І в цьому є найвища суть

На злобу не ответная,

На доброту приветная,

Перед людьми

и совестью права, –

це немов про нашу героїню співає Валентина Толкунова.

Народилася Антоніна Іванівна Кісельова 28 січня 1942 року в селищі Павлоград на березі річки Сіверський Донець, у багатодітній родині Івана та Євдокії. За малолітства батько працював на полях, а потім був заготівельником. Та найбільший хист мав до столярної роботи. Це було як хобі. Свою дружину уподобав ще 16-річною дівчиною, коли та з мамою працювала у полі. Така молода, славна і беручка до роботи. Одружилися. Народили семеро діточок – четверо синів-ясенів і три доньки – ніжні та гнучкі берізки. Антоніна – наймолодша. Батько пішов з життя за місяць до її народження. У грізному 1941 році.

На руках 36-річної мами залишилося семеро малих дітей. Всього випало на віку перетерпіти їй разом зі своїми дітьми: холод, голод, повоєнну злиденність, дошкуляли вітри, колючі хльосткі осінні дощі, літня спека. Але ця мужня жінка – справжня мати-героїня, вистояла, виростила, вивчила всіх своїх дітей, всіх поженила і віддала заміж. Вона виконала свій і материнський, і батьківський обов’язок.

Родина була не багатою, але дружною і співучою. Біля хати, у вишневому садочку, під старою розлогою грушею стояв величезний дерев’яний стіл, де влітку сім’я вечеряла і завжди співала. Співав батько, співала мама, співали всі діти. І маленька Тоня не відставала від них, старалася співати якнайкраще. «Семибородівські соловейки, – говорили про них односельці. – А ця мала аж витьохкує, так виспівує».

Любили у селі цю родину. Мама бідкалася, щоб діти виросли достойними любові людської. Всяк шукав свою стежину від батьківських воріт за велінням честі й совісті. І мама була спокійна за продовження свого роду. Адже це велике щастя, коли поріг батьківської хати часто переступають сини і доньки, не цураються материнської старості, знаходять час аби з мамою побути, чай попити…

Вже й хата роз’їхалася з плином часу, бо всі з роками поперебиралися в силу життєвої необхідності по своїх домівках, створивши власні сім’ї. І пишається мама синами і доньками – кожен з них став шанованою людиною. І вже її діти пишаються своїми дітьми, а вона – онуками.

Та вже й мами не стало… Життя іде…

Антоніна з дитинства пам’ятала повчання матері трудитися чесно і щоб праця втіху приносила. Після успішного закінчення школи пішла працювати, так як змоги вчитися далі у сім’ї не було.

Трудова діяльність її почалася з робітничої професії на Лисхімбуді. Сорок років пропрацювала на «Азоті». З часом закінчила Сєвєродонецький хіміко-механічний технікум за спеціальністю «Майстер-технолог хімволокна». Потім працювала інспектором з кадрів, тоді – старшим інспектором.

На початку 2002 року більше півтори тисячі робітників підприємства масово подавали документи на перерахунок пенсій. Зверталися і ті, які працювали раніше. Звідки лишень не надходили запити?! Навантаження зросло в декілька разів, але Антоніна Іванівна була досвідченою працівницею і успішно справлялася з завданням. Роботу брала навіть додому.

На адресу А.І. Кісельової надійшло багато подяк від людей, яким вона допомогла. Було дуже приємно, коли всі залишалися задоволеними від співробітництва. Це підтверджує високий професіоналізм, доброзичливе ставлення до людей, комунікабельність нашої Антоніни Іванівни. Вона часто нагороджувалася грамотами і цінними подарунками, її портрет багато разів прикрашав дошку пошани підприємства. Її неодноразово обирали депутатом міської ради.

Та протягом усього життя Антоніна Іванівна продовжує співати. Вона – переможець і лауреат багатьох конкурсів художньої самодіяльності. Її голос і до сьогодні дзвенить дзвіночком. Народні пісні, романси, ліричні пісні у її виконанні дуже подобаються ветеранам.

Своє подружнє щастя Антоніна Іванівна зустріла на розгоні життєвих обріїв. Коханого звали Миколою. Завжди усміхнений, з іскорками в карих очах, він відразу запримітив цю струнку сором’язливу дівчину з лагідним поглядом. Стояла пізня сльотливо-холодна осінь 1962 року. А їм вона запам’яталася теплом подружнього взаєморозуміння, коли ставали на весільний рушник. І обом вірилося, що раз і на все життя. І не помилилися. Бо навіть коли вже літа ступили в осінню заметіль життя, вони жили у такій же повазі і любові один до одного. Серцем раділи за сина Олександра, котрого виховали й спровадили на власні хліба. Син виріс, вивчився і став поважною і шанованою людиною в Сєвєродонецьку. Оженився і привів в дім красуню-дружину. Марина стала не невісткою, а донькою. Антоніна Іванівна дуже любить її і завжди з повагою та захопленням про неї говорить. Олександр і Марина подарували Антоніні Іванівні онучку Христинку, яка стала найдорожчим дарунком її життя.

І зараз Антоніна Іванівна не сидить склавши руки. Вона активно працює в первинній ветеранській організації ПрАТ «Сєвєродонецьке об’єднання Азот». Жоден захід не обходиться без неї. Її обрано членом обласної ветеранської ради.

З нагоди ювілею А.І. Кісельова одержала вітання від колег і профспілкового комітету. Дуже щиро привітала її і міська рада ветеранів. А 1 лютого Антоніна Іванівна була нагороджена грамотою виконкому Сєвєродонецької міської ради. Секретар ради, в.о. міського голови Ігор Миколайович Бутков нагородив її цінним подарунком.

Шановна Антоніно Іванівно, дозвольте ще раз привітати Вас з ювілеєм, побажати міцного здоров’я, наснаги, самореалізації у ветеранському русі. Нехай Ваш чудовий голос ще довго радує жителів Сєвєродонецька!

П. СІКОЄВА, заступник голови міської ради ветеранів