У дитинстві — шок від чужого дачного квітника; у 90-х — «Роксолана» у Києві й перший флористичний екстаз; у 2003-му — власна фірма; у 2021-му — «мрії висадилися за один сезон». А потім — війна, евакуація, нові ремесла й повернення до базового: до землі. Це історія ландшафтної дизайнерки, художниці й керамістки, яка вміє перезапускати себе  і бачить, як зелені проєкти перезапускають міста.

Ми говоримо з Наталією Зубань — ландшафтною дизайнеркою із Сіверськодонецька, художницею й керамісткою. Вона розповідає, як із дитячого захоплення квітами виросла професія; як формувалася «зелена» візія міста; що змінилося від 2014-го до 2021-го; чому після 24 лютого 2022-го довелося шукати себе заново — і як енергія землі й спільнот підтримує її та тисячі інших.

«Садками у бабусі та сусідів — бо не було парканів — бігала туди-сюди. І ці квіти — мабуть, із дитинства», — усміхається Наталія. Пам’ятає перше «вау»: сусідка взяла її на дачу — «ромашки, васильки, півонії — це був шок. Квіти — величезні, їх багато. Я приїхала додому — і цей стан захоплення, мабуть, і залишився».

Далі — мистецька освіта. Наталія вчилася в Луганському художньому училищі. Працювала художницею на «Азоті», але квіти тягли сильніше. У Києві на Андріївському узвозі відбулося випадкове відкриття: «Зайшли до магазину «Роксолана». Пахне квітами. Я дві години стояла — не могла зрушити з місця. Як вони брали троянди й лілії, робили букети…».

Врешті вона залишає «Азот» всупереч порадам — і стає флористкою: «Пішла працювати в «Орхідєю». Для мене це було друге дихання. Кожна поставка квітів з Києва — як свято. Люди заходили — «Ааа, які вони гарні!» Але з часом приходить інше розуміння: «Зрізані квіти — це добре. Але коли квіти ростуть із землі — це зовсім інше. Воно живе, дихає, цвіте. Цей дух мене й переслідував».

Так починається ландшафтний дизайн. «У 2003 році відкрила свою фірму». Сіверськодонецьк на той час — особливий образ: «Коли я його вперше побачила у 1980-му — вау, яке місто! Таке зелене: троянди, каштани. Під час розподілу випускників я відразу сказала: «Сіверськодонецьк, звісно». Потім — сім’я, діти, роки минають: «І коли діти закінчили школу — ніби очі розкрилися: «А де ж троянди?»

Тут народжується «нова ера озеленення». Спершу — приватні сади «за заборами», потім — міські замовлення, поїздки на виставки та за кордон: «Дивлюся — як там. Повертаюся додому — чому в нас не так?» ­– починає шукати, хто відповідає за зелену інфраструктуру: «Марно, не прорватися», — зітхає про старі порядки. Але з’являються союзники-мрійники, вибори, військово-цивільна адміністрація: «У 2021-му мені зателефонували: буде нове зелене господарство з нуля. «У нас є вакансія міського ландшафтника. Не хочете поговорити?» — «Хочу».  – «Коли приїдете?» — «Зараз». На співбесіді Наталія просто розкладає свою візію по поличках: «Оце – сюди, а це – сюди… Воно в мене вже давно склалося». І чує у відповідь: «Після спілкування з вами ми більше нікого не шукаємо. Ми вже знайшли свого ландшафтника».

«Це був 2021-й. Останній рік, щоб мрії здійснилися», — каже вона. «Заплановане здійснилося й висадилося за один рік».

Війна — окрема глава. «Перший шок у нас був у 2014 році: два тижні ходиш і не можеш повірити: як таке взагалі може бути. Потім місто звільнили — все стало на свої місця». У 2021-му здавалося, що «все йде вгору». А далі — 2022: евакуація під обстрілами, молитва «про збереження життя», нова тимчасова база в селі на Чернігівщині й… потреба знову діяти руками.

«Я ж художниця. Але не всі художники стають художниками», — іронізує Наталія. Її «садовий живопис» переноситься на кераміку й розпис. Спершу пробує вишивку — «гарно, але, може, не на часі». Потім — український розпис хат у Сорочинцях: «Взяла пензлики — і воно само малюється. Розмалювала всі хатки». У гостях бере до рук гарну тарілку — «люди хочуть краси, хочуть настрою». Спроба — і знову «вау»: «На тарілочці — як цікаво. Але довго шукала фарби. Щоб із таких тарілок їсти, потрібно, аби пігментни фарби випалювались і ставали єдиним цілим з глазуррю». Крок за кроком знаходить матеріали й режим роботи: «Не можу сказати, що це вже бізнес. Але сподіваюся — буде потреба». Частину робіт Наталія показує в Instagram: там квіти переходять на глину й скло, а орнаменти розквітають.

На запитання про те, що складніше — почати нову справу чи тримати себе в тонусі, Наталія відповідає: «Є внутрішня точка опори», — каже вона і додає про практики, які допомогли зібратися: «Я вчуся у школі рейкі [вид альтернативної медицини, заснований на концепції енергетичного сцілення – Прим.ред]. Це енергетичні практики, коли відчуваєш, як енергія йде від землі, яка енергія довкола. Вони дають змогу відновитися».

Та найпомітніша опора — люди. Наталія порівнює 2014-й і 2021-й через… статистику крадіжок із клумб: «У 2014-му висадили тисячу троянд — за тиждень поцупили сотні. А у 2021-му «Зелене місто» посадило 4800 рослин — і вкрали дві чи три. Бачите? Місто, люди — змінилися». Так само змінилося й відчуття єдності: «Тепер у селах збирають гроші, купують авто, несуть у церкву картоплю, консервацію, мед — самі. Ніхто не змушує. Це єднання надихає».

Розмова переходить до теми сили зеленої інфраструктури — не лише для вулиць, а й для душі. «Земля — як людина: має потужний енергетичний потенціал, здатна самовідновлюватися», — каже Наталія. Україна для неї — «неймовірно багата держава»: море, річки, гори, чорноземи, руда — «буквально все». Та відновлення означає рутину й системи.

Що б вона зробила з концепцією Сіверськодонецька після деокупації? «Доведеться знову висаджувати всі ліси, бо без лісів усе замете піском. У місті — дерева, квітники обов’язково. Існують сучасні агротехнології — навіть у пустелі можна створювати квітники». Ключове — виробнича база: «Обов’язково теплиця, свій розсадник. Щоб вирощувати власними силами — для Сіверськодонецька, Лисичанська та Рубіжного. Щоб гроші крутилися всередині громади». Вона згадує, як перед війною обирали ділянку під теплицю й розписували, «де — багаторічні трави, де — дерева, щоб було дешевше й системніше».

Історія завершується символом. «Якби садила одне символічне дерево — я повернулася б до декоративних яблунь. Ми їх садили як «сімейні дерева». Коли вони цвітуть — малинові квіти, листя зелено-пурпурове, потім — дрібні червоні яблучка. Дуже гарні». Де садити тепер? «У парку Перемоги. Знову висаджуватимемо ці яблуні. Головне — щоб дали можливість. А ми вже точно не зволікатимемо».

У її інтонації немає пафосу — лише твердість людини, яка бачить кінцевий результат ще до першої лунки. «Може, не завтра, — каже Наталія. — Але все це буде. Головне — вірити й іти до цього». І коли вона говорить про яблуні, здається, що місто вже на крок ближче до весни й свободи.

Інтервʼю створено в межах співпраці з Українським жіночим фондом за підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади і за сприяння Урядової уповноваженої з питань гендерної політики