“Хачапурікі” у Києві та мрія про відродження сєвєродонецького кафе "Суліко"

]]>Реальна газета: Двічі біженці. Як родина з Абхазії тікала від війни та мріяла про “маленьку Грузію”.]]>

Зупинка транспорту метро “Нивки” у Києві. Тут маса закладів, що пропонують різну їжу, є серед них і кіоск з вивіскою “Хачапурікі”. На перший погляд – звичайний заклад у форматі “замовлення з вулиці”. А ось я, купуючи тут гарячий хачапурі, одразу згадую довлатовский “Чемодан”, бо навіть у речі може бути своя історія. Є вона і у “Хачапуріків”, точніше у його власників Манани Гоголадзе та її сина Іраклія Гвасалія. У 2022-му вони під звуки артилерійської канонади виїхали з Сєвєродонецька Луганської області, а ще тридцятьма роками раніше, у 1993 році їхня родина була вимушена тікати з рідного міста Очамчира в Абхазії.

Костянтин Гродзінський

Манана Гоголадзе та її син Іраклій Гвасалія

Очамчіра — перлина біля моря

Приморське містечко Очамчира було одним із популярних у СРСР абхазьких курортів. Крім того, шанувальники футболу добре знають уродженця Очамчири півзахисника Віталія Дараселія та весь Радянський Союз знав ще одного очамчирця — Мілітона Кантарію, який одним із перших встановив Прапор Перемоги на даху Рейхстагу у 1945 році. До речі, Герой Радянського Союзу Кантарія був одним із понад 200 тис. грузинських біженців, що залишили Абхазію в 1993 році, коли “грузино-абхазский конфлікт” (Грузино-абхазька війна, 14 серпня 1992 — 30 вересня 1993) завершився поразкою Грузії.

Біженцями стала й родина Манани Гоголадзе. До війни її тато працював геологом, мама лаборантом, вони виховали двох дочок та двох синів. Одна з безлічі грузинських сімей, які проживали в Очамчирі, де до “конфлікту” було понад 20 тис. населення, з яких більш як 58 % складали грузини.

Курорт Очамчира

“Звичайно, в Абхазії життя було прекрасне. Очамчира — перлина біля моря. Приїжджало багато відпочивальників з різних місць Совєтського Союзу. В Очамчирі люди жили добре, дружно жили і грузини, і абхази, і греки, і вірмени. Багато змішаних шлюбів було, національність іншої людини нікому не заважала. Ми працювали разом, жодних расових конфліктів не було. А ось перед війною у людях оселилася ненависть, що перейшла у різанину”, — згадує Манана Гоголадзе.

За її словами, після року війни з Абхазії почала відступ грузинська армія і тоді “люди зрозуміли, що справи погані та почали тікати”. Рідний брат Манани з мамою мали їхати на останньому поїзді, але спізнилися. Братові довелося зірвати стоп-кран, бо мама не могла добігти до вагона. Вагітна сестра Манани з двома дітьми по дорозі в аеропорт двічігубила малечу, але знаходила і все ж встигла на рейс. Літак з біженцями, що вилітав раніше, був збитий у повітрі.

Очамчира після війни

Про всі жахіття тієї війни розповісти неможливо. Але Манану ця доля минула — про все подбав її чоловік Отар, який до початку масової втечі грузинів з Абхазії вивіз свою дружину та родичів в Україну, до Сєвєродонецька.

“Грузія дуже маленька, щоб прийняти всіх біженців”, — зазначає Манана. Зрозуміло, вона й уявити не могла, що через 30 років доведеться тікати з Сєвєродонецька.

“Мама другий раз стала переселенкою. І знову, як і вперше, вони вирушили, нічого не залишаючи собі на згадку. Життя, здається, не навчило їх обережності”, — розповідає син Іраклій.

Він згадує, з якою любов’ю батько згадував Очамчиру, і з яким болем показував старі фотографії. Тоді Іраклій не розумів, чому батько так сумує за містом. Чому воно стало для нього таким особливим?

“Тепер, коли я став біженцем зі свого Сєвєродонецька, я розумію, яке значення має почуття прив’язаності до рідного міста, і тепер я розумію свого батька”, — каже він.

“Маленьке грузинське кафе” у Сєвєродонецьку

Коли Отар Гвасалія привіз свою дружину в Україну, їй було 23 роки.

“Все свідоме життя, я прожила у Сєвєродонецьку”, — зазначає Манана.

Їхній син Іраклій Гвасалія (одружившись, Манана залишила прізвище Гоголадзе) народився вже на Луганщині.

Заповзятливий Отар займався в Очамчирі виробництвом комбікорму, а в Сєвєродонецьку відкрив, як тоді було модно, кооператив і виробляв сітку-рабицю. 

Однак популярність родина Гвасалія здобула у 2016 році, коли відкрила заклад “Суліко”. Ремонт кафе був нелегким. Наприклад, всі меблі в кафе Отар зробив своїми руками. А ще обладнання та величезна кількість бюрократичних дозволів та погоджень. Проте хачапурі, сациві та інші кулінарні шедеври Грузії, зроблені з любов’ю руками Манани, швидко зробили “маленьке грузинське кафе” популярним у Сєвєродонецьку. 

У сімейному закладі працювали Манана з чоловіком, їх син та четверо працівників. Згодом утворилося коло постійних відвідувачів, багато хто з тодішніх поціновувачів “Сулико” і зараз заскакує на Нивки в “Хачапурікі”.

У Києві Манана з ностальгією згадує і маленьке кафе, і маленький Сєвєродонецьк, який “можна пройти пішки за 20 хвилин”.

“Коли починається війна думаєш, як забрати свої ноги. Ми виїхали першого ж дня, боїв не бачили. З собою нічого не встигли забрати. Лише дві валізи зі старими речами, документи і то не всі: трудові книжки там залишилися. Цінне обладнання з кафе не додумалися завантажити в майже порожню машину”, — каже Манана.

Манана Гоголадзе, Іраклій та Отар Гвасалія

За словами Іраклія, коли вони виїжджали з Сєвєродонецька було “надто багато паніки”.

Сім’я Гвасалія блукала Україною кілька місяців. Спочатку у Дніпро, потім Тернопіль та нарешті Київ. 

“Весь світ знає про грузинську гостинність, але не всі про українську. Коли ми приїхали з Сєвєродонецька до Дніпра, нам дала притулок місцева мешканка Ніна Якімова. У її трикімнатній квартирі розміщувалося 17 (!) осіб біженців з Донбасу. Усім вона дала притулок, нагодувала, напоїла, обігріла. Таких як ми Ніна зустріла три партії. Ось це і є українська гостинність”, — згадує Манана.

Ніна Якімова

За її словами, Ніна тепер “не наша знайома, а наша родичка”.

В Києві Манана певний час працювала у кафе. Але працювати на когось їй було незвично, бо звикла на себе. У результаті їм із сином вдалося відкрити “Хачапурікі”. Зажевріламрія відродити “Суліко” в Києві. До речі, від “Суліко” в Сєвєродонецьку не залишилося буквально нічого — пряме влучання російського снаряду. 

“Порівнюючи війни в Абхазії та в Україні, ми виявляємо дивовижну схожість у їхній суті. Бачимо, що почерк цих жахливих подій однаковий, бо вітер дме з одного місця: з півночі. Війна, яка розгорілася в Україні, має таке ж імперське коріння як і в Абхазії три десятиліття тому”, — розмірковує Манана.

За її словами, родина Гвасалія має родичів і в Грузії, і в далекому зарубіжжі, але Іраклій не хотів залишати Україну. 

“Нам не залишається іншого виходу, окрім як вірити в себе. Вірити, що добро в результаті переможе зло, я тридцять років цього чекаю. Надія — наш опорний камінь. Ми говоримо собі: “Ми хочемо жити”. Ця віра — наша зброя, яка дає сили протистояти страху війни. Попри все, ми хочемо жити. У цьому бажанні міститься наше право на свободу та щастя. Нехай кожен день нашої праці стає кроком до довгоочікуваного миру”, — каже Манана.

І коли вона це вимовляє, віриш і у перемогу України, і в те, що у Києві з часом відкриється ще одне “маленьке грузинське кафе”.

Джерело: Реальна газета - ]]>https://realgazeta.com.ua/dvichi-bizhentsi-yak-rodyna-z-abkhazii-tikala-...]]>