Ви тут:

Сєвєродончанка Ольга Подлєсна про війну, родину та свою мрію

22-03-2024
Категорія: 

Сєвєродонецьк онлайн: “Пацюк” з варениками й не тільки. Як сєвєродончанка на новому місці повертається до улюбленої справи.

Ольга Подлєсна у Сєвєродонецьку готувала на замовлення різноманітні страви, які припали до смаку містянам. Це і оссобуко, і запечена качка з фруктами, і фірмові сирники, які дуже полюбили сєвєродончани й не тільки, а також коронна страва — вареники. Саме вони мали стати основним частуванням у невеличкому закладі “Пацюк” (той самий, з твору Миколи Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки”), який Ольга планувала відкрити у квітні 2022 році. Але через повномасштабне вторгнення вона з родиною мусила покинути рідне місто, а разом з ним і все, до чого так довго йшла, про що мріяла. Тепер вже у Кривому Розі Ольга робить перші кроки до втілення виплеканого роками задуму.

В інтерв'ю "Сєвєродонецьк онлайн" вона розповіла про війну, родину та свою мрію. 

 — Ольго, повернімось на два роки назад. Де і як ви зустріли повномасштабне вторгнення росії?

 — Річ у тім, що мій відлік цих подій розпочинається 17 лютого 2022 року. Саме 17 лютого востаннє я залишила спокійний тихий “Сєвєр”. Це було близько 4 ранку. Ми стояли біля магазину “Велика Кишеня” і я відчувала якусь тугу. Хоча я була абсолютно впевнена, що нічого не буде, що все буде чудово, але була якась ось така незрозуміла туга, я не могла зрозуміти, чому мені так не хотілося їхати. А виїжджала я до Трускавця на ретріт онкохворих. Я ж онкологічно хвора людина й ми там періодично з дівчатами збираємося, обмінюємося досвідом життя в діагнозі й з ним, як кожна з нас живе тепер, чим займається, бо воно ж є і має бути — те життя, яке було “до”. І я якось “загубилася” цей тиждень, не стежила за новинами, гуляла Львовом. І коли 22 лютого я мала сідати в нічний поїзд на Трускавець, мені сказали, що ретріт скасовується, що буде війна. Це був, звичайно, шок, тому що ми з 2014 року живемо у стані війні. Загалом я намагалася дівчат переконати в тому, що все буде добре, але мене ніхто не слухав.

І я вирішила, що тоді поїду до Одеси, привітаю сина з Днем ​​народження, він народився 23 лютого. Я поміняла квитки та поїхала до дитини. Він був шокований, він солдат Нацгвардії, з 17 років служить. Син сказав: негайно забирай речі та їдь додому. На що я йому відповіла, що у мене квиток на 25 число, бо у нас за непарними числами був поїзд з Одеси на Слов'янськ. 24 число я зустріла в Одесі, рано-вранці пролунав вибух… Потім новини за новинами, все здавалося як дурне кіно… А ще погода… Пам’ятаю це яскраве, вже весняне сонечко…а вже горе…Воно відчувалось по всьому місту, яке було жвавим лише на вокзалі, люди рвалися до Молдови…І тільки шалена я рвалася додому. Для мене почалася повномасштабна війна з того, що мій син перестав просто служити, він став Воїном. Як мамі це прийняти, як? Це був перший такий удар, коли приймаєш дійсність, бо коли почалася війна 2014-го, Кіру було 13 рочків, і ось йому був 21 рік на початок повномасштабного вторгнення. Звісно, він навіть не зміг прийти на вокзал мене проводити у нелегкий путь до рідного міста.

Дорога додому

Дорога додому

 — Як ви дісталися Сєвєродонецька?

— На вокзалі був страшний ажіотаж, всі намагались виїхати у напрямок до Молдови. Я хотіла виїхати ще 24 лютого, але були величезні черги у касі. На мене дивилися як на дурну, коли дізнавалися, куди хочу їхати. Я вже почула, що на Харків, швидше за все, потяги не будуть ходити. Я дуже цього боялася. Було ось це відчуття — у повітрі повисло горе. І знову думки про день, бо він такий був — дуже сонячний — як знущання якесь. Ти розумієш, що почалося повномасштабне вторгнення, а сонце світить, і тепло так було, наче ось вже весна прийшла.

25 лютого я поїхала додому. Я намагалася прорватися. Ми їхали дуже повільно, люди виходили…. і виходили, у Полтаві майже всі вийшли. Пам’ятаю, довго стояли у Харкові, перон був просто весь усипаний студентами-африканцями, які чекали потяги до Львова. На Куп’янськ вже не їхали, бо його окупували, для мене це був перший шок у дорозі, перед очима новорічні іграшки, які привезла старша донька з Куп’янська, вони на Різдво з класом їздили на екскурсію на фабрику іграшок. А тепер він в окупації, вокзал було обстріляно, поранено провідницю…До Лимана їхали 13 людей, начальник поїзда, машиніст, 8 провідниць і нас троє пасажирів. Начальник поїзда ще пожартував: 13, як на острові Зміїний. А оскільки на той момент була інформація, що хлопчики на Зміїному загинули, то це був такий чорний-чорний гумор. Ми їхали утрьох: я, дівчинка з Рубіжного Наталя, 19 років, і чоловік, він теж до Рубіжного їхав, далі до Сєвєродонецька я їхала вже одна. Замість Куп’янська ми поїхали на Лозову. Нас попросили сісти на підлогу, вікна були затягнути брезентом, і так ми їхали до Лимана із зупинками, довго стояли десь у степу, бо попереду були вже обстріли.

Дорога додому

Дорога додому

У Лимані до нас зайшов начальник потягу, вибачився і сказав, що до Слов’янська потяг не поїде, не пускають. І що робити? Як далі? На верблюдах? Я, звісно, спіймала ступор, але до тями привела мала, Наташа, яка почала нюняти та істерити: що робити, її у Рубіжному чекає мама. Мужчинчик теж сильно надії не внушав, що я можу на нього покластися, тому я, звісно, все взяла на себе. Вийшли на перон, оцінила ситуацію, пусто…нема нікого, ну, зовсім. Проте все ж таки побачили “Волгу”, стару та занедбану колимагу, і біля неї такого ж чоловіка. Цей відчайдуха погодився нас трьох домчати до Рубіжного за 3000 гривень. Наташка знову в рьови, вона не мала грошей, то ми з чоловіком скинулися та поїхали до автовокзалу у Рубіжному.

Мене вразило те, що я побачила в дорозі: це вже роздерта Луганщина, початок кінця вже був, просто жах, як боляче дивитися. Було багато розбитої військової техніки не нашої. І коли ти бачив цю всю техніку, ти розумів, що вона їхала вбивати тебе, твою сім’ю, всіх, кого ти любиш і все, що ти любиш. У Рубіжному було таке враження, що все вимерло, але таки стояв кремезний рубіжанін, який теж хотів підзаробити, може, то мій янгол-охоронець чи Боженька його послали. І за 2000 гривень він мене довіз майже до під'їзду: саме до під'їзду вже не можна було, бо хлопці викопали окопи біля “Малахіту”. Я вже там зі своєю валізкою дійшла, пощастило, що період затишшя був. Я приїхала, як зараз пам'ятаю, 26 лютого о 15:35, я ще на годинник глянула. Усі сиділи в підвалі, він спочатку був занедбаний, потім ми його облаштували, принесли туди стільці, ковдри, подушки, дітям навіть було прикольно це все спочатку. Мої були шоковані, ніхто не вірив, що я доїду. Думали, що в Лимані залишуся у друзів, принаймні до ранку. Хто б на вечір став їхати та й ще паливо вже коштувало 100 гривень літр. Посиділи ми у підвалі, кажу: пішли додому. Я привезла з собою їжі, зайшла скупилася на "Привоз", який кухар без їжі. Піднялися вже пішки на дев’ятий поверх, звісно, ліфт вже не працював. Опалення не було, світло ще було. Я одразу почала готувати, це рятувало у хвилини страху перед майбутнім, хоча обстріли стали частішати й було страшно стояти біля плити, та й взагалі більше часу ми ховалися в під’їзді…Наївні — все чекали та сподівалися, що незабаром все скінчиться.

Дорога додому

Дорога додому

  — Як довго ви ще залишалися у Сєвєродонецьку?

  — Залишитися у Сєвєродонецьку — це було абсолютно наше рішення, тобто не було страху. Ми у 2014 році з дому не виїжджали, ми пережили ось ці місяці окупації, причому так “зухвало” їх пережили. Я взагалі зараз дивуюсь, як ми не боялися. У мене мама учасниця збірної ветеранів з плавання і ми на Чисте озеро ходили із сумкою збірної України, у мене куртка була збірної України. Ми окупацію взагалі не сприймали серйозно, просто вірили й знали, що це дуже швидко закінчиться.

Сєвєродонецьк, 2022 рік

Сєвєродонецьк, 2022 рік

Ми у 2022 році вдома були з тієї ж причини — не було страху. Точніше не вдома, а у Сєвєродонецьку. Чому? Тому що до 12 березня ми були вдома. А 12-го вже вкотре наприлітало в наш район, пряме влучення у восьмий поверх у нашому під’їзді, а ми на дев’ятому… То вже нарешті дійшло, що вдома залишатися — то самогубство, але ноги не несли далі… Тому вирішили, поки ще ціла машина на стоянці, хоча поряд прилетів снаряд, переїхати на Гвардійський проспект. Мені запропонували друзі, які виїхали в перші дні, ключі залишили у сусідів. Це біля “Меблевого”, у них була “цивілізація”, у них і світло було, і вода була. І ми переїхали туди, спочатку з деякими речами, дома залишались коти (було дуже багато речей, ми не знали, чи поїде машина, тому котів не ризикнули нести, тим паче їх було та є 5)… На вулиці було -10, дуже боялись, що почнеться обстріл, що раптом відкриється переноска й наші зайчики втечуть, тому я у два етапи ще бігала додому за ними: спочатку трьох забрала, а потім ще двох. Кожного разу наш район Депо ставав все гірше і гірше, серце рвалося на шматки, але ми все сподівались, що ось-ось… Що закриють небо, що наші дадуть їм чуханів. А потім, коли вже стало прилітати в район біля “Меблевого”, ми таки ризикнули виїхати.

Сєвєродонецьк, 2022 рік

Сєвєродонецьк, 2022 рік

Це було 29 березня. Ми дочекалися ранкового обстрілу, якогось там гуманітарного коридору, який практично ніколи не працював, і поїхали до Дніпра. Там переночували у квартирі моїх знайомих, це мої колеги, теж кухарі. Дякую їм дуже, потім у цій квартирі багато хто зупинявся. Потрібно було просто видихнути, бо накривали Сєвєродонецьк артилерією 24/7, продиху не давали, особливо останні два тижні, коли почалися бомбардування з неба, ще й фосфором. І потім ми поїхали до Кривого Рогу — міста, де я народилася, де живуть мої батьки, де пройшло дитинство та юність мого чоловіка.

 — Як і коли ви вирішили знову повернуться до кулінарії — своєї улюбленої справи?

— Це сталося зовсім недавно. Коли ми приїхали, почали влаштовувати своє життя наново, як всі, хто залишився ні з чим, звісно, я почала шукати замовників моїх страв у рідному місті. Але не так сталося, як гадалося, нікому мої страви не були потрібні, тому, якщо я і готувала, то це були більше волонтерські моменти. Ми майже одразу знайшли житло, причому нам пощастило, дуже дякую моїй подрузі дитинства Інні: це з її легкої руки житло ми знайшли просто за комунальні платежі. Будинок невеличкий і затишний, головне там є такий собі немаленький кусьманчик землі, який ми одразу почали пестити та любити. Земля лікувала й лікує досі наші рани, ми з чоловіком почали займатися городом і якось мене “унесло” в зовсім інші далі, кулінарія нікому тут моя не була потрібна…але в той час вона й мені давалася дуже важко, нічого не моглось, все з рук випадало, “політ” було перервано.

Ольга

Ольга

Коли я підходила до плити, починала готувати – в мене просто опускалися руки, мені нічого не хотілося. Для сім'ї більшу частину часу готував чоловік, я йому дуже вдячна за підтримку. Він бачив по мені, що я… не те, що охолола, я “замерзла” та залишилася ще в тому періоді, коли востаннє вийшла з квартири, коли я сиділа на стільці й розуміла, що все, я дома в останній раз, що будинок доб'ють. Я прощалася, дивилася на кожну дрібничку у хаті та розуміла, що більше ніколи цього не побачу, саме ось ця емоція — вона жила зі мною весь цей час.

Потім заощадження почали закінчуватись, йти працювати в супермаркет, як це було вдома, я не хотіла. І тому я знайшла собі пару дорогих приватних будинків, в яких я працювала покоївкою, тобто я наводила в людей порядок, це було так “психологічно”, бо ця праця мене заспокоювала, я очі заплющувала й було таке враження, що роблю це вдома. Я просто відпочивала душею, ще й за немаленькі гроші, це трохи було важко морально деінде, плюс, звичайно, це ще й фізична праця нелегка, але такі гарні будинки, дуже гарні ремонти. І там живуть дуже, скажімо так, охайні люди, у яких ти просто підтримуєш чистоту, що потім, коли я втягнулась, було вже не принизливо зовсім.

Ольга

Ольга

Я вже поставила на собі, як на кулінарці, хрест. Хоча я все одно читала літературу. Вдома я мала велику кулінарну бібліотеку, і я почала її збирати тут. Я почала ходити по книгарнях стареньких, я ж знаю місто, ті ж самі бабусі, які, як і в нас, виносять книжки продавати. І я почала “розморожуватися”, вигадувати нові начинки. Вдома у квітні я планувала відкрити свою невеличку вареничну “Пацюк”. Хоча б стартувати, хоч б спробувати. Я це довго тримала в таємниці. І хотіла приурочити відкриття до 12 квітня – 12 квітня 2013 року я переїхала до Сєвєродонецька. На жаль, не сталося, як гадалося, і я за два роки зневірилась у собі, хоча в голові все одно була ціла купа ідей. Але крім сім’ї моя кухня більше нікого не цікавила, тому я собі вирішила, що, мабуть, так і повинно було статися. Проте сталося славнозвісне “але”. Знайома пара криворіжан вирішила нам допомогти: вони повірили в мій талант, загорілися, перейнялися моєю ідеєю.

Вареники

 Вареники

 — Назва — відсилка до знаменитої сцени з фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”?

 — Так, і на мою думку, очевидна. Хоча дехто, звичайно, засуджує цю назву, мовляв, викликає асоціацію з щуром. А я кажу, почнемо з того, що після виходу мультфільму “Рататуй” щур теж не сприймається як щось огидне та негативне. Я цю назву “виношую” вже дуже багато років, 10 років це точно. У мене назв інших ніколи й не було. Я колегам про неї не говорила, боялася, що в мене її вкрадуть. Тепер я нарешті випустила свою мрію, свого ПАЦЮКА у світ.

 — Чим пригощатиме “Пацюк”?

 — “Пацюка” як такого ще немає, він тільки народжується, можна сказати. Зараз це майстерня, це велика професійна кухня, на якій є все, про що я і мріяти боялася. Мені тут добре, тепло, затишно, поряд практично завжди мій чоловік, який мені допомагає в усіх питаннях, бо він як ніхто знає, які начинки, як це все готується. Працюємо в чотири руки. У мене ліва рука хвора, з лімфостазом, а він шульга. Я йому завжди говорю, ось у всіх помічник "права рука", а ти в мене “ліва”. Наша дочка теж завжди поруч, допомагає, їй цікаво. Моя старша донечка, сподіваюсь, буде допомагати інформаційно та займатися розкруткою і рекламою “Пацюка”. Хоча вона ще й дуже смачно готує, але каже, що кухня не її діло. Думаю, зміна підростає все ж таки з молодшої, хоча то їхнє життя і їхній вибір. Кухарська праця дуже важка, але мені хотілося б передати знання, які накопичилися, а їх чимало, як колись мені бабуся по мамі та тато — головні кухарі мого життя.

вареники

Страви

Я вже не така, якою була два роки тому. Я більш усвідомлена, я вже знаю, чого я хочу, страхів немає. Я повірила в себе, бо в мене повірили люди і я не можу підвести їх. Я не можу підвести свого чоловіка, тому що він настільки свято вірить у те, що я зможу. У мене вірять мої діти, два сини, дві доньки, підтримка батьків дуже сильна. Коли в тебе так вірять — ти ладна гори перевернути.

Знаєте, я 24 лютого читала чимало постів про спогади дворічної давнини: хто та як зустрів початок повномасштабного вторгнення, писали про життя, яке розділилося на до та після...Моє життя розділилося на до та після в травні 2019 року, коли мені сказав лікар-уздист, що в мене рак. Тоді в мене і земля з-під ніг, і все життя шкереберть. Проте я за ці 5 років в діагнозі навчилася жити з новою собою, зі своїми плюс 30 кг, зі своєю лівою рукою, яка на три розміри більше правої, зі станом, який майже кожної ночі не дає спати… То зараз це трохи інше, моє життя не розділилося, воно просто перейшло в інший вимір, якусь паралельну реальність. Саме так мало статися зі мною, кажу я собі. Я це кажу своєму чоловіку, він підтримує мене, а я не даю впасти йому, зневіритися, бо в нього теж була практично здійснена мрія в Сєвєрі й вона теж залишилась мрією. Але я вірю, що все, що він напланував і намріяв, обов'язково здійсниться. Пишуть, що життя обнулилось...це як...помножено на нуль дає нуль...та ні ж...воно просто стало іншим, в іншому вимірі....і нам з цим далі йти. Цей іспит ми повинні здати...крапка!

Вдома я мала такий задум: ​​шинок автентичний, моноресторан, одна страва. Це модно, є і буде. Коли ти приходиш у ресторан, а там лише рис чи тільки сир, чи борщ. Є такі заклади, вони в Європі є, у нас їх майже немає. Зараз я хочу, щоб у цьому шинку були й перші страви. Мені хотілося б, щоб страви відображали всі наші регіони. Щоб були кримські чебуреки, наші січеники луганські, наші крученики, ті ж полтавські галушки. Але стартуватимемо ми обов'язково з вареників. Це будуть не просто вареники, це будуть вареники із цікавими начинками, із соусами. Запустити треба, щоб воно летіло, це як літак: головне, що ти злетів, а потім уже дозаправляти можна паливом. Поки що я допрацьовую меню, готуюсь. У мене вже потихеньку з'явилися якісь замовлення. Так, це невеликий обсяг для підтримки роботи. Тобто я ось, припустимо, продаю свої вареники — і тут же купуються продукти, випробовуються якісь нові види тіста, начинки. Звичайно, складно будувати якісь плани, коли твої мрії тільки про те, щоб усі діти повернулися додому, дочки, сини, батьки, онуки. Щоб вони повернулися зі щитом. Коли це все закінчиться, думки зовсім інші почнуться.

 

Джерело: Сєвєродонецьк онлайн - https://sd.ua/news/24567





Рейтинг: 
Голосов пока нет