Заслужений журналіст України Семен Перцовський: про життя під обстрілами, працю над книгою про Сєвєродонецьк та повернення додому

]]>"Трибун" поспілкувався із Семеном Перцовським – заслуженим журналістом України, письменником, сценаристом, редактором, відомим не лише у Сєвєродонецьку, а й у багатьох містах України, за її межами. Зараз Семен Аронович мешкає далеко від дому, але продовжує займатися волонтерством, працювати над книгою про рідний Сєвєродонецьк. Планує після Перемоги, в якій впевнений, обов'язково повернутися та сприяти його відновленню. ]]>

Почнемо з, мабуть, найпопулярнішого питання в Україні. 24 лютого. Як ви дізналися про повномасштабне вторгнення та як провели той день? 

Про це першими нам повідомили вибухи за вікном. З нашого будинку на південно-східній околиці починається Сєвєродонецьк. Моє вікно виходить на аеропорт, який обстріляли відразу. Були дзвінки від синів, інформація по телебаченню. Гадаю, місту біля лінії зіткнення не треба було позбавлятися дротового радіо. 

Що робили? Обклеювали вікна хрест-на-хрест паперовими стрічками та скотчем. Збирали документи. Розмовляли з друзями. Але про евакуацію поки не йшлося. 

Чи вірили ви у початок повномасштабної агресії Росії у 2022 році? 

Ні. Хоча відчувалося, що попереду ескалація воєнних дій. І що наш край тим чи іншим чином вони зачеплять більше, ніж було з 2014-го. 

Яким ви запам'ятали Сєвєродонецьк у перші дні вторгнення? Чим займалися в ці дні? 

Відчутно було, що місто під захистом. Відвідав бомбосховища в районі сусідньої школи №18, побачив, що про людей турбуються, що вони поводяться належним чином. Нас запросили до свого підвалу колега дружини Галина Цимбаленко та її чоловік Юрій.  Два тижні провели там з іншими сусідами. Спали на стільцях. Пригощали один одного. Юрій не давав падати духом своїми дотепними історіями з армійської служби та роботи на «Швидкій». Всі хвилювалися за дітей, рідних. При вщуханні обстрілів  бігли додому,  могли нарешті скористатися телефонами. Вдома збирав до купи матеріали для своєї книги, пересилав їх собі ж на пошту.

При нагоді казали слова підтримки військовим, рятувальникам, поліцейським. Декого знав,  бо свого часу був членом комісії з відбору кадрів до нової патрульної поліції.   

Біля будинку, де ми ховалися, розірвався снаряд. Кажуть, двічі в одне місце не влучає. У ту воронку влучило знову. Вибухові хвилі ломилися в двері. З даху нашого будинку стирчав снаряд, який не розірвався. Тобто небезпека зростала. 

Коли прийняли рішення евакуюватися та чи були у вас проблеми під час евакуації? 

Спочатку з нашого підвалу поліцейські забрали молоду жінку з немовлям. До речі, дівчинка поводила себе спокійно, що передавалося її мамі, бабусі, нам. На евакуації наполягали наші сини. Ми сподівалися, що місту вдасться вистояти, адже не знали, які сили його атакують. Нарешті звернулися до поліції, бо моя дружина Людмила має інвалідність.  Зібрали дві валізи: велику та маленьку. 

Дізналися, як проходить евакуація, зрозуміли, шо поїдемо лише з маленькою, однією на двох. Взяли ліки, воду, медичні картки, а з домашнього – тільки надійного ключа для відкривання консервів. Якісь харчі залишили сусідам,  Я ще захопив свою стару газету «Талісман», яку колись випустив з малими синами: про гасіння лісової пожежі. Залишили навіть ноутбук. Дружина досі сумує за родинними фотоальбомами. Я теж. Треба було все оцифрувати. Як дізналися потім, наша квартира вщент згоріла, з усім. що там було, з моїми багатими бібліотекою та зібранням грамплатівок, чималим архівом. 

Призначеного ранку до підвалу дістався поліцейський бусік. Попрощалися, як з рідними,  з господарями (вони евакуювалися пізніше). Зараз  постійно на зв’язку з ними, іншими евакуйованими в різні місця друзями – Діною Головіною, Світланою Бородавкою, Наталкою Певною, Тетяною Лісовською… Всіх важко перелічити. Є й такі, хто у ЗСУ.

 Проблеми з евакуацією? Бусік був переповнений. Там був й мій колега Сергій Горєлов з дружиною та трьома маленькими доньками,  жінка на ковдрі, старі, малі… Якось доїхали. Лисичанський вокзал був забитий вщерть.  Я стояв з валізою, дружина – в нескінченній черзі на якусь реєстрацію.  Порядок був. Навіть у вагоні, де люди сиділи, стояли й в коридорі. Яким маршрутом їдемо, не повідомлялося. У Львові, на що навіть не сподівалися, зустрілися з молодшим сином Олександр. З ним були хвилин 15, бо він керував евакуаційними справами, вирішував зростаючі проблеми і мусив знову їхати на схід. З переповненого вокзалу нас вивіз однокласник старшого сина Костянтина. В цій гостинній  родині Денищуків, піді Львовом ми прожили декілька днів,  потім влаштувалися на іншому місці. 

Чим займаєтесь на новому місці?  

Турботи,  як й в усіх вимушених переселенців. Щось треба оформити, щось,  слава Богу, отримати. Відчуваємо людську підтримку, спілкуємося з новими друзями. Прізвища цих родин тепер з нами назавжди: Сібі, Хорун, Головко, Яремчук, Козак, Андрейчук… Українці вміють допомагати іншим у скрутний час. До речі, нова подруга, кандидат технічних наук Зоя Томаш за мирних часів бувала по справах у Сєвєродонецьку.

 Волонтеримо. Це й пакування гуманітарної допомоги, й творчий внесок, до чого залучила креативна родина Белеців.  Наприклад, написав вірші для благодійної вистави самодіяльного театру  (про війну, евакуацію). Був цікавий благодійний аукціон послуг. Хтось пропонує свої, хтось їх купує, а гроші йдуть на різні потреби України. Моя нова послуга – написати привітального вірша спеціально для конкретної людини – привернула увагу. Її ціна від початкової зросла більше ніж втричі. Потім благодійні фонди додали до заробленого чималі суми й відправили адресатам нашої допомоги за того вірша десь 16 тисяч гривень. Можливо, це поетичний рекорд? На радощах написав покупцеві, крім замовленого для друга-ювіляра, й вірша для нього самого. Обом сподобалося. Чекаю на повторення таких акцій. Консультую проєкт «Рятуючи майбутнє». Це фотовиставка про рятування дітей, що на Центральному залізничному вокзалі в Києві, яку подивилися й практично всі ВІП-гості України. Бориса Джонсона особливо зворушив там лист до нього українського хлопчика. 

У політиків мені брати інтерв’ю зараз не довелося. А із засновником Світової Центральної Кухні іспанським американцем Хосе Андресом, людиною-легендою, бесідували. Де вони тільки не побували з нашим Олександром, який очолює пасажирський напрямок Укрзалізниці! В пеклі також. Було організоване безкоштовне харчування на вокзалах, в інших місцях. Харчі надавалися й сєвєродончанам. 

Костянтин, його товариші по громадській  волонтерській організації Ukraine Global Scholars як ментори допомагають тим, хто хоче отримати кращу в світі освіту та використати ті знання в Україні. Цього навчального року допомогли молодому сєвєродончанину після одержання профтехосвіти поступити на повну стипендію до Чиказького університету. Звертатися можуть старшокласники, студенти. 

Поповнюю загальні знання. За подіями в нашому краї слідкую на сайтах обласної та міської військових адміністрацій, за багатьма, включно з вашим, медіаресурсами, починаючи з порталу Сєвєродонецьк онлайн. На ньому розміщую вірші, інші матеріали.  Не виключаю й соцмережі, хоча не зрозумів, за шо там мене на місяць забанили. З ботами сперечатися перестав: це марно. Як шось творче виникає? З хвилювання, з бажання образно висловити свої почуття, думки. Не кинув аналітичну роботу, яка давала мені змогу писати гострі, резонансні статті у головних ЗМІ країни. Чисто інформаційними жанрами не займаюся. Хоча фейки, помилки, як свого часу медіатренер Академії української преси, спростовувати налаштований.  Можу консультувати з цього молодих колег.

Розкажіть, як справи в роботі над книгою «Сєвєродонецьк та його сім’я», написанням якої  ви займалися декілька років? 

Робота над книгою йде добре. Нею зацікавився керівник одного з провідних видавництв України «Саміт-книга» Іван Степурін. Відомий діяч, засновник об’єднання «Остання барикада» Олесь Доній, який привозив на Луганщину яскравих митців, написав мені, що така дуже потрібна, й   він жалкує, що подібну не пишуть про його рідне, теж окуповане донбаське місто. Показую українськість усього нашого краю, спростовую стереотипи щодо нього, російську пропаганду. Виправляю, на основі архівних документів, помилки істориків, краєзнавців. Подібної книги  не було. Там багато невідомих фактів, є відкриття. Від, так би мовити, доісторичних часів до сьогодення. Використовую свій досвід журналіста-розслідувача. Пишу з любов’ю, але об’єктивно. Показую всі сфери реального, не причепуреного життя, історії відомих та пересічних людей. Саме з причини останнього й виникла затримка. Звертаюся до земляків з проханням розповісти свої історії, чекаю. Зрозуміло, потрібний час на перевірку (фактчекінг). Знаєте: звання заслуженого журналіста України підвищує відповідальність за кожне слово. 

Чи плануєте повертатися додому після Перемоги?  

Я пишу книгу про історію всієї нашої територіальної громади (включно із селищами та селами), щоб далі, теж як очевидець, написати її продовження.  Задля того розкриваю потенціал наших людей, які багато чого зробили з нуля.  І здатні зробити.

Як вважаєте, чи зможе знову підприємство “Азот” відновити роботу? 

Наш Олександр разом з гендиректором Укрпошти Ігорем Смілянським приїздив туди через два місяці після нашої евакуації: з гуманітарною місією. Бачив  руйнування добре знайомого, бесідував з земляками, брав їхні листи до рідних. Ті часи були важчими, ніж зараз. Але його настрій – якщо будемо дружно працювати, то все здолаємо – передається й нам. 

Як розповів мені голова  Федерації профспілок Луганської області Валерій Черниш, багато зроблено для працевлаштування наших хіміків на Черкаському, Рівненському «Азотах».  Він,  при підтримці колег, керівників Сєвєродонецького «Азоту» Леоніда Бугайова, Ольги Філяшкіної, домігся вирішення проблем, які виникли  у «азотівців» зі втратою документів. Налаштування повернутися при поновленні можливостей для роботи є. Крім технічних факторів, зазвичай, потрібне відповідне рішення власника. У мене з ним контакту немає. 

Знайомлюся зі справами в релокованому «Імпульсі», на інших наших підприємствах, що діють. Головне – збереглися, а це – основа й для відновлення міста. При різнобічному сприянні не тільки нашої держави. Мабуть, одних побажань замало. Діловим людям потрібні чіткі проєкти.

На ваш погляд: зробили українці за час повномасштабної війни справді значущі кроки до свого майбутнього? 

Все, що робиться задля Перемоги, безцінне й для забезпечення нашого майбутнього. Та ж Укрзалізниця героїчно здійснює, здавалося б, неможливо, тому дивуються в усіх країнах. Це має безпосереднє відношення й до нашого краю. Перед війною  був присутнім на запусках  найдовшого в країні маршруту «Лисичанськ-Ужгород», «Слобожанського експресу», а також сєвєродонецького тролейбусу – до Лисичанського залізничного вокзалу. Йшлося також про покращення вантажної логістики. Правило: «Війна – не привід щось не здійснювати» відкрило друге дихання. Наш «Імпульс» працює й на залізницю. А скільки ще таких прикладів саме з налагодження внутрішньої, міжнародної співпраці! Значущі крокі в економіці, культурі тощо привчаємося робити з власної ініціативи, якомога скоріше.  Гальм вистачає, але вчимося долати їх. Рух не спиняється.

У «Потязі до Перемоги» є лисичанський вагон. Квитки до Лисичанська, а це й до Сєвєродонецька, можна мати вже зараз. Зробіть такий крок до майбутнього – придбайте їх. 

Сєвєродонецьк майбутнього. Яким ви бачите місто через 10 років? 

Це місто дало і мені життеву наснагу. Колись писав: 

Виріс я на вулиці Шевченка, 

Там де клен палає восени. 

Тут гуляли ми з тобою чемно… 

Ну, а потім йшли сюди сини. 

Вірю: нам  буде що показати й онукам.  Для цього слід постаратися. Напевно, врахують досвід схожих зручних міст за кордоном. Привідкрию одну зі сторінок своєї книги. «Азот» спланували таким красивим «містом в місті», бо наш Петро Новіков чимало перейняв у Німеччині.  І в прикрашанні самого міста цей керівник брав особисту участь.  Як ще тисячі земляків. Продовження завжди сучасних традицій бачу й через 10 років. А всю майбутню крутизну через такий час важко уявити.

 Стратегія стратегією, проте бачу, що почнемо з виправлення минулих різномасштабних помилок, від яких  комфортне в цілому місто не було позбавлене. Принаймні, більше не має бути такого, як біля нашого будинку, де взагалі немає тротуару, де великі квартири спроєктували зовсім недолуго. Звісно, зараз бодай якесь житло, але ж краще відразу робити так, щоб потім не переробляти. Зручним, продуманим  повинно бути все: від тротуарів у кварталах до розумних транспортних зупинок, усієї інфраструктури.  Це не з футуристичних фантазій, а з практичних міркувань. Мирне життя не за горами, а за лисичанськими пагорбами. 

Джерело: Трибун - ]]>https://tribun.com.ua/uk/100627-zasluzhenij-zhurnalist-ukraini-semen-per...]]>