Сєвєродончанин Олег Пшеничний: Я щасливий вже тому, що всі мої рідні живі

Якщо живемо в Україні, то мусимо достеменно усвідомлювати те, що відбувається в нашому домі

Мене звати Олег, я переселенець з міста Сєвєродонецьк Луганської області. Зараз мешкаю і навчаюся у Чернівцях. Хочу всім розповісти свою історію війни, щоби читачі ]]>«Погляду»]]>, які нині далеко від лінії фронту, стали ближчими до війни та дізналися про її трагічні наслідки для багатьох людей.

Сєвєродонецьк я описав би як зелене, просторе, молоде, невелике місто з переважно ще радянською архітектурою. Після короткої окупації 2014 року, воно швидко розвивалося. Тут формувалися демократичні традиції, хоча лінія фронту була зовсім поруч, відбувалися реформи та зміцнювалось самоврядування. Для містян працювали супермаркети, парки, сквери, музичний фонтан, декілька театрів та кінотеатрів, кафе, ресторани, неподалік зеленів штучно облаштований ліс, що оточував місто. Сєвєродонецьк став новим домом для десятків тисяч переселенців із окупованої частини Луганщини та її новим тимчасовим обласним центром. Життя міста було наповнене різноманітними подіями: відбувалися концерти зірок, фестивалі, приурочені українським державним святам, фестиваль фарб «Холі» тощо.

Щиро тішуся, що ви не пережили того, що я, і ніколи не зустрінете таку долю, яка спіткала мене

О. Пшеничний

Але я був майже впевнений, що повномасштабне вторгнення таки відбудеться. Мої однолітки, тоді 11-класники місцевих шкіл, як і я, були зайняті підготовкою до іспитів, здебільшого сподівалися на мир чи принаймні на швидкоминучу війну. У лютому я спостерігав за новинами і усвідомлював, що катастрофа Східної Європи ХХІ століття може настати будь-якої миті.

Ранок 24 лютого

Удосвіта 24 лютого батьки розбудили мене словами: «Війна». Далі чіткі рамки часу розмились. Місто активно обстрілювали. Першого дня підірвали Сєвєродонецький аеропорт.

До школи того дня я не пішов, хоча там ще тривало навчання для нечисленних школярів. На виїзді з міста та біля заправок створювалися черги. Люди добре пам’ятали, що таке перебувати під окупацією терористів «лнр»: висока складність виїзду, постійна загроза життю та здоров’ю для всього проукраїнськи налаштованого населення, катування цивільних «на підвалах» та проблеми із продовольством.

Сєвєродонецьк був промисловим містом, водночас і небезпечним під час бойових дій, адже тут дислокувалися великі склади аміаку та інших хімічних речовин на одному із підприємств.

Того дня до нас частково доносились новини з Харкова. Товариш, який приблизно за місяць до повномасштабного вторгнення переїхав до Харкова, розповідав, що також прокинулися від звуків вибухів. Пізніше повідомив, що більшість районів міста обстрілюють. Харків, за його описами, бомбили так, що він «падав зі стільця та невпинно трусилися стіни». «Ми ховалися у підвалі і раптом нас засліпило яскраве біле світло – думали, що це все, кінець», - казав друг. Пізніше у ЗМІ з’явилася інформація про використання окупантами вакуумної бомби.

Але у Сєвєродонецьку ситуація була не ліпшою. Після приблизно тижня перебування у місті та постійного страху «прильотів», ми якнайшвидше зібрали тільки найнеобхідніше, адже все ще сподівалися, що війна швидко закінчиться. Покинули місто з однією сумкою й подалися в невідому нам напрямку. Намагались триматися подалі від тих місць, де стріляють.

Дорога у невідомість

Надвечір якогось дня ми опинилися під Полтавою. Була повна невизначеність щодо подальшого руху. Перебувати там було також лячно, адже над головами літали ракети, а бійці тероборони повідомляли про рашистських диверсантів.

Трасою Харків-Полтава повільно просувалася багатокілометрова колона автівок. Ми рухалися на захід. Пригадується, що вже на Полтавщині ми побачили трохи інших людей та почули українську мову під час звичайних розмов місцевих. Зауважу, що українська не була широко вживаною мовою серед сєвєродончан. Хоча навчальний процес, надання послуг, офіційні та святкові заходи проводили державною мовою. Частіше українська зустрічалася у навколишніх селах у формі розмовного суржика.

Ми рухалися вглиб країни і опинилися в одному із селищ під Дніпром. Там також майже щодня літали ракети, але вже було якось спокійніше. Ми відстежували новини про наше місто, особливо у соціальних мережах, адже дуже сподівалися, що наш будинок уціліє. Однак придатного для життя Сєвєродонецька з кожним днем ставало дедалі менше…

Найчастіше у чатах та соцмережах сєвєродончан цікавила тема виїзду з міста та питання про ще вцілілі будинки. Моя бабуся та дідусь, які залишалися у місті майже місяць після повномасштабного вторгнення, розповіли, що військові ЗСУ наказали евакуюватися всім мешканцям нашого району. І саме там пізніше проходили перші бої за місто.

Згодом бабуся розповідала про страшні речі: як люди в перервах 10-15 хвилин між постійними обстрілами, вибігали із укриття аби приготувати бодай якусь їжу на вогні. Був випадок, коли російська ракета влучила в те місце, де звичайні цивільні стояли в черзі, аби отримати шматок хліба. Подібні новини згодом завжди підтверджувалися у ЗМІ.

Буття під окупацією

Знайомі у розповідях описували своє перебування у Сєвєродонецьку вже восени: «Буквально кожен будинок у нових районах (так місцеві іноді називали район, забудований переважно радянськими дев’ятиповерхівками, де я жив) пошкоджений або обгорілий, багато будівель зазнали декількох прильотів… Коли їздиш містом, часто відчуваєш трупний сморід, завали ніхто не прибирає, трупи місцевих мешканців ніхто не захоронює, їх можуть гризти собаки, іноді мертві лежать на смітниках… Води, як і електрики та газу – немає, люди миються та п’ють воду, яку беруть в озерах (за мирного часу в них навіть купатися було заборонено), тож майже всі цією водою труїлися… Люди виходили з підвалів брудні, з клопами та вошами, бо місяцями неможливо було помитися».

Інший знайомий розповідав, що життя у знищеному на 90% росіянами місті «налагоджується» після невеликого періоду хаосу після відходу ЗСУ, адже «у деяких магазинах з’явилися хліб та «водка». На окупованих територіях зв’язок та інтернет спеціально «глушать».

Світ – не без добрих людей

Пізніше ми з батьками опинилися в Умані. Це була середина березня. Тут ми дізналися, що у нас більше немає квартири, на яку мої батьки збирали кошти майже все життя. Уявіть, що ви одного ранку покинули будинок, там залишилось все, що у вас є, і ніколи більше ви туди не повернетеся, бо все згоріло. Згоріло багато цінних сімейних речей, так само як і втратилися численні зв’язки і контакти. На фото із соцмереж було видно отвір у будинку від снаряду, що явно прилетів з боку окупованих територій. Вікна нашої квартири чорні та вигорілі, без рам. Повертатись більше нікуди. На той момент майже половина житлових багатоповерхівок Сєвєродонецька були знищені. Росіяни часто били у нижні поверхи, тому будинки вигорали майже повністю.

Наш будинок у Сєвєродонецьку… Фото надано автором

Далі дорога нас привела до Чернівецької області. У невеликому селищі Бояни на запитання: «Де тут можна переночувати?», нас несподівано запросили місцеві. Ми були без нічого, тільки у зимовому одязі та на авто. Вони привели нас у свій будинок та залишили на ніч. Ми не розуміли, як це – довірити своє житло зовсім незнайомим людям. Наступного дня вони знайшли для нас інший будиночок, де ми зупинилися на декілька днів. Надвечір, сусіди на вулиці, де нам знайшли помешкання, дізналися про нас. Впродовж всього вечора, кожні 20-30 хвилин нам щось приносили. Це була різна їжа, смаколики, консервація та навіть кілька метрів поролону для облаштування додаткового ліжка. Зранку нам принесли весняний одяг та постільну білизну, дали в користування електропічку. Сказати, що ми були здивовані та зворушені такою неочікуваною добротою – не сказати нічого.

Життя триває

У квітні ми з батьками приїхали до Чернівців. Тут я пішов до школи, щоби завершити навчання. Коли мої нові однокласники та класна керівниця дізналися про наше становище, привезли наступного дня мішок одягу, мішок картоплі та трохи грошей.

Я готувався до національного мультипредметного тесту (НМТ). Класна керівниця із Сєвєродонецька надіслала мій сертифікат про закінчення школи українського зразка. Зауважу, що в той час, наприклад, в окупованому Старобільську Луганської області, примушували робити документ про освіту «лнрівського» зразка.

Улітку я вступив до ЧНУ ім. Ю. Федьковича. З цього я особливо тішуся, адже моє життя нарешті налагоджується, бо досяг того, що бажав і планував. Поступово звикаю до життя у Чернівцях, звикаю до україномовного середовища та знайомлюся з цікавими людьми.

Я щасливий, що всі мої рідні живі. Переконаний, що мені пощастило, бо не став більшою жертвою страшних історій цієї війни, на відміну від тисяч наших земляків. Щиро тішуся, що ви не пережили того, що я, і ніколи не зустрінете таку долю, яка спіткала мене.

Олег ПШЕНИЧНИЙ, студент кафедри журналістики ЧНУ ім. Ю. Федьковича

Джерело: Погляд - ]]>https://pogliad.ua/news/ukraine/oleg-pshenichniy-ya-schasliviy-scho-vsi-...]]>