Під російськими обстрілами тікала з Сєвєродонецька на п’ятому місяці вагітності. Історія Анастасії Полєтаєвої

]]>Свій дім: Анастасія Полєтаєва народилася у Сєвєродонецьку. Вчилася у 5 школі, потім у технікумі та у ВНУ ім. Даля. У 2017 році народила сина, розлучилася з першим чоловіком, а невдовзі у її житті з’явився Артур. У 2020 році пара розписалася й почала створювати сім’ю. ]]>

]]>Напередодні російського вторгнення молоде подружжя з Сєвєродонецька готувалося до найголовнішої події у їхньому житті — народженню доньки. ]]>

]]>Всі плани на майбутнє зруйнувала росія. ]]>

Два тижні у Сєвєродонецьку після 24 лютого 2022 року

“Я прокинулася о 6 ранку, почитала новини, вже було не до сну. Чоловік пішов на роботу, дітей в садок вже сказали не приводити. Десь о 9-10 годині був сильний вибух, росіяни тоді вдарили по нашому аеродрому. У квартирі чоловіка вибило вікно, ми переїхали на мою. Ці два останніх тижні в рідному місті провели там”, — ділиться своїми спогадами Анастасія з журналістом “Свій Дім”.

За півроку пожили в трьох містах

Коли обстрілів стало занадто багато, а росіяни все ближче підходили до міста, то родина вирішила їхати. Одна з головних причин втечі — це вагітність Насті: 

“5 березня я бачила свій дім востаннє”. 

Разом з тіткою дівчини пара спочатку евакуювалася в Ужгород. Там вони недовго жили у родичів. Винаймати житло в місті самостійно Артур і Настя дозволити собі не могли. “Так ми опинилися у Рівному, бо тут була моя найкраща подруга, а це хоч якісь зв’язки”.

Донька подружжя Аріна народилася вже там:

“Буде, що доньці розказати, коли підросте. Що мама не знала, де вона її народжуватиме”. 

Артур працював на сєвєродонецькому Азоті — одному з найбільших хімічних підприємств України. Філія цього ж заводу була в Черкасах, де чоловікові запропонували роботу. В умовах війни й фактичної втрати житла родина у жовтні 2022 року переїхала туди. Окрім роботи компанія також частково допомогла родині з орендою квартири.

Двір, де пройшло дитинство, зруйнований повністю

“Відчуття дому створює не тільки сама квартира, а двір, магазини, парки та навіть звичайна дитяча гірка, на якій ти катався у дитинстві. Все це разом і робить це місце особливим, — пригадує Настя. — Двору, де пройшло моє дитинство, більше немає. Всі навколишні будинки зруйновані, все завалено брухтом, усюди вирви від снарядів. Передивляючись старі фото та відео, я не вірю, що це місце знову може стати таким, яким було. Цей двір був особливий не тільки для мене, а й для мого сина. Саме тут він прочитав мені свій перший вивчений вірш — на фоні мого будинку, який невдовзі вже не існуватиме. Це було 1 березня 2022 року, тобто вже після початку російського вторгнення”. 

Впродовж двох місяців я не знала, чи жива моя мама

“Моя мама залишилася у Сєвєродонецьку в окупації. Не знаю, чи зможемо ми колись побачитися. Вона весь час там була. Всі ті місяці, коли тривали обстріли і безпосередньо під час активних бойових дій прямо на вилицях. Майже весь час вона сиділа з іншими сусідами у підвалі. 2 довгих місяця ми не знали, що з нею, де вона й чи жива вона взагалі. Лише коли росіяни повністю окупували місто й там стало відносно тихо, то мама поїхала в інший населений пункт й вийшла на зв’язок“.

Мій будинок будували прадідусь з прабабусею

“У нас місто дуже молоде, його активно будували у другій половині 20 століття. Багато людей тоді з усього колишнього СРСР сюди приїздили за роботою та новим життям. Серед них були й мої пращури. Бабуся з моєю мамою приїхали сюди з Нижнього Новгороду, а прадідусь і його дружина вже були тут і будували цей дім. Це один з перших будинків у післявоєнному місті, так звані “старі квартали””.

В пам’яті закарбую рідне місто цілим, мирним та вільним

“Мені дуже важко дивитися всі ці фото з місцевих пабліків. Важко бачити те, у що вони перетворили наше місто. Я хочу, щоб у моїй пам’яті Сєвєродонецьк залишився теплим, рідним, світлим, вільним, українським містом з купою приємним спогадів. Я розумію, що таким він вже не буде, тому я збережу його у своїх спогадах і думках. Ми точно не повернемося поки там окупація, бо я просто боюсь. Я багато чого писала в інтернеті, ділилася своїми думками щодо всіх подій. Люди, які там залишилися, то багато з тих підтримують росіян. Я не хочу так жити, постійно озиратися і переживати за те, щоб мене або моїх близьких не здали в окупаційну комендатуру, обмежили в правах або зробили боляче. Якщо чесно, то навіть у разі деокупації я не впевнена, що наша родина зможе там жити. Того міста вже немає”.

За матеріалом: Свій дім - ]]>https://sviydim.media/articles/stories/tikala-z-syevyerodoneczka-na-5-mi...]]>