Історія незламності волонтерки з Сіверськодонецька Тетяни Жук
Вперше з війною Тетяна стикнулася ще у 2014 році. Фото: "Вікна", з архіву Тетяни Жук, Калуська міська рада
На зустріч з «Вікнами» Тетяна Жук приходить зі своєю донечкою Олександрою, котрій вісім років. Уже третій рік, як вони оселились у Калуші. І хоча саме місто вдвічі менше за Сіверськодонецьк, але для дівчат він комфортний. Якщо ще у 2022-2023 роках пані Тетяна планувала повертатись розбудовувати рідне місто, то зараз уже з цією ідеєю «пригальмувала». Натомість мріє, щоб для розвитку і безпеки дитини не довелося їхати за кордон.
«У мене є три вищі освіти: економічна, фінансова та юридична, але стільки, як я вчусь під час повномасштабного вторгнення — я досі не вчилася, — розповідає Тетяна Жук. — 15 років я була викладачем в Академії управління, де викладала менеджмент і основи економіки, пізніше — заступницею директора з виховної роботи. Коли пішла з донечкою в декрет, то через професійне вигорання вирішила кардинально змінити напрямок діяльності. Пішла у бізнес, де була директоркою підприємства з виробництва дитячих ігрових та спортивних майданчиків. Це відбулося після знайомства з підприємцем, котрий запропонував разом розвивати й розширяти його бізнес. Йшлося не тільки про виробництво, але й будівельні роботи. Чотири роки ми працювали над майданчиками. Паралельно створили власний унікальний ігровий майданчик з нержавійки та дерева. Орієнтувалися, щоб місцеві ЖКГ не витрачали бюджетні кошти та сили на щорічне їхнє обслуговування, адже наш майданчик експлуатувався роками».
З війною Тетяна стикнулася ще у 2014 році, коли Сіверськодонецьк був окупований. В той час її сприйняття тих подій було іншим, бо українські захисники звільнили місто. До лютого 2022 року, за словами співрозмовниці, її маленька Батьківщина ставала сучасним європейським містом. Тоді в місті відремонтували три басейни, чого не робили із радянських часів. Кожна школа мала оновлений спортивний майданчик з тренажерами. Тротуари забрукували. Тоді багато людей переїхало у Сіверськодонецьк з окупованого Луганська, який був за 101 кілометр.
«Мамо, мені страшно, я не хочу помирати»
У двадцятих числах лютого 2022 року Тетяна Жук поїхала у Харків, де мала укласти угоду на постачання сучасного дитячого обладнання. Тоді зателефонувала мама і сказала, що знову почалась війна.
«Коли повернулась додому, ми зібрали речі та поїхали до сестри, котра живе в середині міста. Було страшно, будинок ходив ходуном, плюс спогади 2014 року давали про себе знати. Чим довше ти в тій квартирі знаходишся, тим ближче прильоти та розриви снарядів. Моя дитина мене мотивувала фразою: «Мамо, мені страшно, я не хочу помирати». Ми зібрали речі й військові допомогли нам переїхати у сусіднє місто на евакуаційний потяг. Я їхала навмання у Калуш, не знаючи міста, але мене там чекали батьки мого кума Володимира, хрещеного батька донечки. Коли я була вагітною у 2015, тоді й познайомилась з цим військовим і запропонувала йому стати хрещеним, на що він охоче погодився».
Три дні довелося добиратися у село біля Калуша, де Тетяна й Олександра прожили чотири місяці. Коли потрібно було йти в перший клас, дівчата переїхали у місто, винайняли кватиру й обрали для навчання другий ліцей.
«2022 рік — психологічно важкий: не було розуміння, наскільки довго ми тут і що мені робити, чим займатися. Єдине, про що я мріяла, щоб Сашуня пішла до школи та мала друзів. Я не спілкувалася з батьками однокласників та сусідами, окрім привітання при зустрічі. Ми годинами з донечкою гуляли містом у будь-який час доби, тому знаємо кожний дворик, вулицю. Калуш — дуже згуртоване, гарне, цікаве місто. Воно набагато менше, ніж моє, але тут комфортно. Я вдячна людям, які зараз мене оточують, бо саме їх підтримка, проєкти які ми робили разом, допомогли мені ожити, пережити втрати, спогади війни, інтегруватися та побачити красу. Через рік перебування, йдучи вулицями й дивлячись на квіти, розуміла, як тут красиво. Калуш — це місто, що допомогло знову почати жити життям, а не тільки війною. Тут я отримала нових друзів та знайомих. За своїм східним містом дуже сумую, але те, що маю сьогодні, не мала там. Правда, шлях отримання дуже гнітить. У Сіверськодонецьку працювала задля отримання прибутку, а тут багато роботи проводжу для реалізації соціальних проєктів, від яких більше кайфую, ніж від матеріальної винагороди».
У Калуші до реалізації чогось нового долучається багато людей, відбуваються нові знайомства та відкриваються нові горизонти.
«Спершу шукала, кому потрібні ліки, а хлопці, що знаходились на місці, — доставляли. Коли Сіверськодонецьк окупували, збирали від шпиталів запити та передавали необхідні ліки. Потім почала робити й роблю до сьогодні вдома окопні свічки. Якщо дарують красиві свічки, то я їх декорую та продаю на аукціонах. З цих грошей волонтери закривають запити військовим».
Алея Незламності: місток між Сіверськодонецьком і Калушем
Жінка дуже любить тюльпани. Восени 2021 року три величезних ящики з цибулинням посадила разом із мамою у своєму заміському будинку. Навіть тоді, розповідає Тетяна, мама сварилась, що не залишиться місця для цибулі та моркви. На жаль, побачити результату не вдалося.
«Прийшла ідея зібрати цибулиння з тих міст, де зараз перебувають вимушені переселенці. Я поділилась у соцмережі ідеєю щодо такої Алеї незламності у рідному місті. Військовий, котрий перебував на позиціях у Сіверськодонецьку, сфотографував тюльпани, серед яких п’ять — чорного кольору. Побачивши, я попросила їх викопати, що він і зробив наступного дня».
Люди надсилати цибулини не тільки з українських міст, а й з-за кордону: Польщі, Чехії, Італії, Німеччини. Аграрій з Сіверськодонецька, двічі переселенець, відправив великий ящик — понад триста цибулин з Нідерландів.
Тетяна Жук рік зберігала цибулини, адже мріяла їх висадити у Сіверськодонецьку. Проте війна тривала, тож, залучившись підтримкою депутатки Калуської міської ради Оксани Савчук, реалізувала тюльпанову клумбу «Слава ЗСУ» в міському парку культури і відпочинку імені Івана Франка у Калуші. Квіти садили як калушани, так і люди, які втекли від війни.
Загалом на Алеї незламності висадили понад 450 тюльпанів.
Влітку співрозмовниця виготовляла й енергетичні батончики, але тепер багато працює у будівельній компанії, тому вирішила, що може максимально корисною бути у виготовленні окопних свічок.
«Зараз маю велику команду людей не тільки серед переселенців, але й місцевих та підприємців. Цього року я не оголошувала жодного збору на закупівлю парафіну — люди самі привозять банки, коробки, гроші».
А нещодавно Тетяна Жук стала кураторкою соціального проєкту «Незламні лідерки Прикарпаття», ідея втілення якої належить її землячці Валентині Агафоновій. Він орієнтований на підтримку жіночого лідерства та руху в трьох областях: Івано-Франківській, Закарпатській та Дніпропетровській. Було відібрано 12 жінок. Шість із цих жінок — прикарпатки, які допомагають інтегруватися переселенцям, ще стільки ж — ті, хто змушений був переїхати на Івано-Франківщину через війну.
«Спочатку ми влаштували їм фотосесію у вишиванках на різних локаціях фотостудії. Потім надрукували на полотнах їхні портрети розмірах 50х60 сантиметрів, які й презентували у палаці культури «Мінерал». Надалі є домовленість що 36 портретів з трьох областей поїдуть на презентацію до Львова. Також авторка проєкту працює над створенням альманаху про цих жінок».
Життя в паралельних реальностях — існує
Тетяна Жук має сумнів щодо повернення в рідне місто. Адже між людьми — велика прірва.
«Чи зможу я знову в рамках пережитого і власного віку захотіти боротися і намагатися їх якось перемагати — я не знаю. Хочу, щоб моя донечка мала можливість реалізовувати тут, в Україні, і щоб не було тих перепон, які змусять мене розглядати виїзд за кордон. Хочу подорожувати, бо подорожі лікують та допомагають. Поки немає можливості поїхати за кордон, ми з донечкою в рамках соціального проєкту впродовж останнього місяця вийшли на три гори: Маковицю, Грофу, Ягідну. Це були шалені емоції, з якими забулось, що є війна, страждання, втрати. Наскільки подорожі перемикають життя на інший формат! Я інколи кажу друзям, що живу в паралельних реальностях. З одного боку — війна, маємо гуртуватись і допомагати тим, хто нас захищає, бо їм набагато важче ніж нам. З іншого боку — нові місця, музеї, замки. І тоді забуваєш, що країна воює. Життя в паралельних реальностях — існує».
Щодо матеріальних цінностей, то для Тетяни Жук важливо мати можливість сплачувати за оренду квартири й оплачувати навчання донечки: чирлідинг, англійську і мовний клуб.
«Натомість хочеться емоцій, які легко переносити з місця на місце. Перебуваючи на Сході до 2022 року, я мала мету поїхати досліджувати Закарпаття. Отримавши підписаний договір на 12 сучасних ігрових майданчиків, думала, що коли цей процес запуститься — поїду мандрувати. Війна допомогла такою болючою ціною це реалізувати».
Тетяну Жук постійно "мучить" совість, коли зрідка йде з Сашею в ресторан.
«Виходиш ситий, щасливий, але розумієш, що є окопи, бруд, миші, люди, які б хотіли помінятись місцями. Не допомагають донати й те, що в окопах є мої свічки та сітки. Хто перебуває у безпеці, має допомагати захисникам. Це не повинно бути примусово, але кожна людина має розуміти, що коли ти в безпеці, то можеш допомогти фінансово, одягом, їжею, порадами, консультацією, прийти сплести сітки чи координувати роботу в рамках соцмереж».
Джерело: Вікна - https://vikna.if.ua/news/category/all/2024/11/18/159085/view