ТРИБУН: Сєвєродонецьк – це зелене, компактне та затишне місто. Жителі про спогади та асоціації

]]>26 травня Сєвєродонецьк відзначає День міста. Це завжди галасливе свято містяни святкували у колі друзів та знайомих на площі Перемоги, де щорічно споруджували сцену для артистів, розважальні місця для дітей, запрошували українських виконавців та кожен міг поринути та насолодитися атмосферою рідного дому. Наразі Сєвєродонецьк знаходиться в окупації, а його мешканців розкидано по країні та світу, але вони й досі продовжують з теплом згадувати рідну домівку.]]>

Журналістка видання ]]>ТРИБУН]]> поспілкувалася з сєвєродончанами та дізналася що для них означає місто.

]]>Олександр Руденко]]>. Журналіст.

З Сєвєродонецьком мене пов’язують 36 років життя. Це місто мого натхнення, внутрішньої сили, духовного спокою, найтепліших почуттів та сотень неймовірних людей, які і створювали особливу, свою, ауру. Це місто надій, мрій та сподівань. Місце, у яке хочеться повернутися після деокупації. 

Ще маленьким я побачив на вулиці Курчатова автобусну кільцеву, про яку зараз мало хто пам’ятає, а десь за рік на цьому місці звели дев’ятиповерхівку, де я і провів своє дитинство. Тоді вона здавалася величезною для мого мікровсесвіту. Справжню енергетику міста я відчув набагато пізніше, коли став жити у будинку поблизу Сєвєродонецького фахового коледжу культури і мистецтв імені Сергія Прокоф'єва. Старі райони захоплювали незвичним для сьогодення спокоєм, красою маленьких вуличок, малим потоком автомобільного транспорту. Тут кожен будинок мав власну історію. У них мешкали люди, які заселилися у новобудови багато десятиріч тому і зберігали у пам’яті запах фарби та нових шпалер на стінах. Місце з особливим присмаком чогось давнього в шаленому індустріальному потоці сьогодення. 

Сєвєродонецьк асоціюється з лісом. Сьогодні важко сприймати реальність, дивлячись, як помирають легені Луганщини, які знищують окупанти. Він ніби обіймав місто, загортав його у килим, щоб наповнити теплом та захистити – могутній та живий, густий та спокійний. У ньому можна було просто поринути в інший вимір, відключити думки і наповнюватися силою природи. З чистим повітрям та ароматом хвої вбирав у себе його велич та таємниці, у його гущу можна було зануритися повністю, а за декілька годин вщент наповненим повернутися до реального життя. 

Особисто мені важко уявити Сєвєродонецьк без великого спорту. Містяни пишалися футбольними і хокейними командами різних років. Багато пам’ятних здобутків у СК “Хімік” у першій лізі чемпіонату України і розіграші кубка. Подарувала надію, яка швидко згасла, футбольна “Молнія”. У 90-ті європейськими перемогами радувала волейбольна “Іскра”, якій не знайшлося місця в Луганську, але її привітно зустріли сєвєродончани. Майже 20 років вихідними збирала сотні і тисячі вболівальників “Сєвєродончанка” – чемпіон і володар кубка України з волейболу 2009 року, багаторазовий призер першості – наша гордість. Кожна зустріч єднала різні за вподобаннями та переконаннями людей, таких несхожих за межами місць вболівальників.

Дивовижна будівля драматичного театру. Його сцена бачила десятки вистав різних режисерів, декілька поколінь труп, нові світи та трансформації. Добре пам’ятаю постановки місцевого театру ще до пожежі, яка на багато років зачинила для глядачів двері у домівку Мельпомени. Пощастило бувати на фінальних прогонах спектаклів у вже частково згорілій будівлі. У 2017 році в театр вдихнули нове життя, це було місце для вражень, захоплення, посмішок і сліз, місце натхнення. І знадобилася лише мить та декілька пострілів з танку окупантів, щоб зруйнувати мистецьку перлину міста. Він бив не по стінах та даху театру, а по нам з вами…по наших спогадах і фрагментах нашого життя...

Свято, яке тисячі містян тоді недооцінювали – День Захисника України

Воно дарувало і з кожним роком посилювало віру в наші Збройні Сили. Спершу ці заходи, зазвичай, збирали лише кілька сотень осіб, не були масовими. Багато хто не вважав війну на Луганщині і Донеччині глобальною проблемою і не розумів, що за твій спокій хтось учора віддав життя. Утім, із кожним роком суспільна думка змінювалася, з’являлася повага до українських оборонців. Саме тому свято набуло для містян зовсім іншого сенсу. Впевнений, військовий парад у жовтні 2021 року ще довго пам’ятатимуть десятки тисяч сєвєродончан, які тоді з гордістю дивилися на наших Захисників, аплодуючи їм. Бачили серед них рідних, друзів, близьких... Ми пишалися тим, що нашими вулицями крокує гордість української нації, саме нашими, саме у цей день. 

Спілкуючись із будівельниками міста, дізнався історію будівництва двох наших палаців культури. Першим мали увести в експлуатацію ПК хіміків – у 1960 році. Але в кремлі тоді оголосили мораторій на зведення об’єктів культури. Тому будівництво заморозили. Втім, керівник тресту “Лісхімпромбуд” Петро Новіков під свою відповідальність продовжив розбудову ПК будівельників. Кажуть, що по завершенні зведення кожного з трьох поверхів будівлі його викликали “на килим” і виписували догану – усього їх було три. Але, попри заборону по країні, в Сєвєродонецьку цей палац відкрили у 1963 році.

Чотирма роками пізніше змогли завершити будівництво ПК хіміків. До речі, там була запланована складна конструкція балкону, бетонування якого велося безперервним методом. Перед початком робіт той же Петро Новіков звернувся до працівників: “Коли буде випробування балкону на міцність, я кожного з вас поставлю під ним. Тож, робіть так, щоб потім не страшно було там знаходитися”. 

З висоти пташиного польоту кидається в око компактність Сєвєродонецька. Значна частина міста була попередньо спланована, на відміну від багатьох населених пунктів, які добудовували більш хаотично. Врахували кожну дрібничку того часу. Його можна обійти за півтори години і не помітити, що опинився на іншій околиці.

Але життя дивовижне. Зараз, прогулюючись великим містом, яке для багатьох з нас так і не стало другою домівкою, можна випадково зустріти людину, з якою у вас так багато спільного. Дізнатися, що вона теж із Сєвєродонецька. Ви ходили у ті самі крамниці, відвідували спільні заходи, проходили повз один одного вулицями, їздили на велосипедах одними стежками, читали однакові книги... Але доля звела вас не в маленькому Сєвєродонецьку, а в мільйоннику, де ймовірність зустрічі майже зведена до нуля. Таких історій вистачає… 

Важко уявити, яким буде деокупований Сєвєродонецьк, але повернутися туди варто. Йти вулицями і дякувати кожному Захиснику та Захисниці, яких зустрінеш. Вітати містян, які теж повернуться, дехто, нехай, лише на деякий час. Ми вже раділи визволенню в липні 2014 року. На жаль, багато хто не знав, як реагувати на ті події – боявся, сумнівався у собі, або “ждал” і дочекався лише за вісім років. Але були сміливці, які вийшли на вулиці, тільки-но відлунали останні постріли. Обіймали військових і один одного. До сьогодні пам’ятаю людину, яку першою зустрів у той день з прапором України. Сьогодні місто зруйноване і спорожніле, але воно дочекається наших бійців, а згодом – і містян. Його відбудують. Набагато більше років знадобиться на відновлення лісу, однак вірю, і він буде жити.

Володимир. Музикант і тату-майстер.

У Сєвєродонецьку я жив, навчався, отримав повну вищу освіту, займався тату, малював та почав займатися музикою. 

Я жив на мікрорайоні, який називається “ДСК”. Він знаходився на Гвардійському проспекті біля танку, храму та хлібокомбінату. Це місце, де я зростав та жив з 3 до 25 років. Памʼятаю та люблю кожний куточок цього району… Дерева, які слугували нам замість воріт, коли ми грали у футбол. Купу лавок, багато різних дворів, де ми проводили час з друзями. Дім моєї бабусі, яка колись також жила у цьому районі, всі ці невеличкі магазинчики...Дуже файних містяків мав “ДСК”. 

Сєвєродонецьк – це затишок. Напевно, це дуже очевидна асоціація, але ж…Місто було наповнено великою кількістю людей, які любили одне одного, дружили, спілкувались. Саме вони і створювали цей затишний вайб. Як завжди та як і усюди. 

Також – краса. Неймовірна природа нашого регіону зводила з розуму. Кожен двір ряснів зеленню. Ми мали декілька чудових скверів, два озера в межах міста та декілька навколо. Між Сєвєродонецьком та Лисичанськом протікав красень Сіверський Донець. 

Прогресивність. Впродовж декількох років до повномасштабного вторгнення розвиток міста був дуже відчутним. Особливо в культурному плані. Багато різноманітних фестивалів, перші рейви, перші масштабні рейви, резиденції, виставки, активна театральна та художня діяльність. В місті будували тротуари та дороги, спортивні майданчики та комплекси. 

Улюблених місць у мене було багато. Декілька звичайних лавок біля лабораторного корпусу СНУ ім. Володимира Даля. Вони знаходились якраз через дорогу від мого дому. Там ми з друзями дуже любили проводити час. Також одне з найулюбленіших та незабутніх місць – арт-резиденція “Плюс\Мінус”, яка базувалась у будівлі під назвою “Шахматне”. Там ми приймали участь у багатьох крутих заходах і вперше почали реалізовуватись як артисти. Там ми почали розуміти шо таке рейв-культура, та що таке справжній андеграунд. 

Я знаю цікавий факт повʼязаний з “Шахматним”. До того, як у 2019 році у цьому місці вперше почала розквітати рейв-культура Сєвєродонецька – будівля була баром, де зазвичай збирався кримінальний осередок нашого міста. А ще задовго до того, тут розташовувалася перша автостанція Сєвєродонецька. Коли я вперше про це почув – не повірив. Це така цікава історія одного чудового місця, яке за свій вік встигло реалізуватись в трьох абсолютно різних концепціях. 

Сєвєродонецьк я люблю за людей, чудові миті разом та спогади, які він нам усім подарував

Дуже хотілося б повернутись до рідного міста. Я сподіваюсь, що колись така можливість буде в усіх мешканців Сєвєродонецька, які як і я чекають такої нагоди. Перш за все, хотілося б потрапити до себе у двір та зайти у свою квартиру, яка на щастя вціліла. Але від цього ніяк не легше, бо все, що в мене від неї залишилось – звʼязка ключів. Також хочу поїхати до села Боброве, де наразі мешкає бабуся моєї нареченої – пані Наталка.

]]>Браян Мілаковський]]>. Американський еколог, який довгий час жив у Сєвєродонецьку. 

Я працював у гуманітарних проектах та проектах розвитку Сєвєродонецька, які фінансувалися Агентством США з міжнародного розвитку USAID

Сєвєродонецьк – це мій другий дім, мала батьківщина моєї дружини та доньки. Багато років я жив по вулиці Донецькій. Але ми з дружиною завжди хотіли переїхати в стару частину міста. Тому купили і відремонтували квартиру, яка знаходилася на бульварі Дружби Народів. Вікна у неї виходили на гарну липову алею. Я любив маленькі вулички і дворики в цій частині Сєвєродонецька. Величні, а іноді й трохи розвалені, старі "сталінки". Ми встигли пожити там всього за 4 місяці, як загроза війни стала очевидною. Тоді народилася наша донька і разом ми провели там довгу, чудову осінь.

Сєвєродонецьк асоціюється у мене з піском

Він завжди був під ногами і в очах. Також з сосновими лісами, які з'являлися, коли ти в'їжджав у місто з будь-якого боку. Зараз вони майже всі зникли. 

Відчуття простору. Сєвєродонецьк – невелике за розміром місто, але завжди відчувалося, що він відкритий та наче безлюдний.

Моїм улюбленим місцем був бульвар Дружби народів. Одну довгу осінь і ранню зиму ми гуляли там з донькою щодня, а потім нам довелося виїхати, бо почалося вторгнення. 

Ми з дружиною євреї, і одного разу дізналися, що багато інженерів і хіміків-засновників "Азоту" теж були євреями. Старші з них дуже пишаються цим фактом.

Люблю Сєвєродонецьк за те, що він був затишним, галасливим, маленьким містом, який завжди оповитий природою. З одного боку – Сіверський Донець та прекрасні ліси, з іншого – соснові бори, а подекуди крейдяні пагорби, які починаються в сусідніх селах. Ми частенько їздили в село Боровеньки шукати бабаків.

Сергій Окішев. Журналіст.

Сєвєродонецьк – це мій дім, молодість та затишок. Я жив у старому районі, на перехресті вулиць Енергетиків та Першотравневої. 

Місто асоціюється з наукою, культурою та молодіжним рухом

Я любив рок-заходи в пабі “Міст”, в подальшому – міські свята на площі Перемоги. А ще, найбільше подобалася вулиця 8 березня. 

Цікавий факт. Автомобіль зі склопластика, першу кишенькову відеогру “Електроніка”, пластикові кейси “дипломати” – робили в Сєвєродонецьку. А Василь Стус товаришував зі знаним поетом з Сєвєродонецька Йосипом Курлатом та любив ці краї, тому на честь обох митців названі бібліотеки, літературні студії, громадські організації. 

Люблю місто за одночасну компактність та простір площ, проспектів, скверів тощо. І головне – за людей

]]>Тарас Данііл]]>. Молодий поет.

Сєвєродонецьк – це дім, сімʼя, щастя, затишок, любов, безпека та тепло навіть взимку.

Хтось називав мій район “Полігон”, але для мене це завжди була “Кишеня”. У ньому мені подобалося все: інфраструктура, адже все, що необхідно для комфортного життя знаходилося в легкій доступності, панельні будиночки, однокласники, друзі та родичі які живуть поряд.

З містом у мене асоціюється найсмачніша кава ввечері в “Coffee Mafia” біля центральної аптеки, дрифт вночі біля торгівельного центру “Амстор” та посиденьки в “Едемі”.

Складно виділити одне улюблене місце, але найатмосферніше – спортивний майданчик у лісі біля селища Метьолкіне, де ми займалися під час карантину, щоб бути подалі від людей.

Знаю цікавий факт, що сєвєродонецький “Азот” став переможцем в конкурсі “100 найкращих товарів України” в 2006, 2007, 2008 роках.

Люблю Сєвєродонецьк за його неймовірну енергетику, найкраще дитинство, найсприятливіший клімат. За те, що у нас було дуже зелене місто, а навколо нього – прекрасний ліс. Неодмінно хочу повернутися додому. Я не зупинюся, поки не пройду кожен сантиметр Сєвєродонецька. Хочеться впасти в траву в моєму дворі та просто лежати. Хочеться поцілувати рідну землю, обійняти стіни мого будинку. Але більш за все, я хочу подивитися захід сонця з мого балкону. З нього відкривається краєвид на ліс і трасу на Луганськ. Хочеться стояти всю ніч і зустріти світанок, бо Луганщина – світанок України!

   ]]>Валерія Демидович]]>

Джерело: ТРИБУН - ]]>https://tribun.com.ua/uk/111392-severodonetsk-tse-zelene-kompaktne-ta-za...]]>