Герой, якому не подобається термін “кіборг”: "Справжнім героїзмом вразили сєверодонецькі комунальники"

“Такої війни Європа не бачила з часів Другої світової», – каже підполковник Олександр Василенко, колишній замкомбриг легендарної 93-ї ОМБР, яка тримала 2014 року оборону старого терміналу Донецького аеропорту, а нині знову повернувся на фронт.

Як лише не називають Олександра Василенка з позивним «Тополь», котрого вважають прототипом одразу двох героїв фільму «Кіборги». Одні (небезпідставно) сприймають його як справжнього героя нашого часу, інші – як живу легенду сучасності. А ще його наділяють надлюдськими здібностями. Натомість сам підполковник твердить, що нічим особливим не відрізняється від інших. А закріплений за захисниками Донецького летовища термін «кіборги» взагалі йому не подобається. «Ми – звичайні люди, – переконує він, – зі своїми проблемами, зі своїми страхами».

Втім, зараз мова не про підполковника Олександра Василенка, який із перших днів повномасштабного вторгнення рф повернувся на фронт і служить заступником командира з морально-психологічного забезпечення однієї з військових бригад, яка нині дає рішучу відсіч ворогові на Донбасі.

Війну (і це, напевно, правильно) супроводжує багато різних легенд, міфів, переказів, серед яких буває чимало відвертих нісенітниць. Скажімо, ні-ні, та й доводиться чути нарікання, що, мовляв, на окремих ділянках фронту нашим бійцям доводиться воювати з озброєним до зубів ворогом, маючи у своєму розпорядженні лише автомат і кілька гранат. Де правда, а де вигадки чи просто поставлені з ніг на голову факти? Про це розмова з Олександром Василенком, який знає про війну не з чужих переказів.

Героїчні бої, як при обороні Донецького аеропорту, нині тривають на кожній ділянці фронту

– Отож, Олександре Івановичу, яка насправді ситуація в зоні бойових дій? Чи справді наші бійці подекуди мають нестачу зброї? Чи все ж таки це – не більше, ніж легенди?

– Не можна все це назвати легендами. Правильніше було б казати про інформацію, яка розповсюджується так званим «сарафанним» радіо. Вона може бути як перевіреною, так і взятою «зі стелі», або просто народженою певними емоціями. Тому в кожному конкретному випадку треба з’ясувати, чому в людей складається враження, що вони кинуті без нічого проти переважаючого ворога. Я особисто не раз чув такі припущення, а інколи й претензії. Але коли починаєш людям пояснювати, їхня думка міняється.

]]>]]>

]]>]]>

]]>]]>

Ось, для прикладу, щодо тезисів «без нічого, без зброї кидають на танки». Коли, скажімо, знаходишся в окопі на передовій, то справді бачиш тільки те, що в тебе у руках. Звичайною зброєю піхотинця є ніщо інше, як автомат. Плюс декілька гранат. Ще може бути гранатомет. У декого створюється враження, що це і все, що є на озброєнні у нашої армії. Насправді ж не так. Бо за спиною відбуваються такі речі, про які солдат в окопі може й гадки не мати. Він не бачить рухів більш важкої техніки, роботи артилерії.

Найбільша проблема в тому, що такої війни, яка відбувається нині на території України, Європа ще не бачила з часів Другої світової. Ми стикаємося із застосуванням практично всього спектру озброєння, що знаходиться в арсеналі російської армії – артилерія, авіація, флот, з якого здійснюється запуск ракет.

Слава Богу, не дійшло до використання зброї масового ураження. І дай, Боже, щоб цього ніколи не сталося.

– Тобто те, що відбувається зараз, не йде в ніякі порівняння навіть із боями за Донецький аеропорт?

– Так. Там була висока інтенсивність бойових дій, велика концентрація застосування зброї. Аеропорт доводилося утримувати в умовах оперативного оточення. Але ті бойові дії, що точилися навіть у період активної фази війни 2014-2016 років, у порівнянні з нинішньою ситуацією повномасштабного вторгнення, можна назвати дитячим садком. Такі ж героїчні битви, які сталися тоді, і ми можемо перерахувати їх на пальцях, зараз маємо фактично кожного дня. Вони відбуваються на кожній ділянці лінії фронту, в кожному населеному пункті, через які проходить війна. Використовується артилерія, авіація, танки. Фактично все, що є на озброєнні у рф. Мусимо сказати відверто: ворог має перевагу. У нього великі арсенали снарядів, величезні запаси озброєння. Хоча, як бачимо, він уже почав використовувати застарілі модифікації військової техніки. Як, для прикладу, танки Т-62. Це свідчить про те, що в рф ресурси поволі закінчуються.

Втім, перевага наразі поки що зберігається, не зважаючи на ту допомогу, яку надали нам наші союзники. Хоча заради справедливості треба сказати, що ситуація помітно змінилася. Вона потроху вирівнюється. Усі ми бачимо успішне тактичне використання реактивних систем залпового вогню західного зразка, що дозволяє знищувати військові склади ворога з боєприпасами, паливно-мастильними матеріалами, продовольством. Відповідно кількісна перевага ворога в озброєнні втрачає своє значення.

рф вже й рада була б закінчити розпочату війну, але не знає, як це зробити

– Якщо ми явно поступаємося так званій другій армії світу озброєнням, то завдяки чому чинимо їй такий доволі успішний опір?

– У нас велика перевага в іншому – у моральному дусі. У військовослужбовців, які прийшли на фронт на пориві патріотизму, – непохитне переконання в тому, що правда на їхньому боці. Вони, навіть за відсутності бойового досвіду, пішли захищати свою державу, рідних і близьких. Їхній вибір свідомий. Вони самі прийшли у військкомат із особистими мотивами. А мотивація – це дуже потужна зброя. Якщо ти готовий щось змінити, захищати свою рідну землю, то знайдеш спосіб і засіб, як перемогти ворога. Як на мене, це один із основних факторів, який дозволяє нам вдало протистояти ворогу. Війна триває практично півроку, а найінтенсивніші бойові дії досі ведуться на території двох областей. Це, вважаю, показник.

– Прийшовши захищати російськомовне населення, насправді рашисти стирають з лиця землі все, що трапляється на їхньому шляху. Відтак побутує думка, що росії потрібен не «руський мір», а лише багаті корисними копалинами території України. Наскільки правдиві ці припущення?

– Не можу судити: так це, чи ні. Але з огляду на те, що насправді в містах і селах, через які пройшли бої, фактично не залишається нічого вцілілого – це правда. У них прямолінійна тактика – просто видавити. Міста зруйновані, села випалені, інфраструктура знищена. Що в них у голові, які плани мають? Не знаю. Не готовий нічого сказати. На мою думку, вони роблять усе можливе і неможливе, аби досягнути хоча б чогось, аби показати бодай якийсь успіх. Мені здається, що вони вже раді були б закінчити розпочату війну, але не знають, як це зробити, щоб не впасти обличчям в болото. Для росіян будь-яка поразка автоматично виносить на поверхню запитання: а для чого вони взагалі все це починали?

Війни без жертв і випробувань не буває

– Найважчий психологічний тягар спричиняє невідомість. Буває, на день-два, а то й тиждень зникає зв’язок із воїнами, які перебувають на фронті. Тоді рідні місця собі не знаходять.

– Це насправді дуже важка тема. Ми досі не можемо знайти хоча б якийсь варіант її вирішення. Адже мережа мобільного зв’язку там, де відбуваються бойові дії, просто відсутня через пошкоджені вишки, антени, обладнання. Іноді відстань до найближчої точки зони покриття мобільного зв’язку може перевищувати сотню кілометрів. Тобто, щоб подзвонити по мобільному, треба повернутися назад на сто кілометрів. А використовувати для особистих потреб таку сучасну глобальну супутникову систему, як, скажімо, Starlink, що знаходяться в основному на важливих позиціях і об’єктах, просто нерозумно. Жертвувати управлінням бойовими процесами – ніхто на це не піде. Та й взагалі, хто що не казав би, ворог – сильний, непогано технічно оснащений, використовує всі способи ведення розвідки, в тому числі й сучасної супутникової та радіотехнічної. І будь-які моменти з використанням зв’язку можуть зумовити небезпеку. Адже не треба бути фахівцем, щоб збагнути: якщо десь розташоване джерело зв’язку, то там, швидше за все, знаходиться багато військовослужбовців, яких можна вразити. Через це буває, що рідні (інколи по два-три тижні) не знають, де їхні близькі знаходяться. У ворога взагалі існує заборона для військових мати при собі мобільні телефони. Тому про різні ситуації, що стосуються рідних, вони дізнаються занадто пізно. Разом з тим, коли у моїх підлеглих виникає необхідність, намагаюся зробити все можливе (в рамках розумного), щоб вони вийшли на зв’язок з близькими. Хоча це вдається не завжди. Тому треба потерпіти.

– Трапляється, що рідні, довідавшись про загибель когось із близьких (батька, чоловіка, сина) отримують офіційне повідомлення з визначенням «зник безвісти». Чому б відразу не сказати так, як є?

– Виходимо з юридичної площини. Прошу вибачення в тих, хто втратив своїх близьких і знають, що їх немає серед живих, але мають офіційний статус зниклого безвісти. Усе через те, що ми не можемо стверджувати, що людина загинула, допоки не буде в наявності її фізичного тіла. Тобто доки не буде видана довідка про смерть бійця. А така довідка без тіла не видається. Буває, ми іноді просто не можемо забрати з поля бою полеглого, бо знову ж таки – це ризик для життя тих, хто цим займається. Хоча про це важко говорити, але буває й таке, що після масованих обстрілів з важкої зброї практично неможливо знайти навіть залишків військовослужбовця – все довкола вигорає до тла. Навіть коли є свідки таких ситуацій, ми не маємо права без відповідного судового рішення визначити таку людину як загиблу. На жаль, так воно є.

Навіть у таких нелюдських умовах люди залишаються людьми

– Побутує думка, що до війни не можна звикнути…

– Навпаки. На жаль. Це стосується не лише мене. Ось гляньте довкола. У Рівному, на щастя, немає обстрілів. Але згадайте перші дні війни, як люди на все реагували. У сусіда лампочка у вікні замигала – його тут же підозрювали у зв’язках із ворожою агентурою. А скільки людей лазили по дахах, шукаючи позначки, які начебто служили для наведення повітряних ударів. Згадайте, якими переповненими були у перші дні війни укриття та підвали. Натомість подивіться, що відбувається зараз. Багато хто навіть на повітряні тривоги не реагує. Те саме відбувається в містах, де тривають бої. Доводиться інколи спостерігати сюрреалістичні картини, коли в сусідньому кварталі вибухають снаряди, палають будинки. А на центральній площі, як це було, скажімо, в Сєверодонецьку, діти катаються на самокатах. Дивишся на це і не розумієш, чому діти тут та ще й катаються під час обстрілу. Видно, місцеве населення вже не бентежать вибухи. Вони вже навчилися за звуком розпізнавати, що летить, хто стріляє – наші чи ворог. І таке буває. Звикають усі. Хоча це насправді не дуже добре. Ми звикаємо до речей, які не можна назвати нормальними.

– Які моменти на війні особисто для вас найважчі?

– Найважчі? Напевно, ті, коли бачиш, що страждають цивільні. Не можна спокійно спостерігати людське горе. Мені особисто боляче дивитися на дітей, які чомусь через батьків залишилися в зоні бойових дій. Страшно, коли стикаєшся з фаталістичним ставленням до життя і смерті. Так бути не має.

– А приємні враження трапляються?

– Приємно вражає те, що навіть у таких нелюдських умовах люди залишаються людьми. Ризикуючи власним життям, витягують когось з-під вогню. Таких випадків дуже-дуже багато. Або ось таке. У Сєверодонецьку породілля сиділа під обстрілами в підвалі пологового будинку, відмовившись від евакуації, бо довіряла тільки своєму лікарю. А він теж не виїхав з міста, бо не міг покинути своїх пацієнток. А хіба забудеш, як у Лисичанську під ворожими обстрілами в пекарні випікали хліб? Я досі відчуваю запах свіжого хліба, який перемішувався з їдким димом…Справжнім героїзмом вразили сєверодонецькі комунальники, котрі постійно намагалися відновити пошкоджені інженерні мережі та об’єкти інфраструктури міста. Під ворожим вогнем латали газові труби. Бувало, посеред ночі просили охорону, та й то для того, щоб їх не сприйняли за диверсантів. «Ми там будемо лопатами копати, – запевняли, – вранці буде вода». І вода справді була. Місто продовжувало жити навіть під шквальним обстрілом ворога. Ні, таких людей, як наші, нічим не зломити. Вони – непереможні.

Спілкувався Василь ГЕРУС

За матеріалом: ]]>https://7dniv.rv.ua/suspilstvo/uarazom/heroy-iakomu-ne-podobaietsia-term...]]>