Йому сниться рідний Сєвєродонецьк

Otto Hans Wolf: Я не вмирати пішов за Україну, я збираюся за неї жити і за неї вб'ю.

]]>До початку повномасштабного вторгнення сєвєродончанин Роман, якого багато хто знає під псевдонімом Otto Hans Wolf, об'їздив усю Луганщину, працюючи торговим представником. Також він організовував культурні заходи, а ще займався інформаційною діяльністю, спрямованою на протидію російській агресії. Після початку нової фази війни він вступив до лав 111-ї окремої бригади територіальної оборони, у складі якої воював на найгарячіших ділянках у Луганській області. В інтерв'ю ]]>]]>ТРИБУН ]]>]]>боєць розповів про свою мотивацію, бої в “проклятому” лісі та луганчан на фронті.]]>

Коли ти для себе вирішив, що станеш військовим?

Ще в дитинстві, адже в моїй родині було багато військових за батьківською лінією, хоча сам батько ним не був. Намагався потрапити до ЗСУ ще 2020 року, але не вийшло. Цікавий момент: мої батьки не хотіли, щоб я воював, знаючи мій характер... Вони влаштували так, що я не зміг потрапити на службу за станом здоров'я і мав довідку про те, що я неврівноважений. Пізніше довідку анулювали, але до ВСУ все одно шлях було закрито.

Коли розпочалася нова фаза війни, росіяни оголосили на мене полювання, адже я був проукраїнським блогером, який багато писав у соціальних мережах. Зрозумів, що мені просто нікуди тікати. Їхати кудись бомжувати не хотілося. І якщо я вже стільки зробив для України, то чому не маю права за неї воювати?! Було кілька спроб потрапити до ТРО. Нарешті 1 березня 2022 року я простояв шість годин, дочекався комбрига і розповів йому, хто я і навіщо прийшов. Мене перевірили та взяли. Так я опинився у Силах Оборони.

Що ти втратив від початку повномасштабного вторгнення?

Багато що втратив, багато чого набув. Якщо говорити про втрати, то найскладніше, напевно, це те, що в мене померли батьки, і я не можу прийти на їхні могили, просто посидіти там, поговорити з ними та подумати. Крім іншого, вдома залишилося безліч фотографій із сімейних архівів. Квартири і все матеріальне й близько такого значення не мають.

Якщо говорити про те, чого набув, то насамперед це розуміння того, що відбувається. Кожен із нас показав своє справжнє обличчя і стало раптом зрозуміло, хто людина, а хто чорт.

На яких ділянках східного фронту ти воював і де було найскладніше?

Привілля, Лисичанськ, Дробишеве та безліч локацій під Кремінною. Навіть не знаю, де було важче. Повна “жесть” відбувалася в Привіллі, коли ми пішки виходили з тактичного оточення і нас крили з усього, чого тільки можна.

Був такий момент. Йдемо ми з лейтенантом, навколо пекло і він каже мені: “Нам би транспорт знайти якийсь, щоб виїхати”. Бачимо перед собою гараж відкритий, а поряд у кріслі-гойдалці дідусь з книгою та сигаретою. Запитуємо у дідуся: “Чи можна мотоцикл взяти?” А він: “Ну бери, якщо заведеш, - він не працює”. Таке складно забути. Будинки навколо просто складаються, а він сидить абсолютно незворушний і палить.

Складно було під Кремінною. Ніколи не забуду втрату побратимів Роми Прийми зі Львівщини та Артема Морячка із Запоріжжя. Коли ти сидиш і спілкуєшся з хлопцями, а за кілька годин тобі повідомляють, що вони загинули під час штурму. Страшно, коли тіла твоїх друзів лежать за триста метрів, але ти через безперервний вогонь не можеш їх забрати і поховати по-людськи.

Ти дуже довго воював на Кремінському напрямі і якось написав, що бої там були не менш запеклі, але ”Бахмут став символом, а Срібне лісництво ні”. Як гадаєш, чому?

Думаю, вся справа в тому, що Бахмут все ж таки місто зі своїми окресленими кордонами, а там - просто ліс. Людям потрібен якийсь символ боротьби, і Бахмут ним став.

Тут слід зазначити, що бої у місті та лісі, безумовно, відрізняються своєю специфікою, тому порівнювати не зовсім коректно.

Багато що відбувалося в тому лісі, іноді він нас навіть рятував, хоча я й назвав його "проклятим" в одному зі своїх відео. Після цього визначення розлетілося інтернетом і стало масово використовуватися.

Пам'ятаєш день, коли знімав це відео?

Точний день навряд чи згадаю. Це було восени минулого року, але не в період просування на Торське та Ямпіль, а коли ми утримували раніше зайняті позиції.

Чи можеш описати свої почуття, коли воював у Луганській області, де до рідних місць рукою подати, але відстань вимірюється не в кілометрах, а в снарядах та людських життях?

От уяви, до Кремінної чотири кілометри, поруч Рубіжне, Сєвєродонецьк. Але кожні двісті-триста метрів давалися дуже складно. У голові прокручувалися сюжети російських пропагандистів, в котрих деякі знайомі підлизуються до окупантів. Було бажання просто дістатись до них і не дати піти. Не знаю, що б я зробив. Дуже хотілося подивитися їм у вічі і спитати, навіщо вони це робили.

Було важко, адже я знаю всю область, об'їздив її вздовж і впоперек. І цей ліс, у який їздив за грибами, був таким світлим, сонячним, а став проклятим. І ось думаю: зайду я до Червонопопівки, а що від неї лишилося? І всі ці триколори, "зєдкі" на стінах ... Відчуття, що мій будинок зґвалтували.

До речі, про колаборантів. Як гадаєш, чому деякі люди зробили такий вибір?

Як і у 2014 році, зрадили Україну переважно пристосуванці, які мріяли піднятися  соціальним ліфтом. Серед моїх знайомих більшість тих, хто перейшов на бік Росії, зробили це не тому, що вони “росіяни за духом”, а тому що побачили для себе можливість щось “віджати”. Типові люмпени, до яких не може бути поваги.

Щодо тих, хто залишився вірним Україні. Чи багато ти зустрічав військовослужбовців із Луганської області?

Чув, що після повномасштабного вторгнення Росії найбільше добровольців пішли захищати Україну саме на Донбасі. Не можу стверджувати, що це так, але я зустрічав багато бійців із Луганщини. Нікого не хочу образити, але серед тих, кого я бачив, найкраще боролися хлопці із Луганської та Донецької областей, а також львів'яни.

Ти часто пишеш, що тобі сниться Сєвєродонецьк. Це кошмари?

Ні, не жахи зовсім, скоріше дивні сни.

Мені сниться, що я ходжу рідними вулицями, а навколо окупанти, але вони мене не бачать. Незрозуміле відчуття.

Припускаю, що це пов'язано з бажанням повернутися додому, а також інформацією, яка відкладається в голові, адже я, як і раніше, намагаюся, наскільки можна, моніторити все як на наших, так і на ворожих ресурсах.

Як, на твою думку, має закінчитися ця війна?

Навряд чи мене хтось питатиме, але скажу, як я це бачу.

Демілітаризована зона кілометрів на двісті у Росії. Війна має закінчитися нашою перемогою та покаранням усіх винних у рамках закону.

Звичайно, іноді хочеться діяти жорстко і всіх забити, але ми маємо залишатися людьми та правильно виховати своїх дітей. Прищепити їм любов до рідної землі, але щоб не так, як у Росії: "ти маєш померти за Батьківщину, синку". Багато разів говорив і повторюю знову: я не вмирати пішов за Україну, я збираюся за неї жити і за неї вб'ю.

Чи плануєш ти повернутись на Луганщину після деокупації територій?

Так, збираюсь. По-перше, залити бетоном увесь кордон із Росією та поставити там доти. Хочу побачити на власні очі і переконатися, що вони працюють. По-друге, маю намір відновлювати рідну Луганщину. І не тільки "трикутник" Лисичанськ - Сєвєродонецьк - Рубіжне, а й усю область.

За матеріалом: Трибун - ]]>https://tribun.com.ua/uk/104703-otto-hans-wolf-ja-ne-vmirati-pishov-za-u...]]>