиним

Палац культури Хіміків, 2021 рік. Фото: Дмитро Ушеренко

Будівництво Палацу культури хіміків, 1960 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Палац культури Хіміків, 1960 рік. Фото надане Семеном Широчиним

На перетині Центрального та Гвардійського проспектів утворили композиційний центр південної частини міста. Його домінантою стала площа Перемоги, навколо якої згрупували чотири мікрорайони. Тут також побудували наукові установи, універмаг і кінотеатр. На південь від універмагу Центральний проспект тягнеться вільним простором зеленої зони та широких площ, який візуально фінішували ключовою спорудою цієї частини міста — Льодовим Палацом спорту, одним з найбільших на Донбасі. Його спорудили як багатофункціональний комплекс не лише для спортивних змагань, а й масових заходів, концертів, конференцій та з’їздів. Фінансування на такий масштабний об’єкт змогли отримати саме завдяки його багатофункціональності: місто не могло одразу будувати глядацьку залу і спорткомплекс такого розміру, а поєднання двох функцій в одній це дозволило.

Площа Перемоги, 1980 рік. Фото надане Семеном Широчиним

За основу взяли проєкт Новосибірського палацу спорту (1964) — одного з двох найбільших в СРСР багатофункціональних комплексів. Цей проєкт також реалізували в Одесі, Донецьку, Запоріжжі та Харкові. Але повторне використання означало насамперед конструктивну і планувальну схему. В кожної зі споруд була своя місткість: у Новосибірському палаці спорту було 6652 місць, а Сєвєродонецький вміщував 5000. Споруджений у 1970–1974 роках і урочисто відкритий 5 травня 1975-го, Льодовий Палац став найбільшим за місткістю в Україні і третім в СРСР після Новосибірського та Ризького (який пізніше знесли).

Льодовий Палац, 1980 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Льодовий Палац, 1980 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Будівництво Льодового Палацу, 1974 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Перед Палацом спорту облаштували площу з фонтанами, а по краях споруду прикрашали монументальні панно спортивної та театральної тематики, які також вирізняли її на тлі решти комплексів цього проєкту.

Фото надане Семеном Широчиним

Фото надане Семеном Широчиним

Фото надане Семеном Широчиним

9 червня 2022 року будівля Льодового Палацу була знищена внаслідок обстрілу російськими окупантами.

Зруйнований обстрілом російських окупантів Льодовий Палац у Сєвєродонецьку. Скриншот з відео Сергій Гайдай / Telegram

Житлова забудова півдня міста відрізняється від районів на півночі. Цю частину Сєвєродонецька забудовували з кінця 1950-х, вже після проголошення боротьби з надмірностями. Класичних декоративних елементів тут уже не зустріти. А для будівництва використовували нові типові проєкти та активно освоювали передові на той момент технології будівництва з великих блоків та панелей. 

Забудова Сєвєродонецька, 1966 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Забудова Сєвєродонецька, 1966 рік. Фото надане Семеном Широчиним

Подальше розширення міста велося на схід, у бік лісу. Забудова змінилася структурно: цю частину міста зводили у вигляді мікрорайонів з зеленими зонами, дитсадками та школами в центрі кожного. Новіші мікрорайони замість пʼятиповерхової отримували вже девʼятиповерхову забудову, що робило їх схожими на забудову обласних центрів і навіть столиці.

За матеріалом: ГО "Заборона Медіа" - ]]>https://zaborona.com/okupanty-rujnuyut-arhitekturu-zahoplenogo-syevyerod...]]>