Сєвєродонецька художниця Олена Вечерко: «Моя мрія - це перемога та відновлення України»

В інтерв'ю зЗараз вона не тільки створює картини, але й активно займається волонтерством. Олена Вечерко - художниця з Сєвєродонецька, яка зараз живе в Києві. Вона малює з дитинства, проте довгий час не вважала це серйозним заняттям. Олена має диплом архітекторки, але певний час працювала флористкою.  «Сєвєродонецьк онлайн» Олена розповіла про свій творчий шлях, війну, волонтерство, роль мистецтва під час війни.

Як пережили перші дні повномасштабного вторгнення

«Напередодні 24 лютого я була зайнята створенням квіткової композиції для подруги. Вечір проходив у розмовах з близькими, і ми розмірковували про те, чи почнеться війна», – розповіла мисткиня.

Наступного ранку подруга художниці, яка мала забрати квіткову композицію, її розбудила звісткою про початок вторгнення. Перше, що зробила жінка — подзвонила мамі, яка на той момент жила у Сєвєродонецьку. Вона підтвердила, що й там чути вибухи.

«З соціальних мереж я зрозуміла, що війна почалася по всій країні. Я швидко зібрала тривожну валізу, найціннішим предметом якої став мій дерев'яний етюдник з фарбами», – поділилася художниця.

Вирішили виїхати за межі міста, до Київської області. Рішення було прийнято швидко, але без чіткого плану.

«Перший тиждень війни був схожий на один довгий, розтягнутий день, сповнений тривогою і невизначеністю. Ми намагалися забезпечити базові потреби: їжу, зв'язок, стежили за новинами. Коли чули, що вже дуже гучно, йдуть танкові бої поряд, то спускалися в підвал всі разом і сусіди приходили, бо це був приватний будинок. Я була на зв'язку з мамою, яка жила в Сєвєродонецьку. Там було значно ближче до лінії розмежування, яка тепер стала лінією фронту. Страх і невідомість - ось основні емоції, які я відчувала в ті дні. Ми не могли й подумати, що війна триватиме вже понад два роки», – розповіла Олена.

Олена розповідає, що з виїздом із Сєвєродонецька були складнощі, адже вже з першого дня було важко це зробити. Постійно йшли обстріли, все це відбувалося буквально поруч. Було небезпечно, але всі виїхали.

«Я своє оточення формувала так, що переважна більшість людей - це свідомі, притомні та адекватні люди. Тому всі вони виїхали. З мого близького оточення всі в безпеці. Звісно, є трагічні історії, але це вже більше знайомі знайомих», – зазначила мисткиня.

Чисте Озеро, Сєвєродонецьк, 2007 рік

Шлях до творчості

Художниця вперше взяла фарби до рук у середині квітня 2022-го року, бо до того в неї не було ні бажання, ні розуміння, що це взагалі потрібно.

«Коли я звернулася до своєї викладачки, Олени Русланівни, пам'ятаю, ми з нею розмовляли, і я сказала: «Боже мій, як я маю малювати? А це взагалі потрібно?» Бо я взяла фарби, пензлі, етюдник, але полотна не було. Моя викладачка радила мені: «Візьми картон, візьми дошки, малюй, бо це буде свідченням цих подій», – розповіла жінка.

Але в цьому стані художниці зовсім не малювалося. Проте було те, що її відволікає – хенд-мейд.
«Я робила брелоки. Продавала їх за донати, щоб допомогти нашим військовим. Відправляла по всій Україні й друзям за кордон», – поділилася Олена.

Але справжнім ключем до розблокування творчості Олени стали жовті тюльпани, які жінка купила в чоловіка на трасі, коли поверталася до Києва після деокупації Київської області.

«Для мене квіти - відчуття затишку, безпеки. Це щось про минуле життя, це щось про ці квіти. Поставила вдома та наступного ранку я намалювала картину», – зазначила художниця.

Художниця

Жінка розповідає, що це її перша картина, про яку вона може сказати, що вона має сенс. Адже, за її словами, просто малювати пейзажі – це чудово, просто малювати квіти – також, але ці жовті тюльпани мають символічний зміст...

Художниця згадує, що завжди заохочувала її малювати бабуся. Вдома була байка, що Олена почала малювати раніше, ніж ходити, бо вона їй у ліжечко підкладала папірець і олівчик.

«Завдяки бабусі збереглися мої дитячі каляки з року-півтора. Цей альбом зберігся і він зараз зі мною у Києві. Вільний час я завжди проводила за малюванням, і було очевидно, що я піду в художню школу. Це було моїм покликанням з самого початку», — розповіла Олена.

Попри те, що Олена завжди любила малювати, вона не думала про те, щоб стати художницею професійно.

«Коли встало питання - чи вступати в художню Академію, то це було названо несерйозною професією. І що це портрети на набережній малювати», — поділилася художниця.

Олена вступила на архітектурний факультет, після закінчення університету працювала за фахом, а потім флористом, але продовжувала малювати.

«Я завжди малювала, завжди. І постійно казала, що це основа моєї особистості. Тобто себе без творчості, без живопису, без мистецтва я не бачу взагалі. З 1 квітня звільнилася. З того часу я вже представляюся як художниця. Але те, що я буду все життя малювати, я знала. Ну навіть не те, що знала. Це було зрозуміло й очевидно з самого мого дитинства», — розповідає Олена.

Формування стилю

Художниця пригадує, що стиль вона невимушено знайшла для себе. Та зізнається, що не прагнула до наслідування будь-якої школи чи жанру, а просто малювала те, що бачила та відчувала. Її стиль можна порівняти з імпресіонізмом через використання хаотичних мазків у роботі.

«Спочатку в дитинстві я просто малювала, як вміла. Потім в художній школі я вивчала основи композиції та колористики, але це не було свідомим пошуком якогось стилю. Коли мені виповнилося 11 чи 12 років, я захотіла спробувати олійні фарби. Я пам'ятаю, що навіть питала вчителя, що потрібно, щоб писати картини олією. Він розповів мені про необхідні матеріали та з чого почати. З того часу я почала малювати самостійно, без порад інших людей. Це було органічно та природно для мене. Я ніколи не намагалася працювати в якомусь певному стилі чи жанрі, не прагнула копіювати когось», — зазначила мисткиня.

Чисте Озеро, Сєвєродонецьк, 2007 рік

Олена пригадує, як вона намалювала свою першу роботу олійними фарбами – це був для неї перший етюд, з якого, власне, все розпочалося.

«Я просто почала з того, що намалювала першу свою роботу олією. Це був маленький, можливо, пів-альбомного аркуша, етюд з видом з вікна багатоповерхівки в Сєвєрі. Навпроти була така ж хрущовка й осінні дерева. Це був перший мій етюд, і якось воно так пішло - я почала ходити на пленери на вихідні, сама або іноді з вчителькою з художньої школи, Оленою Русланівною Поліжаєвою», — пригадує художниця.

Її стиль народився сам собою. Мисткиня здебільшого малює з натури - природу, квіти. Якщо це не натура, то це фотографії, зроблені нею, коли вона відвідує різні місця, але не мала в той час матеріалів для малювання.

«За цими фотографіями, які я зробила в певних обставинах, я можу малювати, але все рідше. З фотографії я малюю рідко, останнім часом через специфіку роботи - постійне джерело натхнення під рукою, це квіти. Чесно кажучи, я не завжди можу пояснити, що я роблю, бо це якийсь такий трансовий стан. Я просто малюю. Я ніколи не задумувалась над тим, в якому стилі, але, мабуть, це схоже на імпресіонізм», — розповідає Олена.

Майстерні у жінки, на жаль, немає. Це зумовлено тим, що живопис не був ґрунтовною частиною її життя протягом тривалого часу. Вона не приділяла йому багато уваги й навіть не замислювалась над тим, що їй потрібна майстерня.

«Поки що в мене немає окремого приміщення, яке я могла б назвати майстернею. У квартирі, де я живу, теж немає кімнати, яка б підходила для цього. Я працюю в етюднику - дерев'яній валізці з розсувними ніжками. Його можна поставити де завгодно: на вулиці, у поїздці, або навіть у квартирі. Це не дуже зручно, адже я працюю "в польових умовах". Хоча моєї майстерні немає, але моя квартира точно видає в мені художницю. Всі стіни завішані картинами, деякі просто лежать на шафі», — поділилася вона.

Волонтерська діяльність

Олена активно долучається до зборів коштів нашим військовим, пропонуючи на аукціонах свої картини, прикраси та інші витвори ручної роботи.

«Я не знаю, як саме спрацював мій мозок, але в тривожній валізі було багато чого, на чому я теоретично могла б заробити. І чомусь я вирішила, що жовто-блакитний бісер мені дуже потрібен. На другому місяці повномасштабної війни я почала робити брелоки за донати. Це був мій спосіб допомогти українській армії», – розповідає жінка.

2022 року жінка вирішила організувати тижневий марафон розіграшів, на який намалювала картину, виготовила прикраси, а також додала до лотереї інші цікаві лоти.

«Я добре пам'ятаю "шаленство з марками": я розігрувала їх, картину, виготовлені мною прикраси. Зібрані кошти я передала на збір подрузі, в якої чоловік служить в ЗСУ», – пригадує художниця.

Це був не єдиний благодійний проєкт Олени. Бо навесні того ж року мобілізували чоловіка ще однієї подруги. Їм терміново потрібна була допомога, тому оголосили збір коштів. Збирали «з миру по нитці»: все, що могли, від їжі та води до речей першої потреби.

«Я створила нову картину та прикраси, які також розіграла в лотерею, закликаючи людей донатити. Моя аудиторія, хоч і невелика, але дуже активна, завжди охоче відгукується на мої ініціативи. На жаль, чоловік моєї подруги отримав серйозне поранення. І ти постійно думаєш чи достатньо ти робиш», – розповіла мисткиня.

Художниця не лише пропонує свою творчість в обмін на донати, але й сама активно долучається до благодійних ініціатив. Вона розуміє, що щирий заклик може мотивувати людей донатити.

«Знаю, наскільки це важливо, щоб твій щирий поклик заохотити людей донатити був почутий аудиторією, бо якщо ніхто не відгукнеться, то який з цього сенс, тому я і сама пропоную свою творчість та сама долучаюся до таких ініціатив», – каже Олена.

Мистецтво під час війни

Жінка розповідає, що роль мистецтва під час війни – це спосіб зберегти себе та відчути зв'язок з довоєнним життям. Це дає можливість зберігати ментальне здоров'я.

«Повернувшись від мами, ми з нею малювали. Моя мама, зазвичай далека від творчості, мистецтва та живопису, ми з нею малювали й вона каже: «Я на ці дві години просто ні про що не думала, я відволіклась». Роль мистецтва, коли воно не є професійним, а просто хобі, розвагою, – це дуже важливо. Мистецтво – це вираження, воно допомагає "тримати кукушечку", тобто зберігати психічне здоров'я», – ділиться художниця.

Якщо говорити про митців, які закладають глибокі сенси у свої твори та представляють свою роботу на міжнародних виставках, показуючи свої картини іноземцям, то вона так не робить. Проте, є художники, які саме через творчість можуть легше донести те, що відбувається і що люди відчувають, адже не всі розуміють слова. Мова живопису зрозуміла навіть без знання мови іншої країни.

Олена Вечерко

«А якщо говорити глобально, то демонструвати світу те, що відбувається, мовою живопису також важливо. Існують художники, які просто малюють, як фоторепортери роблять знімки. Наприклад, я бачила репортажні замальовки одного художника, який малював військових на передовій. Можливо, зараз в цей момент його роботи нічого нікому не доносять, але це все одно будуть ще одні свідчення війни. До речі, той самий художник також робив замальовки зруйнованих будівель у Києві. Просто скетчі, замальовки, але це також документація цих подій, ще один спосіб. Звичайно, є фотографії, але фотографія - це одне, а картини, замальовки - це інше», – зазначила Олена.

Мисткиня підкреслює необхідність творчості у часи війни та заперечує твердження про «не на часі» творити, але й наголошує на його актуальності, особливо для збереження психічної стійкості.

«Тож я не можу сказати, що не на часі малювати, не на часі творити. Навпаки, це саме зараз, як ніколи, актуально - для себе в першу чергу, щоб "тримати свою кукушечку", тобто зберігати психічне здоров'я, та й щоб допомогти іншим людям не "поїхати дахом"», – поділилася вона.

У розмові художниця ділиться своїми мріями та цілями.

«Моя мрія - це перемога та відновлення України. Це зрозуміла мрія, яка поділяється багатьма українцями. Чесно кажучи, я про це не думала. У мене немає чіткої мрії стати всесвітньо відомою художницею. Можливо, це тому, що я ще не усвідомила свої амбіції. Так, я можу назвати персональну виставку своєю ціллю. Це те, до чого я можу йти чіткими кроками. Мені зрозуміло, що потрібно для цього зробити», – резюмувала Олена Вечерко.

За матеріалом: Сєвєродонецьк онлайн - https://sd.ua/news/25648