Засновник мережі «Суші шишки», боєць НГУ із Сєвєродонецька Олексій Шишков: «На Донбасі якісь особливі відчуття. Все по-справжньому»

Сєвєродонецьк онлайн: Власник та засновник мережі «Суші шишки» Олексій Шишков, яку він втратив через повномасштабне вторгнення росії до України, нині служить у 12 бригаді спеціального призначення Національної Гвардії України «Азов» начальником продовольчого пункту у батальйоні забезпечення. Якщо казати простіше – він шеф-кухар. Проте чоловік прийшов до цього не одразу. Спочатку він служив у піхоті, куди так хотів потрапити, відбиваючись від посад кухарів та водіїв, які йому всюди пропонували. З ними він пройшов важкі бої на Харківщині. Але доля склалася таким чином, що сьогодні він повернувся до свого призвання. І прийняв це.

«У піхоті мені не сподобалося, в артилерію не вдалося потрапити, і коли 21 квітня 2023 року я побачив в інстаграмі оголошення «Азову» - зрозумів, що то моє, те, чого я хочу», - ділиться Олексій. Тож останні пів року він готує смаколики для “азовців”.

Життя хлопця нагадує хвилі. З кулінарної сфери він потрапив до «Луганськ 1», потім був БПОП (батальйон поліції особливого призначення). Але у 2019 році він пішов зі служби й створив мережу закладів «Суші шишки». Проте він зізнається, що думки про повернення не полишали його. І ось у 2022 році, втративши свій бізнес (сума збитків сягала до одного мільйона гривень), він знов став на захист держави.

Про війну, історичні часи, мрію створити новий бізнес Олексій розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - До того, як відкрити «Суші шишки», ви кілька років присвятили службі у «Луганськ 1» та БПОП. Як ви потрапили туди?

 - Хлопці з цього батальйону займалися у спортивному центрі «Гудзон», де я працював. Серед них був Олександр Биков (інтерв'ю з ним можна почитати тут). Я йому подарував черпачок для протеїну, він мені каже – «Дякую, приєднуйся до нас». Він тоді ще казав, що зараз ще пів року повоюємо, звільнимо Луганськ, поїдемо до Криму. Але щось не вийшло (посміхається – ред.). Як і у 2022 році – не думали, що це буде на роки.

 - Відбір був складний?

 - Так. Був довгий, до речі, відбір. Документи перевіряло міське відділення міліції ще на той момент. Червень-липень 2015 року. Потім перевірка СБУ, потім тести, ВЛК – детальна. Не така, як з 2022 року - типу «Є скарги? Немає». Потім фізична підготовка, яка тривала, якщо не помиляюсь, десь місяць. Потім місяць ще підготовки з грузинськими інструкторами. І тільки після цього нас вже відправили до Щастя, Станиці Луганської. Був професіональний підхід. Відбирали дійсно вмотивованих людей.

Цікавий випадок був. Жовтень-листопад 2022 року. Приїздять бійці - американець та швед, щоб «вполювати» російського гелікоптера. В одного дружина з Сєвєродонецька, ще й виявились сусідами. З його слів - він брав участь у підготовці у 2014 році з грузинськими інструкторами бійців «Азову», а грузинські інструктори у 2015 році готували нас. Ми зустрілися у підвалі розбитої будівлі селищної ради під Бєлгородською областю.

 - І як було в батальйоні після вільного цивільного життя?

 - Мені сподобалося. Це було щось середнє між армією і добровольчим формуванням, про які я чув. Мені було 23 роки. Тоді весело було, цікаво. Коли побратими живі, здорові. Мінімум обстрілів. До цього я працював барменом в «Гудзоні», до цього ще сушистом, у піцерії, у ресторані готелю «Мир» - офіціантом, потім кухарем.

Потім був БПОП, квітень 2017-го року. Там теж були сильні тренування. ФІЗО, потім вогнева та тактична підготовка. Готували дуже класно, особливо, порівнюючи з тим, як у 2022 році я потрапив у полтавську частину НГУ. Такого там, на жаль, не було. І це при тому, що відсотків 70 людей взагалі ніколи не служили. Я з теплом згадую 2015-2016 роки.

 - Але у 2019 році ви пішли зі служби. Чому?

 - У липні 2019 року у мене народився молодший син. Паралельно з тим я хотів перевестися у вибухотехнічну службу. На той момент я закінчив третій курс факультету правознавства ХНУВД заочно якраз. Але не склалося з переводом. Я пішов у серпні у відпустку, вийшов з неї та у вересні написав рапорт. Тоді ж відкрив ФОП. Хлопець з 53 бригади позичив мені 4 тисячі доларів на мою справу. Серед моїх колег багато хто думав що я переходжу в ДСНС. Найпершим про створення «Суші шишки» якраз здогадався Саша Биков. Бо я на свій номер зареєстрував сторінку «Суші шишки» і він зрозумів. До речі, Саша мені дуже допомагав наводити лад у новому приміщенні.

Заклад "Суші-шишки" у Сєвєродонецьку до війни

 - Це давня мрія була? Як народилася назва?

 - Ще у 2015 році я розповідав хлопцям свій бізнес-план. Нас було п’ятеро. І ось Максим, зараз він командир роти полку «Цунамі», питає, яку назву матиме проєкт – «Суші у Шишки?» Як, наприклад, вірмени називають свої заклади. Типу - у когось. А інший, Артем, витягує навушник, недочуває і каже – «Як? «Суші шишки»? І так народилася назва у жовтні 2015 року, я на папірці записав її, потім накидав чернетку логотипа. І за тисячу гривень – тоді це здавалося мені величезними грошима - мені зробили логотип. Я дуже довго виправляв. Напевно, набрид дизайнерці.

У 2019 році відкрили першу точку. Потім товариш по службі Сергій Гречішкін звернувся, щоб я йому допоміг відкрити у Старобільську, по типу франшизи. Наразі він у розшуку, звільнився у 2020 році, а у 2022 році пішов працювати у прокуратуру «лнр». Цікаво, що у нього на всю спину набито татуювання Чорне сонце. Написано – «Знаю, за що вмирати». І ось так сталося, що він виявився зрадником.

Тоді він пару місяців не виплачував відсотки. Потім заявив, що цей бізнес – весільний подарунок дівчині, а вона сказала, що ми ні про що не домовлялися.

Ми ж у вересні переїхали у «Гудзон», частину обладнання перевезли у Кремінну, докупили ще та відкрили другу точку в листопаді. У січні 2021 року з’явилася третя точка у Рубіжному. Десь у серпні ми почали займатися точкою у Старобільську. Вона була найвдалішою. Бо ми мали досвід. Знали, якої якості треба брати форель, який крем-сир краще.

 Останнє відкрите кафе було у Старобільську у вересні 2021 року

 - Як співіснували з тими, хто відкрив до вас майже під тією ж назвою?

 - Ми переманили від них 3 кухарів, адміністраторку та ще деякий персонал. Десь 50% колективу. Зробили різні назви трохи. У них було «Суші шишки стб», а в нас – «Суші шишки». Потім запустили ще рекламу. Працювали по системі 1+1. Точка окупилася за 2,5 місяці, а не як у Сєвєродонецьку – за пів року.

 - Менше конкуренції?

 - Конкуренції так, було менше. Плюс поряд невеликі населені пункти. І замовлення були серйозні туди.

У січні 2022 ми запустили піцу в Сєвєродонецьку, купили обладнання, виділили приміщення для цього.

 - Скільки у вас працювало людей?

 - До 30 людей працювало. Звільнялися тільки ті, хто їхав з міста. А так колектив був сталий.
У вас були певний досвід, певне коло спілкування. Коли з’явилося передчуття, що щось назріває?
Мені ще у грудні не подобалося, коли почалися мемчики з приводу 3 світової. У січні у групі нашій «Демократична сокира» почалася інформація щодо можливостей евакуації. Після Маршу єдності якось відпустило, 23 лютого я Саші кинув посилання на шапки, сумки військові – там, якщо брати від 2, були класні знижки. Він мене послав. Ну, я ще восени 2021 року пропонував йому піти у прикордонники.

Олексій Шишков 

 - Знов захотілося служби?

 - Якось чогось не вистачало. Тушонки холодної. Окопів. От ти сидиш там, там спокій, знаєш, для чого ти там. Баланс якийсь. До речі, до такого балансу, коли я сам себе почав влаштовувати, я прийшов за місяць до вторгнення десь. Якесь самобичування постійно було до цього. І тут повномасштабна війна.

Ми з хлопцями були впевнені, що це буде Луганщина-Донеччина. У грудні ще була інформація постійна. Ще тоді думав, що повернутися можна буде швидко. 26 лютого хлопці з БПОП подзвонили, сказали, що їм потрібна допомога. Я взяв гроші й прийшов. Вони мені почали форму підбирати, пообіцяли зброю видати. Я не був готовий до саме такої допомоги. За 2 години очікування я змерз, їм було не до мене, справ було багато у побратимів. І я пішов далі.

 - Чому не захотіли повернутися до своїх?

 - Я не знаю. Хотів цікавішого двіжу. Вриватися у посадки, заходити першими. Я розумів, що вони теж заходитимуть, але не першими прям. Я розумів, що не буде оцієї ейфорії.

Олексій Шишков 

 - Родину вивезли одразу?

 - 10 березня вивіз. Дружина зібрала речі одразу. А я схопив свою тривожну валізку та поїхав у справах. Почали шукати варіанти виїзду. Робоча машина була у Старобільську. Тож затягнулося. Спустився я до своїх у підвал, коли прилетіло у сусідній будинок. Тоді я подивився, що снаряд прилетіти може й сюди. І вирішив приходити годувати трьох котів додому, а жити у підвалі. 9 березня прилетіло у школу. 3-й приліт був серйозний. Тоді ми вирішили виїжджати. На ранок ми пішли перевзувати машину сусіда, щоб виїхати.

Продукти з точок я привіз у підвал 18-ї школи, де перебували мої дружина та діти. Десь 100 кг продуктів. Вони пішли дуже швидко. Адже й хліба не у всіх людей було тоді.

 - Після виїзду на Дніпропетровщину ви куди хотіли йти служити?

 - Я взяв не той рюкзак, всі документи залишилася вдома. Я пішов у військкомат у березні 2022 року на Дніпропетровщині. Хотів у 95-ту, чи 25-ту бригади, можливо, «Холодний яр» чи щось таке. Мені кажуть – «А де ти служив?» Я розповідаю, у мене просять підтвердження. А його немає. Бо все вдома. Питають, а чого ж я у Сєвєродонецьку не пішов. А військкомат-то виїхав одразу. Кажуть – йди, передзвонимо. Пройшов тиждень. Ніхто не дзвонить. Я приходжу знов. Військком явно не радий мене бачити. Але зробили мені анкету. Наступного разу попросили взяти деякі документи. Днів через 5 прийшов. Кажу – а ВЛК? Мені – «А що, є скарги?»Потім чекав я ще 2 тижні дзвінка. І дочекався. Приїздимо, шикуємось і я чую, що «служити у Нацгвардії для чоловіка – то справжня честь». Нас завантажили у «Газель», приїздимо у Павлоград. Нам кажуть – потрібні водії та кухарі. Підходимо – а мені – «О, технолог харчової промисловості». Я одразу – та ні, я не розбираюся. Хочу у піхоту. Там ми переночували у наметах. Потім нас відправляють у Черкаси. Потім з’ясовується, що там теж багато людей. Везуть у Полтаву. Теж саме – водії та кухарі. Знов кажу – хочу в піхоту. І потрапляю у піхоту все ж таки.

Олексій Шишков 

Їдемо на Харківщину. Там ми до 25 грудня були. Згадую, як одного разу комбат каже – «Я з вас зроблю 300 спартанців». Думаю, чого 300, якщо нас 500?

І ось ввечері 24 грудня нам кажуть, що завтра зранку виїзд. Нам повідомляють, що їдемо у Бахмут. Тут, думаю, мої пригоди й скінчаться. У нас до того було небагато поранених, були й загиблі. Багато автотранспорту теж втрачено. Взагалі то було важкі часи. Постійно холодно та сиро, хочеться їсти. Ми ще виїхали під Бєлгородську область, десь 700-800 метрів до кордону. У росіян десь на відстані 5-7 км танк, гради, міномети, гвинтокрил. Він нас кошмарив час від часу, наче хтось вчився стріляти по мішенях.

І це Харківщина за якісь 4-5 місяців. Після прильоту «Іскандера» у 2022 році ми зробили світлину вчотирьох. З того фото - трьох моїх побратимів вже немає. Це сумно. Спочатку мріяв до дня народження сина у 2022 році дожити. А тепер вже 2024 рік…

Настрій інший зараз.

А тоді, думаю, у Бахмуті буде жорсткіше. Прийшли зі списками, мене направили до нейрохірурга через проблему з лівою стопою. Я її не відчуваю нормально. У шпиталі я провів півтора місяця, це був січень 2023 року. Один раз я впав, коли дрон завис над нашим підвалом. Я побіг попередити, що над нами висить дрон. І пролетів зі сходів. А вдруге впав, коли йшов по нитці у темряві, 100-150 метрів треба було так пройти, щоб не використовувати світло й не привертати уваги зайвий раз. Роблю крок і вже лежу в окопі. Постійні фізичні навантаження, велика кількість екіпірування й ось такі «невдалі походи» трішки негативно впливають на стан опорно-рухової системи.

Олексій Шишков 

Навесні 2023 року я подав заявку кухарем в інтернаціональний легіон, в «Азов», в артилерію бригади «Хартія».

Врешті-решт вдалося потрапити в «Азов». Спочатку поїхав у красиве місто Полтавської області. Потім невелике відрядження на Донбас, готувати смаколики для «Азову».

Зараз я начальник продовольчого пункту. Цивільно можна сказати - шеф-кухар. Тепер у майбутньому пропонують посаду начальника їдальні. Поки я це мало уявляю, ще є спогади зі шкільних їдалень.

 Олексій Шишков

 - Про що мрієте після Перемоги? Відродити свою мережу?

 - Звісно. Я думав запустити бізнес восени, але ці ракети, небезпека. Поки не готовий.

 - А обладнання вивезти не вдалося?

 - Ні. Дружина у квітні питала, чи будемо вивозити. Я думав, що не дійдуть вони сюди. Нащо мені рисоварки туди-сюди возити. Але вони пішли такою кількістю людей, техніки, що наш професіоналізм проти цього важко протиставити було.

Олексій Шишков 

 - Зараз подобається служба?

 - Так! Шкода, що раніше не потрапив у цю бригаду. На Донбасі, звісно, якісь особливі відчуття. Все по-справжньому. Люди справжні. «Азовці», братерство. Легендарні особистості. Яких раніше можна було побачити на фото й почитати про них лише в новинах.

Так, графік нелегкий. Постійно чути звуки артилерії. Але так якось «по-домашньому».

Почуття, що від тебе є користь. Я ніколи у тій ситуації не бачив себе цивільним. А так буде, що онукам розповісти.

Яна Мостова

Сєвєродонецьк онлайн

https://sd.ua/news/24817