Життя в евакуації: Як сєвєродончанка Ганна Коваленко попри все знайшла роботу по душі

]]>hromadske: Чистить овочі, пише картини, засилює нитку в голку, шиє на машинці. І усе це — ногами.]]>

В актовому залі Бородянського психоневрологічного інтернату — заняття з арттерапії. На чолі столу сидить світловолоса жінка в жакеті. Це 66-річна Ганна Коваленко, проте знайомі називають її Галиною. Журналісти називали її «Венерою Мілоською» та «Мадонною з руками немовляти».  

Через повномасштабну війну Ганна була змушена виїхати із Сєвєродонецька, де провела більшу частину життя, й оселитися в інтернаті. Тепер жінка працює тут бібліотекаркою. Поки хлопці навперебій показують свої малюнки, жінка ніби випадково поправляє ногою малюнок, що лежить перед нею. 

Удруге зустрічаємо її в бібліотеці. Ганна записує щось у журналі — помічаю, який у неї красивий почерк. Питаю дозволу сфотографувати. Вона не проти — тільки переживає, що стерлася губна помада. Ногою підсовує до себе дзеркало, яке стоїть на вікні, поправляє макіяж. 

Починала писати пером і чорнилом

Ганна народилася з паралічем рук, тому змушена була вчитися робити все ногами.

«У дитинстві, коли хотілося взяти іграшку, а руки не працювали, інстинктивно брала її ногами», — згадує Ганна. 

Вона навчилася всього: чистить овочі, підпалює газ, засилює нитку в голку, шиє на машинці, наносить макіяж.

«Єдине, чого не змогла навчитися, — самостійно одягатися й роздягатися», — говорить жінка. 

У школі Ганна була старанною ученицею. Зазначає, що навчитися писати було важко лише з тієї причини, що чорнило розпливалося. 

«Я починала писати ще чорнилом і пером, а це постійні клякси, чорнило розходилося — і букви виходили пухнасті, немов гілочка ялинки. Жаль, що не збереглися ті записи», — посміхається. 

Ганна закінчила школу з медаллю і загалом намагалася робити все, що й інші діти. Маючи вольовий характер і гостре слівце в арсеналі, будь-які спроби насмішок одразу припиняла.

Після школи дівчина вступила до педагогічного училища, а згодом і в інститут. Щоправда, стати студенткою вишу з першого разу не вдалося. Приймальна комісія сказала, що довідка якась не така, а коли Ганна повернулася з новою — набір уже закрили. 

Випадково Ганна почула перешіптування працівників вишу, щось на кшталт «як вона буде вчитися?». Проте дівчина не здалася і спробувала наступного року. Цього разу вдалося, і вона старанно прямувала до бажаного диплома. Ганна добре вчилася, та інколи викладачі ставили їй оцінки автоматом.

«Був у нас предмет “Технічні засоби навчання”. Коли прийшов час складати екзамен, треба було розкрутити якийсь прилад. Я тільки починаю робити це ногами, викладач одразу: “Ні-ні, давай заліковку”. Їм було ніяково на це дивитися», — пригадує Ганна.

Ганна й нині відкрита до всього нового — чого не вміє, обов'язково навчиться. Коли їй подарували сенсорний телефон, освоїла його за три дні. Їй написали інструкції, а що не вказали, довідалася сама методом спроб і помилок. 

«Не навчилася тільки фото обрізати й додавати усякі ріжки, веселі мордочки — і то лиш через те, що часу обмаль», — сміється Ганна.

Ганна записує щось у журналі — помічаю, який у неї гарний почерк

Олена Кущенко / hromadske

Від кореспондентки до виховательки

Ганна спочатку влаштувалася кореспонденткою у місцеву газету, але зрозуміла, що хоче розвитку в іншому, тож перекваліфікувалась на виховательку гуртожитків хімічного комбінату «Азот». 

«У трьох гуртожитках мешкали 420 людей. Моє особисте надбання, яким я пишаюсь — пересувна бібліотека. Ми проводили різноманітні заходи на базі бібліотеки. Я не просто працювала, я цим жила», — розказує жінка.

Ганна звільнилася звідти після 25 років роботи.

«Ми з чоловіком отримали квартиру в іншому кінці Сєвєродонецька, і мені стало незручно добиратися на роботу», — пояснює вона.

Далі Ганна займалася репетиторством, готувала дітей до школи, писала вірші. А потім їй запропонували посаду виховательки у гуртожитку профтехучилища. Ганна пригадує, що й у те місце вкладала душу. Її чоловік Віктор працював поруч — вів гурток з електроніки, на який ходили не тільки діти з гуртожитку, а й місцеві школярі та студенти. 

Історія кохання

З чоловіком Ганна прожила 35 щасливих років. Він, не маючи музичної освіти, навчився для неї грати на роялі улюблену мелодію, малював і називав дружину музою. 

«У мене характер — вулкан, а чоловік був спокійний. Темпераменти різні, а інтереси — спільні. У нас були схожі цінності, ми дивилися в один бік. Можна сказати, була спорідненість душ», — каже жінка. 

Ганна обожнює коштовні камені, тож чоловік балував її та купував прикраси, казав: «Ну що, Галочко, час збирати каміння». 

У родині Коваленків народився син Денис. Ганна ділиться, що найважче було спілкуватися з лікарями, які намагалися відмовити її від народження дитини. 

У 2010 році син раптово помер, а через 10 років не стало й чоловіка. Ганна залишилася удвох із мамою. 

Фазани від обстрілів ховалися на дачі

У 2014 році, коли почалася війна з росією, і Сєвєродонецьк час від часу опинявся під обстрілами, Ганна з чоловіком зробили капітальний ремонт у квартирі.

«Мені тоді знайомі казали: “Ну, Коваленко, ти як завжди. Люди тікають з міста, а ти ремонт робиш”, — гірко жартує. — У квартирі кожна поличка, кожен сантиметр були зроблені для мене, для моєї зручності», — згадує Ганна. 

Теплу пору року подружжя проводило на дачі неподалік Сєвєродонецька. Так було і в рік початку війни. 

«У нас там була чудова природа. Прямо за парканом текла річечка, плавали каченята. А потім із лісів поприлітали фазани. Коли почали сильно бомбити, вони злякалися та змушені були покинути свої домівки в лісі», — розповідає жінка.

Дача для неї була і відпочинком, і ще однією цариною діяльності. Вона не тільки засаджувала свою ділянку квітами, а й керувала садовим товариством. 

«Гепало зовсім поруч» 

14 березня 2022 року Ганна з 85-річною мамою та іншими родичами вирішили покинути рідне місто. 

«Уже неможливо було там бути. Гепало зовсім поруч. Ми виїжджали колоною машин польовими дорогами, наша автівка диміла — нас тросом витягували, а ми були в постійному очікуванні, що вона вже далі не поїде. Але врешті доїхали до Старобільська», — пригадує Ганна. 

Там родина мала заселитися в орендований будиночок. 

«Ми шість годин чекали на морозі, поки нам дадуть згоду на оренду, а потім, коли владналося, сказали, що ключ під собачою будкою. Треба було бачити, як ми намагалися того ключа дістати: і годували, і відволікали пса, поки врешті не дісталися до нього», — сміється.

Майже місяць Коваленки прожили у Старобільську, а після — вирушили на Київщину. Певний час вони мешкали у Вишгороді, але через конфлікт із родичами Ганна з мамою залишаються мало не на вулиці. Зрештою через знайомих інших знайомих їх оселили у Бородянському психоневрологічному інтернаті з геріатричним відділенням.

Тут Ганна з мамою живуть разом у невеличкій кімнатці. 

«Ми самі прибираємо, миємо підлогу. Єдине, про що просимо санітарок, — це змінити постільну білизну. Вдома я сама могла перестелити підковдру, адже в мене було велике ліжко; а тут вузеньке, тож незручно», — ділиться Ганна. 

Найболючіше для неї — питання гігієни, адже ні туалет, ні душ не пристосовані для потреб Ганни. 

Знайшла роботу до душі

Справжньою відрадою для Ганни стала робота. Коли в інтернаті звільнилася бібліотекарка, жінка попросилася на її місце. 

«Я одразу склала список тих, хто може читати. Це 71 людина. А тим, хто не може, ми читаємо в кімнатах уголос. Раніше ходила я, а тепер це робить моя колега Тетяна Іванівна», — каже Ганна. 

Разом із колегами вона організовує різноманітні зустрічі: «Був у нас вечір української пісні, година загадок, турнір із шахів та шашок, день кави, Маланка, вальс пам'яті». 

Для Ганни це не просто робота — це відчуття потрібності, своя стихія. 

«Я мов щука у своєму озері. Мені все цікаво, я цим живу і тішуся, що можу розвиватися й отримувати задоволення від життя. Це так приємно, що хлопці радіють, коли бачать мене, підбігають, беруть сумку, відчиняють двері. Я отримую чимало емоцій — і багато їх віддаю. Моє життя стало наповненим», — зазначає жінка.

А ще Ганна Коваленко завела собі котика Яшку. Він — ще той бешкетник. 

«Медсестра сказала, що підкинули кошенят. Трьох спіймали, а один уперто тікав. Я попросила собі. Спочатку хотіла назвати його Шон, бо в мене був кіт із таким ім'ям у Сєвєродонецьку. Такий повільний та інтелігентний. А потім дивлюсь: який там Шон, у нього все з-під ніг летить шкереберть — справжній Яшка», — посміхається Ганна.

Орхідея в багажнику та переоцінка цінностей

Жінка каже, що не має жалю за тим, що лишилося на Луганщині. 

«У нас уже поважний вік, тому я розумію, що, найімовірніше, не повернусь туди. Усе життя ми працювали, щоб на старості бути забезпеченими. Усе пішло прахом. Але я не жалкую ні за чим», — розмірковує Ганна.

Знайомі переповіли, що у Сєверодонецькій квартирі вже не залишилося речей: усе розікрали, вікна затягнуті плівкою. Дах на будинку розбомбили, лишився тільки шифер над квартирою Ганни. 

«Фотографії вкрилися пліснявою, і лише наша спільна з чоловіком не зацвіла. Мені як сказали, то аж млосно стало», — розповідає вона.

Жінка з любов'ю згадує колишнє життя, яке у неї забрали росіяни: «Наше місто побудоване на піску. Ми раніше обурювалися, що знов перерили якийсь тротуар, і неможливо пройти в босоніжках, бо пісок прилипає до ніг. А тепер я рада була би кожній піщинці у своїй босоніжці».

Виїжджаючи з рідного міста, Ганна везла із собою старі фотографії, паросток від деревоподібного фікуса та маленьку орхідею. Якимось дивом рослини вижили, навіть мерзнучи в багажнику автомобіля. Тепер фікус уже виріс на 65 сантиметрів, а орхідея квітне, милуючи око Ганни.

«З деякими людьми довелося розпрощатися, але я надбала значно більше: це й улюблена робота, і люди, які оточують мене», — каже Ганна Коваленко.

Авторка: Олена Кущенко

Джерело: hromadske - ]]>https://hromadske.ua/posts/chistit-ovochi-pishe-kartini-zasilyuye-nitku-...]]>