"Після Перемоги ми станемо просто непереможними", - Олена Нежибовська

]]>"У нас землі нема під ногами у всіх. І ми не відчуваємо цю впевненість, ми не відчуваємо, що ми потрібні настільки, наскільки ми можемо бути потрібними, як до війни. Ми відчуваємо, що все те, що ми робили, це як обнулення. Ти не можеш складати рук, адже комусь ще гірше. Потрібно знайти себе, пізнати себе новою", - Олена Нежибовська.]]>

Олена Нежибовська - творча осбистість, займається вокалом танцями, любить працювати з дітьми. Родом жінка з міста Первомайськ, Луганської області. Народилася, навчалася і проживала до 2014 року, поки росія не розпочала війну на Донбасі. Тоді пані Олена вперше прийняла рішення про переїзд - вона виїхала з родиною до Сєвєродонецька. Та вже у 2022 з початком повномаштабного вторгнення росії вона була змушена знову тікати разом зі своєю родиною. Цього разу - до міста Рівне. Наразі працює в Будинку Культури, проводить дистанційні заняття з дітьми вокалом.  ]]>Своєю історією Олена поділилася з "Активною Громадою"]]>. 

- Розкажіть про себе: хто Ви, чим займаєтесь?

- Мене звати Олена, я родом з міста Первомайськ, Луганської області. Проживала там, народилась і жила до 2014 року. З початком війни там - вже виїхала до Сєвєродонецька. Тому що з 2011 я там навчалась в музичному училищі і працювати почала з четвертого курсу у міському Палаці культури. Я - творча особистість, люблю дітей, займаюсь з дітьми. Був народний ансамбль естрадної пісні «Промінь», там займалась вокалом, танцями. З 2017-го - почала працювати. Основна робота була – Луганська обласна філармонія, артист-вокаліст естрадного гурту «Без меж». Наразі працюю в Будинку Культури, дистанційно з дітками займаюсь, з філармонією в нас відносини закінчились, тому що вони переїхали до Львова і місць для вокалістів немає, тому що вся апаратура, все згоріло там, в Сєвєродонецьку. Тому оркестр залишився на базі філармонії, а вокальні колективи - в нас був народний та естрадний, то вони розформувались всі. Тому наразі основна така робота - це дистанційне заняття з дітьми вокалом.

- Розкажіть про своє 24 лютого: Ви готувалися до повномаштабного вторгнення?

- Я не готувалась, я взагалі оптимістка, і я, напевно, з 2014 року розуміла, що війна і поруч - ворог Росія. Ми ніколи про це не забували, тому що їздили до військових виступали. Ми це все відчували, але ось таку атмосферу – я відчула 23-го. Але, всеодно, я не думала що буде такий масштаб. В нас 26-го (лютого – прим. ред.) був запланований сольний концерт і ми готувались, всі мої дорослі колеги приходили з цими новинами: що буде війна, щоб ми забрали тривожну валізку. Я взагалі взяла своїх рідних та надумала робити паспорти. Чомусь мені так захотілось: 23-го лютого піти. Я взагалі не думала, що почнеться війна. В мене були плани. Ми пішли 23-го все поздавали (документи для виготовлення паспорту – прим. ред), заплатили і все. І 24-го о 05:05 телефонує директор з Філармонії: «Олена, все. Почалась війна». Якихось передумов, вибухів - у нас не було зранку. Можливо, десь далеко, вікна закриті, зима і я нічого не чула і я дуже пізно лягла спати, внутрішньо був якийсь такий стан. Мама казала ще пів року тому, що «буде війна, все, буде війна». І вона ж новини постійно дивиться: аналітиків, експертів – все це постійно моніторила. І я: «мама не видумуй, все буде добре, працюємо, у всіх робота є, займаємось», і якось так. Шок. Я взагалі... В мене така реакція була – я сіла на ліжко, мої сплять, і думаю: що робити? Їхати, не їхати? Нічого не зібрано. А, може, буде на 2-3 дні і все закінчиться і все, і там вони домовляться, щось буде.  Якось не може бути так. Я дивлюсь новини і бачу, що Київ просто обстрілюють, що вже починаються бойові дії і все це - вже не на один день. Я розумію, що це затягнеться. В мене - шок, тремор, я просто кричу: "Всі встаємо, збираємось, щось робити потрібно, збирати".  Мене брат одразу заспокоїв, сіли. Потрібно сісти, все зважити та обдумати. Ми вирішили що ні - їхати зараз, просто так, нічого не вияснивши, то не варіант. Треба почути новини, що скаже Президент. Тому ми вирішили, що ми не їдемо, я телефоную директору і кажу: "Ми не їдемо, залишаємось". Сіли, заспокоїлись. Чути було вибухи десь за містом. Думаю: так, піду в магазин, щось куплю, щось необхідне. Що необхідне я купила: торт, я купили воду, хліб, якісь сосиски та для мами ліки для серця, щоб були. А поруч зі мною на касі просто такі всі з валізками. Всі нагрібають: борошно, цукор там. Я стою і думаю: люди, ви здуріли? А потім я така, через тиждень, така ж стою. Тільки вже вибору не так багато і ціни вже зросли. Просто я оптиміст і мені важко було повірити, що почалось знову це кровопролиття. Це не війна, це якийсь тероризм, я взагалі не думала, що це буде. Я думала, що якщо і почнеться, то почнеться з Луганської і Донецької областей, я була 100% впевнена в цьому. Я не думала, що це піде так масштабно. Це просто жах. Сиділи там в місті місяць, півтора.

- Чи були Ви свідком воєнних злочинів, які вчиняли російські військові? 

- Ні, слава Богу, я не була. Ми саме виїхали і через тиждень розпочалось: кадирівці заходили поступово, через ліси. І далі ми виїхали, коли ще не було окупації в місті, слава Богу. І ми розуміли: зникло світло, вода і всі комунікації, і ми зрозуміли що ми не маємо змоги дізнатися, що коїться, нема новин, нема зв’язку зі світом. І це було найстрашніше, тому що, якщо щось буде в місті, ми навіть можемо не знати, хто це: наші чи не наші. Вони ж такі всі хитрі та переодягаються. Було мародерство місцевих. Це було тому, що мій брат особисто чув, що гаражі зламують і відтягнули крадіїв. Мародерство було, тому що виїхали більшість, 10% міста залишилось, і таких самих не благополучних людей – злодіїв, наркоманів. Ми залишались, тому що було чим зайнятися – ми допомагали, Якби, напевно, не було б чим зайнятись, ми б раніше виїхали. Це точно. А так - було чим зайнятись, допомагали багато кому. Я не розуміла, як можна це покинути, і нема людей, кому можна довіритись в той момент.  І наш відділ культури - до останнього ми всі не виїздили. Я - виїхала, керівник виїхав міського палацу, і так потихеньку всі виїздили і якось ми так одною командою працювали і якось підтримували один одного, це важливо було дуже на той момент.

- Як змінилося Ваше життя після повномасштабного вторгнення Росії на територію України?

- Змінилось дуже багато, змінилось повністю. Я писала свою історію, писала цілі, і потім наче мені підкинули новий аркуш - чистий. І ти не розумієш, що писати. Писати заново теж про музику, про те, як до цього йти, культуру або про щось інше розпочинати. Зараз такий момент в житті, що я розумію, що я хочу займатися тим, чим я займалась до війни. Але розумію, що в такому масштабі, так, як я любила це робити, то зараз неможливо. І тому дуже багато працюю зараз з собою, читаю багато літератури з психології, тому що я просто поверхово дивилась на життя, дуже творчо, наївно, напевно. Я завжди про щось світле, а тут - повністю темрява. І ти розумієш, що з цієї темряви поки не можеш вийти, адже ми всі зараз в ній, в нас землі нема під ногами у всіх. І ми не відчуваємо цю впевненість, ми не відчуваємо, що ми потрібні настільки, наскільки ми можемо бути потрібними, як до війни. Ми відчуваємо, що все те, що ми робили, це як обнулення. Ти не можеш складати рук, адже комусь ще гірше. Потрібно знайти себе, пізнати себе новою. 

Переосмислила дуже багато, я зрозуміла дуже велику річ: я не цінувала дуже багато всього в своєму житті, мені всього мало було, я хотіла більше роботи, більше проектів, більше концертів і не цінувала, що було. І щось не подобалось в роботі, в підході колег, або керівництва, тому що подаєш якусь ідею – на це потрібні гроші, їх не давали і потрібно було шукати певних знайомих, свої кошти вкладати, щоб зробити класні костюми, освітлення, декорації тощо. І були такі обрАзи на це, але розуміла що я в той момент була щасливою людиною, я була на своєму місці, я робила людей щасливими, дітей щасливими, вони ходили не як на уроки до мене, а як до друга. Я створювала таку атмосферу, такий емоційний стан, що вони почувалися, як вдома, вони в тому місці, де безпечно, де цікаво, де тепло, де тебе розуміють таким, який ти є. Зараз я розумію, що в принципі, що я робила все від себе залежне, але можна було робити більше. Зараз такий час – для себе пожити. Я завжди жила – на дві роботи і на близьких, «забила» повністю на своє життя: особисте життя, життя для своїх якихось розваг. Я працювала, я не могла зустрітись з друзями. Зараз я почала читати, я завжди любила читати, а з роботою не було на це часу. Зараз же читаю багато літератури різної, українською, тому що до цього я читала, але, переважно, російською. І зараз в мене є пані на вахті, яка багато читає і вона приносить мені багато літератури, різної: психології, детективи, романи і дуже цікаво. Я поринаюсь в такий світ цих книг... Я знаходжу цей світ без війни, без стресу. Навіть, коли нема світла, я беру ліхтарик і читаю. З книгами я не помічаю, скільки нема світла, маю таку методику, як не звертати увагу на перепони в житті. Тому зараз такий пошук себе, певно. Але, в принципі, я себе знайшла і хочу не втратити ту особистість творчу. Але розумію, що є час знайти нову себе, в чому я могла б бути корисною. Ось я якось це пропрацьовую і теж багато консультуюсь, адже не було до війни часу.

- Як почуваєте себе у нових умовах, в новому місті? Чи дуже змінилося Ваше життя? 

- Я себе не відчуваю, що я тут чужа. Мені дуже зрозуміле місто, дуже затишне, компактне. Все зрозуміло, там де треба бути, дуже швидко запам’ятовується. Важко лише в тому, що не має своїх людей поруч. Є мама, є брат, але це не ті люд, з якими я не можу проговорити те, що мені болить. Я така людина - я своїм ніколи не виливала якийсь свій страх або невпевненість, я завжди для своїх близьких - це стіна, це такий фундамент. І вони знають, що я вигрібусь з будь-якої ситуації просто. І я не можу показати їм якийсь страх та невпевненість. Мені потрібно бути завжди впевненою та якось їх заспокоювати своїм станом. Тому не можу розслабитись. Іноді хочеться прийти, як до подружки чи друга, прийти та поспілкуватись, адже я розумію, що до війни не було часу для друзів, а зараз є час, а немає друзів. Та, загалом, мені дуже комфортно в Рівному, тут дуже тепло зустріли, я не відчула, що ми інакші якісь. Я бувала раніше на заході України з концертами і ніколи не відчувала якогось бар’єру тощо.

- Що мрієте зробити, насамперед, після нашої Перемоги?

- Насамперед, я хочу зібрати всіх своїх музикантів, котрі, в принципі, зараз в Україні, дівчат-вокалістів. У нас був один вокаліст Ігор, який зараз у Львові. Також - зібрати і зробити супер-класний концерт та поїздити по всім містам, особливо, по тим, які дуже сильно постраждали і де люди потребують наших пісень, котрі нас знають, поїздити. По всій Україні, ми завжди про це мріяли. І якось не було коштів, всього. Зараз люди звикли просто допомагати. Ми настільки випрацювали цю звичку, що вона після війни нікуди не зникне. Перше - це зробити концерт. І, звичайно, поїхати додому і бути там корисною і потихеньку все відбудовувати: і культурну спадщину, і просто все. Я дуже хочу, щоб Луганщина розквітла знову, бо вона має право на життя, бо там дуже талановиті люди, і, в принципі, вся Україна. Після Перемоги ми станемо просто непереможними. Ми вже перемогли, адже ми довели, що ми настільки міцна нація, що він помилився, цей путлер, він недооцінив, і ми йому підпортили життя, і я дуже цьому рада. Разом до Перемоги, тільки вперед у світле, мирне майбутнє.

За матеріалом: Активна громада - ]]>https://ag.com.ua/news/pislya-peremogi-mi-stanemo-prosto-neperemozhnimi-...]]>