Ірина Болткова — переселенка з Сєвєродонецька, волонтерка, яка з 2014-го року на Луганщині допомагала військовим та цивільним у прифронтових містах та селах.

Працювала у Луганському відділі міністерства у справах ветеранів.

З вересня 2022-го обіймає посаду начальниці Міловської селищної військової адміністрації окупованої громади.

Волонтерство на новому місці і мрії про визволення Луганщини — в інтерв’ю Суспільному.

Волонтерка з нині окупованого Сєвєродонецька Ірина Болткова з 2014 року допомагала військовим та цивільним у прифронтових містах та селах Луганщини. Працювала у регіональному відділі Міністерства у справах ветеранів. З вересня 2022-го обіймає посаду начальниці Міловської селищної військової адміністрації - окупованої прикордонної громади ]]>Луганської області]]>. Як допомагає фронту та пораненим бійцям і як адміністрація готується до деокупації - ]]>Ірина Болткова розповіла Суспільному]]>.

"Може, мені трошки пощастить і я по роботі поїду раніше. Перше, що я зроблю — я буду на колінах цілувати нашу землю. Я дуже люблю свою Луганщину".

Окупація Мілового на Луганщині та підготовка до звільнення

Як організована робота громади, яка більш ніж рік окупована?

— Міловська громада була окупована у перший день. Дуже мало людей виїхали з цієї громади, тому дуже маленький відсоток людей зараз зареєстровані як внутрішньо-переміщені особи. Виїхала і невелика кількість службовців. В основній масі виїхали родини військових і прикордонників.

Вулиця Дружби Народів у прикорднному населеному пункті Мілове у грудні 2021 року. Тоді це був єдиний на Луганщині діючий КПВВ з Росією. Фото: Суспільне Донбас

Найбільше людей зупинились на Закарпатті людей, десь 200-300. І в кожній області є невелика кількість: 3-5-10 людей. Також певна кількість перебуває закордоном.

Ми знаємо про всіх людей, які змогли виїхати з окупованої території. Всіляко намагаємось їх тут підтримати і допомогти, із гуманітарною допомогою, оформленням виплатам.

Дуже багато виникає зараз питань у родин військовослужбовців. Допомагаємо і родинам загиблих. На жаль, у нас є такі родини на Міловщині. Намагаємось підтримати ці родини і фінансово, і консультаціями. Допомагаємо в похованні і вшануванні пам’яті наших героїв загиблих.

Всі наші структурні підрозділи — освіта, фінансові структури, — всі залишились на тимчасово окупованій території. Службовці не виїхали. Багато хто з них перейшов до співпраці з окупантами. Тому ми готуємо всі наші структурні підрозділи до повернення на рідну Міловщину: створюємо заново ці структури, які будуть при поверненні допомагати населенню.

Є домовленості з кількома організаціями, які вже готові разом зі своїми конвоями доставляти і їжу, і медикаменти щойно будуть деокуповані території. Відновили роботу лікарні, наразі готуємось до відновлення (підібрані кадри, вони проходять спецперевірку) до відновлення поліклініки, щоб надавати усі медичні послуги, в яких буде потреба на деокупованих територіях.

Ми займаємось зараз тут підготовчою роботою, закупаємо матеріальний резерв, бо розуміємо, що коли ми туди повернемось, буде багато руйнувань, не буде світла, газу, не буде води. Готуємо бригади ремонтні. Закупаємо генератори, старлінки.

Робимо все, щоб при поверненні в мінімально короткий строк можна було відновити нормальну діяльність на деокупованих територіях. І мати змогу майже одразу після заходу військових допомагати місцевому населенню.

Колаборанти та зрадники на Луганщині

Міловська громада прикордонна. Як це може вплинути на подальшу долю громади після деокупації?

- Наша громада йде по самому кордону. І буде робота наших спеціальних органів, які будуть проводити співбесіди, перевірки певні, щоб вже ніхто не мав надії, що буде так, як у 2014 році.

Вже винесено багато вироків суду, в тому числі і щодо людей з нашої громади. Ми знаємо про кожного зрадника і спецслужби знають. По кожному ведеться робота. Просто так вже ніхто не залишиться непокараним.

Покарають кожного, хто був хоч якось дотичний до співпраці з загарбницькою владою, вбивцями, з тими, хто калічить наших дітей, їхню психіку. Хто виселяє наших громадян з осель, бо і такі випадки є: силою викидають наших громадян з будівель і самі заселяються військові, змушують лікуватися вдома наших громадян, бо всі лікарні забиті їхніми пораненими.

Найстрашніше, що вони роблять — вони ламають психіку нашим дітям. Дуже важко буде потім саме з дітьми працювати. Потрібна буде дуже велика реабілітація для наших дітей.

Дитину неможливо вчити одному, а потім прийшли якісь загарбники, поламали все, змінили все. Ми повертаємось і починаємо робити так, як було раніше. Дуже буде важко, потрібна буде реабілітація саме для дітей.

Допомога військовослужбовцям

До призначення на нинішню посаду ви працювали у Міністерстві у справах ветеранів, у відділі Луганської області. Після повномасштабного вторгнення допомагали ветеранам з Луганщини?

— Одразу в перший день повномасштабного вторгнення нашим першим завданням була евакуація родин загиблих і родини військовослужбовців, бо території були окуповані дуже швидко, і люди просто не встигли виїхати.

Ми намагались інформувати людей, координували їх доставку до потягів, до автобусів, які відвозили на той момент в Слов’янськ, Краматорськ. Нам дуже допомогли патрульні поліцейські.

Це страшно, коли тобі дзвонять хлопці, які на фронті, і просять: "Ір, допоможи виїхати дружині з маленькими дітьми". Бо хлопці пішли воювати з самого початку, майже всі. В декого я питала: "в тебе є група (група інвалідності — ред.), ти можеш не йти?". Він каже: я не можу. Якимись там обманними шляхами, вони обманювали лікарів і йшли на фронт як добровольці вдруге. Різного віку чоловіки пішли, навіть ті, кому за 60 було.

Пішли майже всі мої знайомі, кого я знаю. З самого початку були і втрати, з самого початку повномасштабного вторгнення загинув один з моїх друзів — це Андрій Трощій.

Він був дуже активним громадським діячем. Він дуже багато робив для ветеранів, активно працював з нами, з Міністерством ветеранів, зі спілками. Дуже був класний, дуже боляче втрачати таких друзів.

Найважче — це ховати наших хлопців. Але там дивитися і дивитися біля труни прощання, стояти. Вони цього потребують. У мене в громаді ми нещодавно ховали хлопця, у якого нікого нема: мати померла, батько десь за кордоном — і нікого не було, окрім декількох побратимів, які приїхали. Я не змогла осторонь залишитись. В мене є люди, які із Сєвєродонецька, Мілового — ми приїхали всі на прощання. Молодий хлопець віддав своє життя за нас. Я вважаю своїм обов'язком, своїм громадянським обов’язком піти і віддати останню шану цьому хлопцю.

Чи займаєтесь волонтерською діяльністю після евакуації?

— Я евакуювалась в місто Дніпро в березні. Приміщення не було ніякого, тому у мене у перевалочну базу перетворилась моя автівка. В автівці можна було знайти, що завгодно: бронежилети, якісь харчі, військові форми.

Ми тільки і знали, що отримували: прилади нічного бачення, біноклі, різні прикольні штуки для військових. Це було просто цілодобово. Дуже заважала нам комендантська година, бо в нас і так не вистачало часу.

Фото надала Ірина Болткова

Зато я мала можливість бачити хлопців, які приїжджали з фронту забирати це все, або їхали транзитом через Дніпро. Це була можливість ще раз побачити своїх земляків. Обійнятися, поплакати. Передати все, що їм потрібно.

Весь свій інший час я проводила в лікарні Мечникова. Так сталося, що я не дуже далеко від неї живу. Спершу я потрапила туди до свого дуже хорошого знайомого із важким пораненням. І по сьогодні у вільний час — я там.

Кажуть: "як ти туди проходиш?" Та вони раді, коли люди туди приходять і допомагають. Радіють хлопці, бо вони не всі можуть вийти на вулицю. Вони просять купити їм цигарки, каву або якісь смаколики. Їм хочеться, щоб їм хтось це приніс. Вони хочуть з людиною поспілкуватись про мирне життя.

Дуже боляче там знаходитись. Боляче ще в тому, що ти повинен показувати: ти підтримуєш цих людей, що ти розумієш їх, і в цей час бачити, як людині фізично болить.

Повернення на Луганщину

Ви пам'ятаєте день звільнення Сєвєродонецька після нетривалої деокупації у 2014 році. Як, на вашу думку, все буде зараз, коли буде друга деокупація?

— Я не сподіваюсь, я в це вірю. І перше, що я зроблю… Може, мені трошки пощастить, і я по роботі поїду раніше, тож перше, що я зроблю — я буду на колінах цілувати нашу землю.

Я дуже люблю свою Луганщину. Це була одна з причин, чому я не виїхала за кордон. Можна звідти допомагати, можна донатити. можна плести сітки, можна пакувати гуманітарну допомогу, сюди відправляти. Але для мене цього замало.

Доповено матеріалом: Суспільне  - ]]>https://suspilne.media/490633-a-zemlu-svou-ciluvatimu-vid-volonterki-do-...]]>