Сьогодні, 1 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці в Україні святкують День захисників і захисниць України. Його започаткували 14 жовтня 2014 року президентським указом із назвою «День захисника України». Через реформу церковного календаря в Україні з 2023 року святкування перенесли з 14 жовтня на 1 жовтня. У серпні ж 2021 року свято перейменували на «День захисників і захисниць України» для встановлення статевої рівності.
Жінок у нашій армії, дійсно, більшає з кожним роком. Сьогодні захисниця може бути реалізована як у тилу, так і в бойових умовах. Уже створена спеціальна жіноча форма та бронежилети, що враховують фізіологічні особливості. Це не просто деталі — це визнання того, що українки є рівноправною частиною війська. Вони служать на передовій, керують підрозділами, лікують поранених, забезпечують логістику й беруть на себе відповідальність поруч із чоловіками. Кожна має можливість бути корисною державі: у війську, у волонтерстві, у щоденній праці для фронту.
Ганну Щеблєтову багато хто знає як вчительку, волонтерку, дружину військового, який служить 2014 року. Проте цієї осені вже рік, як пані Ганна сама поповнила ряди Збройних сил України. Сьогодні SD.UA говорить з нею про роль жінки в армії, її демократизацію та допомогу військовим у цей непростий для країни час.
- Панні Ганно, чи була колись служба вашою мрією?
- Це не було моєю мрією, але такі наші реалії життя. Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Війна з нами вже 11 років. Однак у Сіверськодонецьку, куди я переїхала після захоплення мого міста, було інше її сприйняття все одно. Там у нас світилися очі – бо сприймали все з надією. Так, це був біль, ми часто плакали, бо знали багатьох хлопців. Але такого масштабу не було! Була своя спільнота, друзі, там я розуміла, що віддаюся повністю, допомагаю. Така моя місія. А ось після повномасштабного вторгнення я стикнулася з таким почуттям провини… Я думаю, що не одна це відчула. Багато про це говорило людей – оце відчуття, що ти або мало робиш, або робиш взагалі не те. Що ти можеш більше. Що там потрібні руки. Плюс наклалося те, що почалися проблеми у школі, скоротилася кількість учнів. І в мене сталося вигоряння. Коли ти відчуваєш, що ти не можеш більше запалювати. У Сіверськодонецьку у мене очі горіли, ми запалювали на уроках, запрошували до себе військових, допомагали їм, якісь акції влаштовували. І ти горів цим. Вже після вторгнення я брала участь у конкурсі «Вчитель року», сертифікат отримала, але вже розуміла, що не відчуваю тих емоцій, просто вигоріла. І прийшло бажання – а чи не спробувати все поміняти кардинально? Одразу скажу – свій гештальт я не закрила. Бо, зізнаюся, що воліла б бути десь на сході. Але у мене дитина, яка потребує уваги, чоловік, який служить багато років. Ми з ним порадилися і домовилися, що це буде переважно служба в тилу. Але, звісно, я військова, яка підпорядковується своєму командирові. Ти не належиш собі, ти не можеш нікуди виїхати, не написавши рапорт. І може бути наказ їхати кудись. Проте я хотіла бодай таким чином, але бути корисною. Жінки можуть бути в тилу й виконувати дійсно багато потрібної та важливої роботи. Бо армія – це велика система. І щоб вона працювала, потрібні різні підрозділи, різні професії.
- Яке ставлення до жінки в армії? Бо чути доводиться, звісно, різне.
- Армія у нас стає більш демократичною. Я можу це знати, бо у мене чоловік служить 11 років. Що я можу сказати — є правильне, поважне ставлення до жінки. І вони сьогодні можуть мати звання, робити військову кар’єру. Жінка може виконувати багато роботи у війську. Є повага, перш за все. Звісно, що є і чорний гумор в армії у чоловіків, переважно між собою. Ми з ними можемо десь підколювати один одного, але завжди є якась межа.
Зазначу, що мені пощастило і з командиром, і з побратимами. У нашому підрозділі я єдина жінка. Дуже приємно, коли, наприклад, привітали з днем Ганни. Вже дві подяки навіть є.
- А взагалі багато жінок зараз?
- Загалом жінок більшає останнім часом. У нашій частині їх немало. І робота у них різноманітна. На різних посадах. Багато залежить від людини теж. Як ти себе поводиш. Цінують професіоналів усюди.
- Як рідні сприйняли ваше бажання служити?
- Батькам я спочатку не казала, потім вже це зробила, заспокоїла. Чоловік сприйняв з гордістю, підтримував мене.
З чоловіком
- Радитеся з ним з приводу службових моментів?
- Звісно! Мені було трошечки легше, бо все одно ж я у війні давно, знаю багато нюансів. Яку форму купити, наприклад. Хоча нам видали все. Навіть жіночі комплекти форми.
- Якість добра?
- Так, доволі гарна якість. Але я все одно готувалася. Вивчила, що мені треба, що куди краще брати з собою. Переживала, бо з одного боку — ніби все знаєш, але то ж в теорії було.
- На навчанні не було відчуття та думок: «Куди я потрапила»?
- Ні! Я кайфанула! Я сама себе перемогла! Виконувала навіть те, про що й уявити не могла, що я це зможу. Що, наприклад, зможу подолати ту смугу перешкод. Це відбувається двічі за навчання. Ти лягаєш під танк, стріляєш. Нас там атакували з усього. Це перемога над собою, перш за все. Для мене це була й ще терапія своєрідна моральна. Бо був дуже емоційно-напружений стан. Чоловіка чекаєш, постійна невідомість, невизначеність. Звісно, що це не порівняти з військовими діями. Тому що ми там провели кілька днів усього в умовно наближених бойових діях лише. Ти можеш тільки приблизно відчути те, що відбувається на передовій.
Це також можливість навчитися чомусь новому. Та ж медична допомога. Але такі знання треба постійно оновлювати, тренуватися. Адже мова йде про життя. У нас були круті інструктори. Які мають бойовий досвід.
Я дізналася тут про багато речей. На щось дивишся тепер з іншого боку. До того ж я вчитель – звикла працювати з дітьми. А тут вже дорослі люди. Все інакше.
Навчання
- За рік служби можете сказати – все так, як уявлялося?
- Все було дуже спонтанно, коли я вирішила піти служити. І щоб розмірковувати, як це буде – такого не було у мене. Я просто взяла та пішла. Я не малювала собі ніяких райдужних картин. Звісно, що розуміла – може бути різне. Готувалася до всіляких умов. Але планів та чіткої картини не було. Я просто хотіла бути корисною.
- Зараз відчувається кадровий голод в армії?
- Відчувається брак людей, дійсно. Бо армія – все одно ненормований графік, де б ти не служив. І охочих черга не стоїть. Дефіцит завжди був і є.
- Волонтерство теж залишається з вами, як я бачу з ваших соціальних мереж.
- Я коли йшла до навчального центру, всіх попередила – що я все, призупиняю волонтерство. Я розуміла, що фізично не зможу охопити все. Але як це покинеш… Я дякую нашій команді, яка бере на себе більше саме фізичної роботи. На мені ж лишилася комунікація з військовими, замовлення, збори, звіти. Багато чого я вже не можу сама зробити, бо у мене 1 повноцінний вихідний.
- Складно поєднувати?
- Не виходить від цього відсторонитися. Бо запитів дуже багато. Ми поговорили з нашими — всі сказали, що будуть робити все. З нами пані Людмила та Світлана з Сіверськодонецька, дівчата наші з Івано-Франківська, наші юнаки 60+ з Косова. Усього у нашій команді десь 7 людей. У Косові перемотують, перфорують, ріжуть, пересилають нам сюди, а дівчата вже додому забирають, адже є проблема знайти приміщення. Поки так виходить працювати, працюємо. Робимо великий обсяг, дякуючи тим людям, які нас підтримують.
Щодо поєднувати… Коли я на службі, ні про що не думаю. Як тільки додому – думки не покидають. Ми у 2014 році так вірили, що ось-ось! Навіть після 8 років були сподівання, піднесення. Зараз дуже важко розуміти масштаб нашої біди.
- Замовлень багато?
- Так, багато. Не збавляємо темпів. Бо сітка – це розхідник. Ми авіацію, танки, гармати накриваємо. Бо вони люблять легкі сітки. Фронт більшає, замовлень – відповідно, теж. Всіх треба закривати!
- Форс-мажорів теж більшає?
Так, ось, наприклад, нещодавно був приліт у Дніпрі, поцілили у найбільше виробництво спанбонду. Але знайшли вже інший варіант. Сітки нашим будуть! Були випадки, коли били по «Новій пошті». Вони ж знають, по чому бити. Але ми завжди акумулюємо сили.
- А як зараз ідуть збори?
- Збори важко зараз йдуть, це факт. Можливо, я вже десь морально виснажена, а люди хочуть бачити позитив, якого я дати не можу. Не можу я писати – вперед, вперед, вперед. Люди втомилися. Донатять одні й ті самі. І багато відходить. Проблеми. Захворювання. Дуже багато зараз стикаються з такою бідою, як онкологія. Стрес потім наздоганяє.
Присяга
- Після війни хотілося б знов вчителювати?
- Ні, я більше не уявляю себе у вчителюванні. Вимоги суспільства та ганебна зарплатня – це губить всі твої зусилля. Дітям потрібні вчителі, такі, щоб могли дійсно запалити. Але дуже важко запалювати, коли ти отримуєш мізерну зарплатню і при цьому нескінченну кількість конкурсів. І у мене вже немає бажання запалювати. Можливо, щось зміниться. Ніхто не знає, що завтра буде.
Я жалкую, що мені ця ідея піти служити не прийшла раніше у голову. Ще у Сіверськодонецьку. Але тоді мені здавалося, що стільки ми всього робимо! Зараз же у мене вже мої учні воюють. Так цікаво, коли командир – учень мій колишній. Вже вище за тебе і за посадою, і за званням. Я йому сітки надсилала. Це приємно й трохи дивно. Це така гордість! Є ті, хто вже багато пережив, був поранений. Але от мій учень повернувся, працює інструктором.
- У що хочеться зараз вірити?
- Так хочеться вірити у щось гарне, світле, попри важкі часи. Ми ж така нація, яка намагається жити, сміятися, жартувати, навіть крізь сльози. Хочеться вірити, що ми вистоїмо й наша боротьба, як і покладені життя воїнів, не були марними! СТОЇМО!