Сєвєродонецькі герої фармацевтичного фронту

Воїни не завжди вдягнені у військову форму та бронежилети. Є ще й ті, хто в білих халатах кожного дня рятує на своєму «фронті», ризикуючи власним життям заради життя інших. Бо вони обрали не рятуватися від війни, а рятувати - ]]>Аптека.UA]]> 

Моя доля — допомагати людям

За 2 тиж до початку війни Ольга Михайлівна Рєпєнко, фармацевт Аптеки № 30 «Здравиця» із Сєвєродонецька, захворіла на ковідну пневмонію. Тому її перший робочий день випав на 4 березня. «Ми вийшли вдвох із завідувачкою. Людей під аптекою стояло багато. Ми всіх запустили. У цей час місто обстрілювали з «Градів» і на вулиці залишатися було дуже небезпечно. У нас під аптекою був надійний підвал, і за необхідності всі могли там сховатися. Обстріли посилювалися, і наше керівництво прийняло рішення припинити роботу. Однак ми відпустили всіх. Лише о 15:30 зачинилися».

Жінка прибігла під обстрілами додому. Треба було встигнути до початку комендантської години, яка починалася о 17:00. Удома чекали сестра та 14-річний син. У підвал вони не спускалися, вирішили для себе: навіть якщо влучить у їхній будинок, вони хочуть бути вдома.

За кілька днів у професійній групі регіональний куратор Яков Гіндін звернувся до колег з проханням: «Хто може, принесіть з аптеки для старшої медичної сестри міської лікарні, яка цілодобово на роботі, Еутирокс. Усі промовчали, тому за ліками побігла Ольга Михайлівна.

«Коли я зайшла в аптеку, в якій відпрацювала 11 років і яка була справжньою окрасою нашого міста, в мене ледве не зупинилося серце. Це був шок! У дах влучили 2 ракети. Хвіст однієї стирчав над третьою касою, яку завалило балкою. Другої каси, комп’ютера, ящика для грошей взагалі не було. Усе засипано уламками, пилом, упаковками з ліками… Я нашвидкуруч сфотографувала той жах, схопила Еутирокс і вибігла. Стрілянина не припинялася! З такою швидкістю я ніколи раніше не бігала, було дуже страшно».

Потім Ольга Михайлівна поїхала у свою понівечену аптеку разом з волонтерами. Першого разу вціліли деякі вікна та збереглися ґрати на дверях. Тоді встигли забрати гроші, які залишилися, документи, сервер, деякі лікарські засоби. Але знову починався обстріл, і волонтери порадили припинити роботу та терміново їхати. Наступного разу вже попрацювали мародери, тому ліків залишилося обмаль. Волонтери зібрали, що змогли, і доставили в гуманітарний штаб.

Ольга Михайлівна і сама прийшла працювати в гуманітарний штаб в Сєвєродонецькому льодовому палаці спорту. Там видавали місцевим продукти, а потім і ліки, які звозили з розбомблених та пограбованих аптек міста. Серед волонтерів не було фармацевта, тому не завжди хлопці та дівчата «рятували» найнеобхідніші ліки. Цю місію і взяла на себе Ольга, що мала не тільки диплом, а й величезний досвід роботи в аптеці, отже, знала потреби людей.

Інформація про те, що в «Льодовому» можна отримати ліки, рознеслася Сєвєродонецьком за допомогою «сарафанного радіо». Так, щодня на другому поверсі палацу вишиковувалися черги. Часто людям ставало погано і Ольга Михайлівна їх рятувала: «Одна жінка втратила свідомість, я прибігла, міряю тиск, а тонометр видає похибку — показники були такими низькими, що апарат не міг їх зафіксувати. Я спочатку дала кілька таблеток кофеїну, потім напоїла міцною солодкою кавою, і вона прийшла до тями».

Іноді люди, що приходили, розповідали про своїх стареньких сусідів-інвалідів. Тоді Ольга збирала необхідне і приносила їм додому. Заразом складала списки ліків, які потрібні, обходячи квартири таких самотніх, і разом з волонтерами брала їх під опіку. Багато було онкохворих, які залишилися без ліків. Їм намагалися хоча б знеболювальне віднести, коли специфічних препаратів не було.

Опалення в місті зникло ще 24 лютого. На вулиці тоді і до –18 °С доходило. Люди вдома спали одягненими. У підвалах було дуже волого. Наприкінці березня вибухами було пошкоджено водопровід і в Сєвєродонецьку зникла вода. Сестра Ольги працювала на «Водоканалі», то вони з колегою запускали електричні насоси, щоб вода надходила хоча б у підвали. Там містяни набирали її у великі пляшки і носили додому. Коли Ольга Михайлівна спустилася в підвал, то побачила там силу-силенну хворих і старих людей. Тепер вона щодня носила зі свого гуманітарного штабу їм не лише ліки, а й продукти.

Так протрималися 3 тиж. 2 квітня окупанти розбомбили Льодовий палац. Ракета прилетіла в дах прямо над рецепцією, де збиралися волонтери. На щастя, всі вижили, але винесло вікна, постраждали і гуманітарні вантажі.

Наступного дня Ольга Михайлівна із сином виїхали із Сєвєродонецька до Києва. «Ми їхали на 2 тиж, тому взяли лише документи і найнеобхідніше. Але от вже 4 міс живемо тут. Я навіть на роботу встигла влаштуватися в «Аптеку 36,6». Коли повернемося, не відомо. У мене в Сєвєродонецьку залишилися батько та старша сестра. Вони наглядають за покинутими квартирами, щоб їх не розмародерили. Зв’язок з ними є час від часу. Я дуже за них хвилююся! Користуюся будь-якою нагодою довідатися, що з ними. І дуже вірю, що вони нас дочекаються!»

А ще Ольга Михайлівна часто згадує день, коли Сєвєродонецьк звільнили від російських окупантів 22 липня 2014 р. «Тоді був напрочуд тихий ранок. І дуже чисте синє небо. Я вірю і чекаю, що Перемога не за горами. А моє місто святкуватиме своє звільнення від окупації ще раніше!».

Ми обслуговували людей, а в самих тремтіли руки

Світлана Сергіївна Єлагіна, фармацевт аптеки «Мед-Сервіс» у Сєвєродонецьку, зрозуміла, що почалася вій­на вже після перших вибухів близько 6-ї години ранку. Вона зібрала тривожну валізу, взяла за руку сина, і вони пішли «до мами на роботу». Дорогою сталися ще три вибухи — вдарили по аеропорту. Ледь встигли забігти в аптеку.

«Було дуже страшно. Ми обслуговували людей, а в самих тремтіли руки. Здавалося, весь Сєвєродонецьк прийшов до нас за ліками. За кілька годин знову вибухи. Посипалася стеля і в самому залі, і в матеріальній кімнаті. Ми вирішили зачинитися. Аптека пропрацювала ще кілька днів, поки в торговельний центр, де вона знаходилася, не прилетіло».

Удома також неможливо було залишатися. «Наш будинок стоїть на виїзді із Сєвєродонецька в напрямку Луганська. Я розуміла, що нас обстрілюватимуть у першу чергу. Тому перебралася до подруги, яка з родиною жила в старому районі. Поряд з її будинком стояла триповерхівка, збудована ще у 1950-ті роки. Там було «правильне» бомбосховище — з туалетом і навіть умивальником. Ми разом з її сусідами навели в бомбосховищі порядок, позносили туди все необхідне, навіть спальні місця зробили. Цей підвал і врятував нам усім життя».

Обидві родини переселилися в бомбосховище. Вони прожили там 3 тиж. Дітей на вулицю виводили не більше, ніж на 5 хв подихати повітрям. Їжу готували вночі, бо рівно о 7:00, коли закінчувалася комендантська година, починалися обстріли. «Ми навіть жартували, мовляв, це росіяни нам влаштовують підйом. Намагалися тримати себе в руках, жартували, співали пісні… А коли здавали нерви, то відходили в дальній кінець бомбосховища поплакати, щоб дітей не лякати».

Величезною проблемою було добувати їжу. Більшість магазинів зачинилися. А ті, які завозили продукти, писали про це в соцмережах. Охочих було більше, ніж товару. Тому жінкам доводилося займати чергу і стояти на холоді та в темряві 2 год, до відкриття магазину о 9:00.

Обстріли були шаленими. Здавалося, ворог просто хоче стерти на порох Сєвєродонецьк. «Мій найстрашніший спогад — коли на початку березня вибралася до себе додому за якимись речами. Тільки-но вийшла із сумкою на вулицю, як військові почали кричати, що потрібно всім ховатися в укриття, бо зараз буде страшний авіаудар. Летять бомбардувальники! Моя дитина знаходилася в іншому кінці міста, тоді я злякалася, що можу її більше не побачити».

19 березня вирішили евакуюватися. Подруга підігнала машину, обидві родини, ще й з кішкою та хом’яками, в неї сіли… І тут почався страшний обстріл. «Та ми все ж поїхали, розуміли — далі буде ще гірше. Майже 10 год їхали до Дніпра. Було дуже важко знайти житло, з тваринами ніхто не хотів пускати».

Зараз Світлана Сергіївна з сином потроху оговтуються від пережитого жахіття. Жінка вийшла на роботу у свою ж мережу. Більша частина грошей йде на оплату оренди. Життя потрібно будувати з нуля.

Джерело: ]]>https://www.apteka.ua/article/646352]]>