Мрію повернутися в Сєвєродонецьк і відкрити магазин іграшок. Історія сєвєродончанки Євгенії Зінченко

До початку повномасштабної війни родина Євгенії Зінченко щасливо жила в рідному Сєвєродонецьку. Євгенія працювала бухгалтеркою, її чоловік Володимир — майстром на СТО, а донька вчилася в школі. Але прийшла війна, в яку ніхто не вірив та не чекав. Перші “прильоти” біля будинку Зінченків були вже на початку вторгнення, тоді родина переїхала жити в підвал, де провела цілий місяць до евакуації. Зараз Зінченки мешкають у Києві. Найбільше Євгенія мріє повернутися до рідного Сєвєродонецька, а ще відкрити власний магазинчик із в’язаними іграшками, - ]]>Свої. city]]>. 

Дивно було слухати розмови дітей

“24 лютого о шостій ранку ми прокинулися від телефонного дзвінка мами мого чоловіка. Вона плакала, просила не вести дитину до школи, бо почалася війна. Нам не було чутно вибухів і ми не повірили. Переконалися лише, коли увімкнули новини. Але все одно поїхали на роботу. Здавалося, що всі живуть звично: у магазинах не було черг, продукти не гребли, ціни ніхто не піднімав. Увесь Сєвєродонецьк не вірив у реальність цієї війни”, — згадує початок повномасштабного вторгнення Євгенія Зінченко.

Проте з першими вибухами неподалік будинку стало ясно — війна більше, ніж реальна. І вона вже дихає в спину.

“Коли я побачила перші кадри з Харкова і Києва, я усвідомила, що це не 2014 рік. Для мене це був шок — я не знала, що мені робити. Дістала сумку, подумала, що треба збирати речі. Хаотично ходила по квартирі без розуміння, а що треба брати? Відкривала шафу, дивилася, закривала й шла до іншої. І так по колу. Я не хотіла лякати дитину в надії, що все це просто сон”, — розповідає сєвєродончанка.

5 березня родина Зінченків переїхала в бомбосховище на підприємстві, де провела наступний місяць / Фото: архів Євгенії

Але це був не сон. Якщо дорослі ще хоч якось намагалися відсторонитися від жорсткої реальності, то розмови дітей повертали на землю.

“Дивно було слухати розмови дітей: — “Ти знаєш, що війна?” — “Так. Навіщо путін це робить?”. Страшно, коли цими питаннями задаються діти. Страшно, коли в місті затихає. Страшно лягати спати в тиші. Може вони вже щось готують?”, — поділилася спогадами майстриня.

У підвалі я в’язала ляльку, схожу на дівчинку, яка була там з нами

“Найстрашніший день для мене був 5 березня. Тоді ми з донькою вже спали у ванній кімнаті, а в коридорі було постелено для чоловіка. Але він чомусь ліг спати в кімнаті. Я прокинулася о 5-й ранку від вибухів і попросила чоловіка перелягти в коридор. Він хотів спати й не хотів переходити, але все ж перейшов. Через декілька хвилин у нас по всій квартирі посипалися вікна. Вибух був настільки сильний, що я подумала, що будинок зараз впаде. Були думки, що за дверима нашої квартири прірва, як у фільмі жахів”, — згадує жінка.

У перші дні війни родина Євгенії вже жила в коридорі та ванній кімнаті. / Фото: архів Євгенії

У той день у будинку, де мешкала родина, не стало світла, газу й води. А самі Зінченки вимушені були “переїхати” в сховище.

“Нам довелося йти жити в підвал. Спочатку — під будинком, де були жахливі умови. А потім — у підвал на підприємстві, куди нас запросив наш знайомий. Нас там було багато, близько 30 людей. Сиділи, чекали, коли закінчиться. Але, на жаль, не закінчилося”, — каже Євгенія.

У підвалі на підприємстві Євгенія рятувалася від страху улюбленою справою — в’язанням. Цю справу жінка полюбила ще з дитинства.

“Поки у підвалі було світло, щоб відволіктися, я в’язала ляльку. Вона була схожа на дівчинку, яка теж жила з нами й дружила з моєю донькою. Коли вона з родиною евакуювалася, я подарувала їй цю ляльку на згадку про нас”, — каже Євгенія.

Точкою неповернення стали обстріли, які з кожним днем ставали все сильніше. Російські окупанти буквально стирали місто артилерією, не залишаючи жодних шансів на життя.

“У підвалі було дуже страшно. Коли поруч прилітав черговий снаряд, здавалося, що сховище не витримає. Донька якось трималася, бо вона подружилася там з дівчинкою й вони заспокоювали одна одну. Перед підвалом, де ми тоді жили, вже була величезна вирва від снаряду”, — згадує жінка.

Тоді родина вирішила, що треба евакуюватися. Але в серці назавжди залишився Сєвєродонецьк — рідний, зелений та красивий.

Я назавжди запам’ятаю його найкращим: зеленим, молодим містом, що розвивається.

У Сєвєродонецьку я любила все

“Він маленький, компактний. Зручно всюди добиратися, в будь-яку секунду, в будь-яку точку. Відкривалися нові парки. Їх дуже любили діти. Театр, куди ми разом з чоловіком і донькою приїздили вечорами. Я люблю кожен шматочок цього міста. Тепер мені дуже сумно. Хоча Київ я теж дуже сильно люблю, але все не те. Ми б не залишилися тут жити. Я хочу, щоб Сєвєродонецьк скоріше став вільним, українським. Тоді ми повернемося додому”, — каже Євгенія.

Найбільшим болем для родини стала окупація рідного Сєвєродонецька, а найбільшою відразою — деякі місцеві жителі, які з радістю прийняли окупантів.

“Коли я дізналася, що місто повністю окуповане, то проплакала цілий день. Я уявляла, що зараз там ходять російські військові та намагаються навести свій лад. Мені ставало гидко та неприємно. Особливо неприємно, коли мені трапляються відео, де місцеві дякують “за звільнення”. Особливо, коли на відео знайомі обличчя. Деякі з моїх знайомих із Сєвєродонецька “перевзулися”. Раніше я ніколи б не подумала, що вони проросійські. Але я більше не хочу їх ні бачити, ні чути, ні знати. Через це я боюся повертатися додому. Як жити поруч з людьми, які коригували вогонь, які здають зараз проукраїнських людей?”, — задається питанням майстриня.

Російська пропаганда, зазначає жінка, в місті працює бездоганно. Проте дивно, що в неї вірять ті люди, які бачили все на власні очі.

“Коли хтось каже, що влада “кинула” Сєвєродонецьк — це брехня. У всіх був дуже тісний контакт із владою. Нам привозили гуманітарну допомогу, пропонували евакуацію, всіляко допомагали. Волонтерів було дуже багато. Окупанти розповідають усім, що нам не допомагала українська влада, а люди в це вірять. Як можуть це підтверджувати місцеві? Вони ж приймали допомогу, а тепер розповідають зовсім інше”, — дивується Євгенія.

Родина Зінченків у рідному Сєвєродонецьку / Фото: архів Євгенії

Але все ж Євгенія разом з родиною мріє повернутися додому. Пройтися містом, усвідомити масштаби майбутньої роботи з відбудови.

“Одразу після деокупації Сєвєродонецька я хочу зайти в рідну квартиру. Потім пройтися кожною вуличкою міста. Хочу до театру потрапити, до храму на Гвардійському. Хочу сісти на березі озера й в’язати іграшку”, — мріє жінка.

Мрію відкрити свій магазинчик спільно з іншими майстринями з Сєвєродонецька

“Раніше я чомусь стидалася в’язати на людях. Навіть приховувала від знайомих, що я це роблю, але зараз мені здається це вже таким звичним. Мені здавалося, що я схожа на стару бабцю з таким хобі, а зараз я навпаки пишаюся цим”, — розповіла майстриня.

Зараз Євгенія старається монетизувати своє хоббі та вікдрити власний офлайн-магазинчик / Фото: Instagram

Зараз сєвєродончанка мріє перетворити своє хобі з в’язання іграшок у власний невеличкий бізнес і хоче долучити до цього інших майстринь з рідного міста.

“Мені хочеться, щоб більше людей мали мої іграшки. І магазинчик дуже хочеться. Щоб там були не тільки мої іграшки, а й товари від інших майстринь з Сєвєродонецька. Можливо, якісь майстрині теж із Сєвєродонецька виїхали. Я мрію зробити маленький шматочок Сєвєродонецька у Києві”, — каже Євгенія.

Купити іграшку та підтримати майстриню із Сєвєродонецька можна у її невеличкому ]]>Instagram-магазині]]>.

]]>  Валерія ПАНАСЕНКО  журналістка]]>

Джерело: Свої. city - ]]>https://svoi.city/articles/291870/mriyu-povernutisya-v-syevyerodoneck-i-...]]>