Ви тут:

Сєвєродончанка Катерина Землюк разом з іншими ВПО піклується за рослинами в ужгородському ботанічному саду

24-05-2023
Категорія: 

Катерині Землюк 67 років. Жінка приїхала в Ужгород із Сєвєродонецька. Там вона залишила батьківський дім у невеличкому селі й улюблений город, який обробляла з великою любов’ю. Каже, не дарма прізвище таке – дуже любить працювати із землею і спостерігати, як щось росте. А росте – значить живе.  

«Називайте мене Катя, або тьотя Катя – як удобніше», – каже жінка, одягає рукавички і прямує до віддаленої клумби в ужгородському ботанічному саду. Контузію має, на слух вплинуло, просить говорити з нею голосніше. «Неудобно дуже, прислухаюся, перепитую «га, шо?», але мушу, бо не чую», – каже тьотя Катя. Ранок у ботсаду починається спокійно і якось зворушливо: жіночки потрохи пораються на різних ділянках, розпитують працівників що до чого, як краще і з неприхованим захопленням дізнаються, що цвістиме пізніше – аби знову прийти, - ]]> Zaholovok.com.ua]]>.

 «Ось, уже минулого разу трохи попрацювали і вже видно результат, любо глянуть», – радіє тьотя Катя. Невеличку ділянку з рододендроном і ще кількома рослинами, які дивують насиченістю кольорів, Катерина називає «наша клумба» – збирається очищати прилеглу територію від плюща, «кажуть, що забагато сили забирає від інших, впнувся сюди, як ті окупанти».

Катерина Землюк

Жінка прийшла в ботанічний сад уже не вперше, каже, як тільки дізналася про арт-пікнік – була перша, хто записався і прийшов. Міжнародна організація з міграції організовує такі заходи в Ужгороді вже не вперше. Вони відкриті для всіх – і для переселенців, і для містян. Відвідувачі тут спілкуються, допомагають з різними роботами працівникам ботсаду, дізнаються щоразу щось нове про природу, відпочивають душею, працюючи руками, радіють красі, яка їх оточує і вже мають «свої» клумби і улюблені куточки у саду.

«Моє завдання – зближувати людей, давати цікаві нестандартні ідеї для комунікації, щоб люди відчували, що вони корисні, що вони можуть жити в цей момент. І робити щось і для себе, і для того міста, в якому вони живуть зараз», – каже організаторка арт-пікніка Юлія Дуб з Міжнародної організації з міграції.  Юлія дуже добре розуміє людей, які втікали від війни, бо сама із маленькою донечкою і чоловіком ховалася у підвалі й здригалася від вибухів у перші тижні після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. «Я себе не дуже асоціюю з поняттям «переселенка», бо виросла в Ужгороді, тут живуть мої батьки, я всіх тут знаю, але мій дім – там. Моє життя – там. Дуже добре розумію людей, які приїхали. Бо сама пережила і панічні атаки, і біганину в підвали, і ці вибухи, коли дрижить весь дім і ти мозком розумієш, що немає безпечного місця, але ти нарікаєш одну з кімнат – найменшу –  безпечною, щоби там все в купочці пересидіти», – каже Юлія Дуб.

Працівниця ботанічного саду в Ужгороді

Донька Юлі Соломія рік не відвідувала садочок, бо щоразу родина думала, що ще місяць – і ситуація дозволить повернутися додому. «Багато хто поставив життя на паузу, бо ти не знаєш, що тобі далі робити і завжди очікуєш, що щось зараз зміниться і ми от-от всі поїдемо додому. Наші заходи якраз про те, щоби трішечки людей витягувати і знімати це життя з паузи, щоб вони помітили оцей момент і відносно нормально прожили це життя тут і сьогодні», – пояснює Юлія і додає, що має приклади, коли відвідувачки її заходів тільки зараз, проживши рік в Ужгороді, починають виходити за рамки свого звичного маршруту «прихисток – за гуманітарною допомогою і назад». «Люди у такому режимі рік прожили, для них життя як такого не було – суцільний плач і жахливий емоційний стан. А це перший захід, на який вони вийшли, і для них це «вау!». Це розуміння того, що рік можна було прожити трохи інакше, але з іншого боку – як інакше? Вже нічого не повернеш. Треба прийняти, що це відбулось з нами всіма і багато хто цей рік втратив, бо така ситуація в країні», – каже Юлія Дуб.

Юлія Дуб

Катерина Землюк приїхала із Луганщини на Закарпаття навесні 2022 року. День народження у неї – 24 лютого. Коли почалася повномасштабна війна, Катерина не повірила: зранку, коли зателефонував син і сказав виїжджати, спочатку подумала, що у гості в Київ кличе. На вокзалі дізналася, що почалася війна, а через кілька хвилин – уже відчула це на собі. Але через невизначеність, постійні обстріли і страшенну метушню тоді вирішила не їхати.

«Я прийшла на вокзал, тільки за ручку дверей – як бабахне! Біжу в касу, питаю, чи можна на 20-й поїзд до Києва. А касирка мені каже: «Жіночко, який 20-й поїзд? Який Київ? Харків бомблять, війна на вулиці!». А потім як почалося… Пів дев’ятої ранку – почали бомбити аеропорт, далі вокзал… Мені вже страшно було. Мінус 18, зима, думаю, десь розбомблять залізницю в полі – десь там і замерзну. Тому я не поїхала, дуже боялася», – згадує Катерина Землюк.

Евакуювалася із Сєвєродонецька жінка 13 березня минулого року. «16-го вже приїхала в Ужгород, статус ВПО отримала 6 квітня і от вже другий рік тут», – Катерина добре пам’ятає майже кожен день. Жінка не була серед більшості тодішніх пасажирів «Укрзалізниці», які їхали зі свого звичного життя в нікуди: в Ужгороді вже був син Катерини із внуками, тому жінка шукала можливість потрапити саме на Закарпаття.

Катерина Землюк

Зі Сєвєродонецька до заходу країни Катерина добиралася трьома потягами –  дизелем до Слов’янська, зі Слов’янська до Лозової, а з Лозової – до Львова. На львівський залізничний вокзал поїзд приїхав серед ночі та з величезним запізненням – через ракетний удар у Яворові. «Була десь перша ночі, дуже багато людей всюди. Таксі не працює. Але допомоги і їжі – купа. Нас накормили, обігріли, чай гарячий, юшка, вареники – все, що хочеш», – згадує жінка, однак пам’ятає, що заболіло тоді найбільше.

«Перше, що я зробила, коли приїхала у Львів… Люди до банкоматів бігли гроші знімать, їхали до Польщі, –  хто куди. А я зайшла в магазин і купила буханку хліба. І з хлібом така ходжу по вокзалу. Це для мене було щастя – просто хліба купити. Вдома два тижні хліба не бачили, запаси борошна були, але що там зробиш, що в тих умовах спечеш? Сімнадцять днів сиділи в підвалі під обстрілами», – зі сльозами каже Катерина.  

В Ужгороді Катерина Землюк вже колись була: років десять тому відпочивала у Трускавці, звідти організували екскурсії до Берегова та Ужгорода. Вже тоді місто полюбилося жінці, а зараз, каже, закохана в Ужгород, бо «душевно і спокійно»

Ботанічний сад в Ужгороді

На арт-пікнік у ботанічному саду Катерина Землюк приходить вже не вперше. Каже, що дуже сумує за можливістю попрацювати в батьківському саду та на городі. «Мені так тут добре, що аж не хочу додому йти. Перша прийшла і сама остання йду звідси. Моя фамілія – Землюк. Я люблю землю, медом і хлібом не корми, але землю дай – щось посадити, поковирятись. Виросла в селі, батьки 40 років тому померли, там земелька така невеличка була біля хатинки і я часто туди приїжджала. Для мене та земля – це все», – каже жінка.  

Разом з іншими учасниками арт-пікніку Катерина обробляє клумбу в одному з куточків в ботанічному саду. Там територія впритул до клумби плющем заростає, працівники ботсаду попросили трохи його приструнити. Поки працюється, хтось свою історію розповідає, хтось – розпитує ботаніків про рослинки. Он – про гірський едельвейс дізналися, його якраз прийшли поливати, заодно й розповіли про незвичну й ніби непримітну квітку. Волонтери – в захваті, радіють кожній деталі.

«Відволікаюся. Тиша, ні машин, ні людей, ні метушні, не треба нікуди бігти. І плоди труда свого зразу видно. От клумбу зробили – і вже добре. Я рік пробула тут. І вже жалію, що до цього часу не дійшла до ботанічного саду. Як на крилах лечу, перша в списку і перша зареєструвалася. Спішу просто щоб тут побути в красі, попрацювати біля природи. Дай Боже, щоб мій стан був добрий. Як переживаю, зразу тиск гуляє. А так, якщо все добре, – «космічний», кажуть лікарі, 135 на 80. Тут повітря –  не надихаєшся. Запахи, краса – просто бальзам на душу. Я закохана в природу, завжди тягне поближче до неї», – каже Катерина Землюк.   

Арт-пікнік у ботанічному саду

Організаторка арт-пікніка Юлія Дуб розповідає, що такі зустрічі у поєднанні з чимось корисним дуже сприяють налагодженню комунікації. Основне завдання – не просто щось поробити чи почути екскурсію і розійтися, а саме спілкування, взаємодія. «Зараз ми дві годинки працюємо, а далі буде пікнік. Усі зберуться зі своїх локацій, поділяться враженнями. У людей дуже різні реакції. У мене вже є подружки, як я їх називаю, постійні відвідувачки заходів – це і сімейні пари, і жінки, які приходять до нас. Я бачу, що їм подобається, їм це потрібно, вони відчувають, що можуть бути залучені в цей міський простір і щось для себе нове відкрити», – каже Юлія.

До арт-пікніків долучаються не лише переселенці, а й місцеві мешканці. «Добре, що люди не діляться на групки, а навпаки – виходить жваве спілкування в процесі. Хтось сходиться на темі проблем. І це класно, коли люди помічають проблеми, це перший крок для того, аби вирішувати їх. Хтось навпаки сходиться на тому, як тут прекрасно – щебечуть пташки, все цвіте, як гарно працювати у цьому куточку, який схований від міської метушні і просто насолодитися цим процесом», – ділиться Юлія Дуб і додає, що саме таке живе спілкування сприяє порозумінню між місцевими мешканцями і переселенцями, які теж уже стають місцевими, руйнуються певні стереотипні уявлення чи, можливо, перекривається негативний досвід.

Волонтери у ботсаду

«Динаміка дуже позитивна, люди знаходять спільні точки дотику, роблять відкриття для себе, що все не так, як вони знали чи думали. Ця жахлива ситуація, яка з нами усіма сталася, дала можливість перезнайомитися, відкрити для себе один одного і стерти стереотипи, які були дуже наріжні. Коли буде Перемога, якщо переселенці захочуть і зможуть повернутися додому, то приїдуть туди вже зовсім з іншим розумінням країни і людей, які тут живуть», – каже Юлія Дуб.  

Координаторка програми психосоціальної підтримки МОМ в Закарпатській області Олена Шенцева зазначає, що найцінніше, що спостерігають організатори таких заходів, це те, що у розмовах, у спілкуванні в учасників, зокрема, в переселенців, з’являються форми майбутнього часу – люди потрохи починають думати про життя «після» і не відкладати теперішнє, а жити тут і зараз.

«Ми всі в стресі, в очікуванні, в напруженні. Люди, які приїхали до нас, так само не можуть повернутися додому, бо його вже немає, або досі не можуть поїхати в свій рідний край, бо ситуація на фронті не дозволяє. Цей момент застиглого життя досі триває. Наша робота на сьогодні – допомогти включитися і відчуття життя тепер. Побачити місто і людей, які живуть тут. Бо ми усі в одному човні», – каже Олена Шенцева.

Олена Шенцева

Дотичні до роботи з переселенцями працівники Міжнародної організації з міграції зазначають, що особливо звертають увагу на емоційний стан людей під час і після таких інтеграційних заходів: «Коли ти спілкуєшся, багато людей на очах розкриваються, радіють, починають говорити про якісь плани, згадують своє, що залишили там, розповідають про плани, що вони зроблять, як повернуться додому – з’являються хоч якісь форми майбутнього часу. Коли люди зустрілися – знайшлися якісь спільні хобі, почали разом виходити на прогулянки, подружилися з місцевими, діляться порадами – це вже великі кроки для них. І люди відразу плечі розправляють. За один раз ситуація не виправиться. Намагаємося підтримати ідеї, ініціативи, аби підтримати людей в розвитку, щоб вибудувався ланцюжок позитивний», – пояснює Олена Шенцева.

Після роботи у ботанічному саду усіх учасників запрошують на невеликий пікнік – тут, серед природи і співу пташок. Домашні пиріжки і млинці приготували ужгородські волонтери з Руху підтримки закарпатських військових, які теж долучаються до арт-пікніків.

Гірський едельвейс

За смаколиками, у невимушеній та дружній атмосфері на пікніку учасники діляться враженнями і чимось своїм, але зрозумілим усім. Обговорюють, на яку квітку під час роботи у саду звернули особливу увагу і з якою себе асоціюють. «З кожною рослинкою, яку звільняю від бур’яну, мені стає легше», – каже одна жінка. Багато хто підтакує – «і я так, і я». «Асоціюю себе з кропивою, яка зараз мусить захищатися», – каже інша.  «А мені все красиве. Бо все – живе», – вигукує Катерина Землюк і додає: «Пробачте, може голосно, таки не добре чую».

Ботанічний сад

 

За матеріалом:  Zaholovok.com.ua - ]]>https://zaholovok.com.ua/longread/kvity-zarady-zhyttya-yak-art-pikniky-u...]]>





Рейтинг: 
Средняя: 5 (1 оценка)