Світлана Кравченко, 55-річна переселенка з Сіверськодонецька Луганської області, у 2022 році переїхала до Одеси після місяця перебування у підвалі під обстрілами. Там вона здобула професію швачки та почала будувати нове життя

Про історію її переїзду, адаптацію на новому місці та здобуту професію – у матеріалі Суспільного.

Світлана каже, що все життя прожила в Сіверськодонецьку. Її батько працював бульдозеристом на піщаному кар’єрі, а мати – на виробничому підприємстві "Азот". Після закінчення школи вона вступила до технічного закладу та здобула спеціальність монтажника телефонного обладнання, проте за фахом не працювала. Згодом працювала на виробництві метанолу та формаліна — загалом 22 роки.

В спогадах Світлани, життя в рідному місті було по-справжньому, а сусіди жили дружно, як одна сім’я.

"Ми разом відсвятковували всі свята. На вулиці ставили столи та лавки, накривали стіл. Кожен приносив якісь страви. І сідали, співали, танцювали, дуркували, як то кажуть. Ну, усе було. Це було справжнє життя. А потім так сталося, що всіх розкидало", – розповіла Світлана.

Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, старший син Світлани вже служив і обороняв Маріуполь. На початку війни вона залишилася з молодшим сином. За словами жінки, коли у сусідній будинок потрапила міна, вони вирішили жити у підвалі.

"Ми вирішили з сусідами триматися разом в одному підвалі задля безпеки. Нас було восьмеро або дев’ятеро, була й літня людина, якій тоді було 86 років. Коли ж снаряд потрапив у нашу будівлю, нас засипало, а діти дуже злякалися. Тоді вирішили під обстрілами бігти до ЗСУ", — поділилася Світлана.

За її словами, до міста вже не возили допомогу, зв’язок відновився лише через тиждень, пропав газ і світло, на дорогах лежали дроти, більшість будівель була зруйнована. На евакуацію їм дали 30-40 хвилин.

"Я доїжджаю до міста і розумію, що забула сумку з документами. Кажу: "Чекайте біля військових, я повернуся". Але сусіди сказали: "Ні, їдемо разом". Дякувати Богові, що виїхали", — згадує вона.

Селище Метьолкіне, де проживала Світлана, розташоване за 5 кілометрів від Сіверськодонецьку. За словами жінки, під час обстрілів 80% селища було зруйновано, зокрема її будинок.

22 березня 2022 року Світлана виїхала разом із молодшим сином. З ними поїхав також сусід, родом з Одеси.

"Спочатку ми не знали, куди їхати, але потім вирішили поїхати до нього — там було житло. Перший час жили всі разом у його будинку й намагалися почати життя спочатку — без власного житла і без розуміння, що робити далі", — каже Світлана.

Пізніше жінка дізналася, що люди віком від 45 років можуть отримати державний ваучер на перекваліфікацію. Серед запропонованих професій була швачка, і саме на цю спеціальність вона вирішила пройти навчання.

"Я подумала: чому б ні? По-перше, в Одесі, здається, на кожному кроці є вакансії для швачок — тобто це можливість реалізуватися. По-друге, мабуть, я вже дійшла до того етапу, коли можу приділяти цій справі більше часу, ніж раніше", — додала Світлана.

Жінка спочатку звернулася до центру зайнятості, після чого розпочала навчання, яке тривало чотири з половиною місяці. Роботу за новим фахом каже що знайшла досить швидко. Ательє, до якого її взяли, заснував переселенець із Маріуполя Едуард Кашпор. Колишній військовий отримав грант на розвиток бізнесу, закупив обладнання та шукав працівників серед внутрішньо переміщених осіб.

"Я вважаю, що це творча професія. Якщо мені подобалася якась річ, я носила її певний час, а потім розпорювала, робила викрійку — і так у мене з’являлася нова річ. І тепер я нарешті можу реалізувати себе в цьому", — розповіла Світлана.

Крім того, Світлана є учасницею творчого колективу, який створили на базі центру "Я — Маріуполь". За її словами, саме там вона відпочиває душею та займається співом.

"Іноді треба, щоб душа трохи відпочила від того, що відбувається. Спочатку нас у гурті було п’ятеро, потім семеро, згодом до нас приєдналися одеситки, херсонці, а я одна — із Сіверськодонецьку. Маріуполь для мене — це друге місто, адже з 1986 року я щоліта приїжджала туди", — поділилася Світлана.

За словами жінки, спів допомагає їй і в роботі — так за піснями минає її робочий день.

"Найбільше хочеться, щоб це більше ніколи не повторювалося. Щоб жодна куля і жоден чужий намір не проникали в нашу країну. Хочеться, щоб усі були живі й здорові — і мої рідні, і ті, хто поруч, навіть ті, кого я не знаю", — каже вона.