Що таке «код нації», ми зрозуміли в найтяжчу годину - переселенка із Сєвєродонецька про наболіле

Вони поїхали звідти, коли там ще стояв їхній дім. Там залишилось і їхнє та тисяч інших вимушених переселенців колишнє життя — пошматоване й понівечене ворогами, які відняли все, що роками будували, чим жили... Зруйнувавши їхні сімейні гніздечка там, війна поселила їх усіх під одним дахом — у Новоукраїнці на Кіровоградщині...

Як тепер не боляче усвідомлювати самій Наталії, саме ті жахливі події лютого дали їй та іншим нинішнім переселенцям розуміння важливості таких слів, як «код нації», - в ]]>матеріалі "Голос України"]]>.

«Що це таке, ми зрозуміли саме тут, — розповідає Наталія, нишком витираючи непрохані сльози. — Нас зустріли, як рідних. Коли ми приїхали, на порозі вже і картопля стояла, і консервовані фрукти та овочі, і каструлі та чашки, і тарілки та сковорідки... І підлога застелена, і штори висять, і чиста постіль у шафі... Ми коли це все побачили — розплакались. Дякуємо всім, хто брав участь в облаштуванні будинку, де ми нині мешкаємо. Нас тут чекали — щоб обігріти та допомогти. Якби не війна, я не знаю, чи зрозуміла б я, наскільки дружні ми — українці. Лише тепер я зрозуміла, що таке код нації. От він і показав себе в найтяжчу годину».

Будинок для безплатного проживання родині переселенців облаштовували волонтери ГО «В єднанні сила» та небайдужі новоукраїнці.

«І сусіди хороші: то те нам принесуть, то те дадуть, — каже пані Наталія. — Дуже дякуємо й усій громаді, адже нам постійно надають допомогу з гуманітарного центру, створеного місцевою владою. Дай Боже, усім новоукраїнцям здоров'я, і щоб наші захисники якнайшвидше прогнали окупантів з нашої землі. Ми тепер як молитву повторюємо «Все буде Україна!» — з цими словами і лягаємо, і встаємо...»

Спогади про ті, перші, дні війни, які розділили їхнє життя на «до» і «після», надзвичайно болючі, але попри це жінка найбільше шкодує про забуті в поспіху сімейні фото з колишнього життя: «Ранком я ще пішла на роботу, хоча вже знала, що бомбили Київ. А потім за вікном почало вибухати і в нас. Додому повертались вже під вибухи. Деякий час ми з родиною ховались у бомбосховищі. Діти в шапках, капюшонах, було дуже холодно. Перелякані кішки — у переносках. Тільки затихало трохи і ми піднімались нагору, як знову починались «прильоти». З кожним днем бомбардування посилювались, ми розуміли, що жити весь час в підвалі не зможемо. Виїжджали з міста, думаючи, що полишаємо свій дім на кілька днів. З собою взяли лише кішок. Збирати речі не було як, тож приїхали, в чім були — у зимовому одязі... Ми навіть не уявляли, що нас так добре тут зустрінуть...»

Пересилюючи підступний клубок у горлі, Наталія додає: «А додому хочеться!.. Знайома, в якої вже теж немає домівки, написала: «Немає в мене домівки, мого щастя немає...» Одним себе заспокоюю — що по нашій хаті їхня нога не ходитиме...»

...Найповажніша пані сімейства — 78-річна Ніна Францівна — весь час пропадає на городі. У минулому житті в них була дача, тож копирсатись в землі цій доглянутій, тендітній панянці не звикати. Хоч і пропрацювала все життя в білому халаті.

«Вранці 24 лютого збиралась на роботу. За фахом я медична сестра, пенсія невелика, тож і продовжувала працювати в медичному центрі. З Києва зателефонувала племінниця, що війна почалась і на них скидають бомби. А потім бомби полетіли і на нас... За що нам таке? Не розумію! Усе життя нас, українців, намагалися гнобити, а ми все підіймались і підіймались... Пам'ятаю, поки Сталін був живий, з села все забирали, перераховували курей, дивились, чи порося є. Дерева фруктові люди зрубували, бо за них потрібно було податок платити. А мої батьки сиротами були. За роботу колгоспникам не платили, а писали трудодні. А потім ще якісь облігації давали, грошей не було. Трохи пожили у часи «застою». Потім перебудова, 1990-ті... На старості пожити б, але...»

Розповідь цих людей — лише одна сторінка із життя переселенців, які, втікаючи від війни, живуть у надії, що все швидко минеться і вони повернуться додому. Щодня, гортаючи сторінки соціальних мереж, вони з острахом і надією водночас вдивляються у фото зруйнованих будинків, намагаючись відшукати знайомі вулички і побачити свій будинок неушкодженим. Із кожним днем російської агресії ці сподівання стають дедалі примарнішими.

Джерело: Голос України - ]]>http://www.golos.com.ua/article/364925]]>