Пам'яті Сергія Поповиченка та Марини Воропай, яких вбили російські окупанти

11 березня 2022 року в автівку, якою родина Поповиченків тікала з охопленого війною Сєвєродонецька, поцілив снаряд. Один уламок влучив Ганні Поповиченко в ногу. Другий поранив у стегно її подругу, 34-річну Марину, яка з донькою теж виїжджала з міста. Батько Ганни, що був за кермом, зазнав смертельного поранення в голову.

Машина спалахнула. Жінки з дітьми намагалися відповзти від машини, яка могла вибухнути будь-якої миті. Ганна лежала на засніженому полі й думала про свій червоний пуховик, що міг стати мішенню. Проте саме він урятував її. 

Ця історія про людей, які вижили, і тих, кому не вдалося, - ]]>Громадське]]>.

Трав’яний танк

Київ. Червень 2022 року. Неподалік станції метро «Політехнічний інститут» комунальники облаштували клумбу у формі трактора, що тягне танк. Пахне свіжоскошеною травою. Поряд фотографуються люди. 

Повз інсталяцію проходить 39-річна Ганна Поповиченко з донькою, дворічною Марічкою. Дівчинка коментує все, що бачить, засипає маму питаннями. А коли очі зупиняються на «трав’яному танку», Марічка завмирає. «Зараз він буде по нас стріляти», — кричить і притискається до матері. 

Ганна намагається пояснити, що це клумба, її нічого боятися. Очі дитини повні сліз.

Клумба у формі трактора, що тягне танк, облаштована неподалік станції метро «Політехнічний інститут» / надано hromadske

«Ми поїхали без тебе. Вибач»

У 2014 році через війну Ганна Поповиченко покинула рідний Луганськ. Вона досі сумує за містом, де жили й працювали її батьки, бабусі та дідусі. Спочатку переїхала до Харкова — туди перемістився Луганський національний аграрний університет, у якому жінка викладала економіку. 2019-го народила Марічку й повернулася на Луганщину, до Сєвєродонецька, де мешкали батьки. Її донька пішла в садок, Ганна планувала поновити викладацьку кар’єру. Але почалося повномасштабне вторгнення.

«24 лютого вночі у Сєвєродонецьку було ще тихо. А вдень у під'їзді вже повилітали шибки», — пригадує жінка. 

Дехто з сусідів та друзів поїхав одразу. Батько Ганни, Сергій Поповиченко, очолював анестезіологічне відділення онкодиспансеру, він не хотів залишати місто: думав про те, що буде з хворими, якщо всі лікарі поїдуть. 

Тим часом Сєвєродонецьк перетворювався на прифронтове місто: частішали обстріли, зростала кількість руйнувань, зникло опалення, електрика, газ. Виживати в таких умовах із дитиною стало складно. Тим, хто хотів виїхати, але не мав власного транспорту, доводилося шукати людей з автівками і сподіватися на вільне місце. Серед таких була подруга Ганни — Марина Воропай, мати дворічної Олександри. 

Марина жила в районі, який найбільше обстрілювали. Знайомі, що виїжджали, пообіцяли забрати її з дочкою. Марина зібрала речі, спустилася з дитиною у двір і простояла там весь день — машина не приїхала. Згодом отримала від знайомої смс: «Страшно їхати у твій район. Ми поїхали без тебе. Вибач». 

Забрати подругу з донькою у свою квартиру Ганна не могла — родина під час обстрілів тіснилася в маленькому коридорі. Але знайшла для Марини місце в бомбосховищі у порівняно безпечному районі міста.

Сергій Поповиченко розом з онучкою Марічкою поруч з машиною, яку 11-го березня обстріляли російські окупанти / надано hromadske

Наклеїли на вікна напис «Діти»

10 березня родина Ганни вирішила виїжджати. Марині надіслали повідомлення: «Завтра будемо їхати. Ти з нами?» Відповідь надійшла майже миттєво: «Так. Тільки не залишайте мене».

Уранці наступного дня Skoda Сергія Поповиченка вирушила в дорогу: він за кермом, поряд — його дружина Наталія, позаду — Ганна та Марина з доньками. 

«Ми не знали, скільки їхатимемо. Зібрали документи, техніку, трохи грошей, мамині прикраси, ліки, речі доньки. Батько залив повний бак бензину. Ми понаклеювали на вікна білі аркуші з написами “Діти”. І рушили», — пригадує Ганна. 

Обираючи маршрут, намагалися з’ясувати, чи є «зелені коридори» для евакуації. Обласна влада закликала містян виїжджати будь-якими доступними шляхами. Колега Сергія, який вибрався із Сєвєродонецька кількома годинами раніше, зателефонував і порадив їхати через Рубіжне, до Кремінної й далі — на Лиман. 

На виїзді з Рубіжного побачили блокпост із українським прапором. Машина Поповиченків наближалася до нього, аж раптом із лісу пролунав постріл: снаряд влучив у блокпост. Пізніше, розглядаючи мапу, Ганна зрозуміла, що снаряди летіли з села Варварівка, яке напередодні захопили росіяни. Батько Ганни розвернув машину в бік Сєвєродонецька, який раптом здався найбезпечнішим місцем. Але з того моменту авто стало мішенню для ворога.

Сергій Поповиченко, якого вбили російські окупанти  /  надано hromadske

Марина Воропай, яку вбили російські окупанти та її донька Олександра / надано hromadske

«Батько загинув на моїх очах»

«У нашу машину щось прилетіло й розірвалося, — згадує Ганна Поповиченко. — Мене поранило в ногу. Марину — в стегно. Уламок влучив батькові в голову — він загинув на моїх очах». 

Ганна отямилась, у неї горів пуховик. Серед хаотичних думок пригадався факт: машина, яка спалахнула, вигорає за 4 хвилини. Наступною була думка про те, що в автівці повний бак бензину. Ганна закричала, щоб усі тікали. З Мариною та дітьми вони вивалилися на сніг і поповзли. 

Ганнина мати не розуміла, що її чоловік мертвий: «Серьожа, чого ти сидиш? Вискакуй!» Тіло Сергія почало горіти. Ганна вмовляла матір вийти з автівки. Але та кричала, що не дасть чоловікові згоріти живцем, відстібнула пасок безпеки й витягла тіло чоловіка. Жінка отримала опіки обличчя та рук. А коли все усвідомила, поповзла до дівчат. 

Прикриваючи собою дітей, жінки відповзли на безпечну відстань. Автівка вибухнула. 

Безсила Марина залишилася лежати у снігу

З боку Варварівки в атаку йшла ворожа техніка. Почався бій. 

«З усіх боків неслося. Розривалися снаряди, кулі свистіли над головою», — розповідає Ганна. 

Вона згадує, як посеред засніженого поля в їхній бік поїхало «щось» — величезне, на гусеничному ходу, з дулом та літерою Z на всю машину. 

Три жінки, ховаючи під собою дітей, лежали у снігу та з жахом дивилися на залізне страхіття, що мчало на них. Почули незвичний звук, наче шелест. То були українські «Джавеліни», які рознесли ворожу техніку. «Щось» спалахнуло й загальмувало. Чорний дим затягнув небо. 

Бій тривав приблизно дві години. Увесь цей час жінки лежали, закриваючи собою доньок. Ганна згадує, що Марічка із Сандрою не плакали: «Ти дихаєш?» — питала вона дитину. «Так», — відповідала дівчинка. «Тобі страшно?» — «Сильно страшно». «Ти змерзла?» — «Так». 

Згодом жінки почули, як хтось крикнув: «Чи є живі?» Вони озвалися. «Тримайтесь, максимально втисніться в землю!» — крикнув той же голос українського військового. Тривав бій, жінок не могли витягнути з-під вогню. 

Дорогою їхала цивільна автівка — якийсь відчайдух намагався проскочити крізь бій. Він побачив згорілу машину й тіла людей на снігу. Зупинився. Вирішивши, що живих немає, готовий був рухатись далі, аж тут помітив, що жінка в червоному пуховику рухається. 

Ганна туманно пам’ятає, як підхопилася. Притискаючи до себе Марічку, бігла до тієї автівки, не відчуваючи болю. Вони з матір'ю стрибнули на заднє сидіння. Але побачили, що безсила Марина залишилася лежати у снігу. Мати Ганни кинулася до них, підхопила й віднесла до машини малу доньку. Потім разом із водієм вони повернулися по Марину, але почався обстріл. 

Снаряд застряг у землі прямо біля автомобіля, але дивом не розірвався. Водій затягнув у машину матір Ганни і, натиснувши на педаль газу, рвонув у бік Рубіжного. Ганна згадує, як дорогою гладила Сандру й неначе мантру повторювала: «Її заберуть».

Ганна Поповиченко / надано hromadske

Ганна Поповиченко з татом Сергієм, якого вбили російські окупанти, мамою Наталею та донькою Марічкою / надано hromadske

Сергій Поповиченко розом з онучкою Марічкою / надано hromadske

Води не було, медсестра принесла талий сніг 

Лікарня в Рубіжному стояла там, де тривав бій, територія довкола була всипана снарядами, які не розірвалися. Водій відвіз жінок до школи, де у підвалі було бомбосховище. 

Ганна відчула, що її права нога мокра — взуття було повне крові. Поранення обробили, перев’язали, дали знеболювальне. Дітей перевдягли й зігріли. Там були працівники Держслужби з надзвичайних ситуацій, яким Ганна розповіла про все, що сталося. 

Жінок із дітьми доставили до лікарні. З ноги Ганни витягли найбільші уламки. Ту ніч вона провела в інвалідному кріслі у коридорі. Палати були заповнені лежачими хворими й пораненими. Іноді до них забігали лікарі чи медсестри, які ховались у підвалі. В медсестри Ганна попросила води. Та попередила, що водопровід не працює — тож принесла талий сніг. 

Ганна весь час думала про Марину. Коли «швидкі» доставляли поранених, просила працівників лікарні їх описати. Сподівалася дізнатися про подругу. Телефонувала рятувальникам, нагадувала, що на місці бою під Рубіжним залишалась поранена жінка. Писала повідомлення й самій Марині: запевнити, що допомога близько. 

Далі були автобус до Попасної, дизельний потяг до Лимана, поїзд до Львова. Евакуаційний потяг прибув понівечений: напередодні потрапив під обстріл, у вагонах повибивало двері та вікна, загинули провідники. 

«Близько 40 вагонів були заповнені вщерть. Не думаю, що хтось їхав лежачи, — каже Ганна. — У кращому разі люди могли ненадовго присісти. Постійно чулися вибухи. Так ми виїхали з того жахіття».

Дорогою Ганна вийшла на зв’язок із хрещеною Сандри. У Козятині на Вінниччині, на вокзалі, у присутності поліцейських та соціальних працівників, дівчинку передали хрещеній, яка згодом оформила над нею опіку.  

Ганна, її мати й маленька Марічка дісталися Львова. За кілька місяців переїхали до родичів у Київ.  

Знайшли телефон водія, який урятував їх

Ганна не запам’ятала ні марку автівки, ні ім’я водія, який витягнув їх з-під вогню. Але колишній студент допоміг їй знайти контакти рятівника: Валентин із Рубіжного нині служить у Силах тероборони під Харковом. Телефоном розповів Ганні, що мало не щодня згадує той день, думаючи про те, чи можна було врятувати Марину.

Валентин знайшов чоловіка з Рубіжного, який наступного дня виїжджав тією дорогою. Він бачив розстріляні автівки, зокрема «шкоду», біля якої лежало обгоріле тіло чоловіка, а трохи поодаль — жінки. «Ми зупинялися біля кожної машини. Живих там не було». 

Але Ганна продовжувала пошуки. Сподівалася, що Марину забрали російські військові — писала в групи «ЛНР». Відшукала дівчину, яка також утратила там рідних. Її батько на одному з цвинтарів у Рубіжному знайшов групове поховання, де були вказані імена загиблих. Серед інших там начебто був напис «Марина Воропай». Але прізвища Ганниного батька на тому кладовищі не знайшли. Свідоцтво про його смерть Ганна отримала у Києві через суд. Знайти місце, де похований батько, вона планує після деокупації Луганщини. 

Загиблого 62-річного Сергія Поповиченка, лікаря-реаніматолога Луганського обласного клінічного онкологічного диспансеру, президент України посмертно нагородив медаллю «За врятоване життя». 

Ганна Поповиченко працює в університеті, який частково відновив роботу в столиці. Підтримує матір, яка тепер часто не може втримати сліз. Марічка ходить у садок. У перші місяці щодня згадувала дідуся й розповідала сумну історію: «Мені було дуже страшно. У нас стріляли. Діду в голову прилетіло. Наша машина загорілася. Діда більше немає».

За матеріалом: Громадське - ]]>https://hromadske.ua/posts/meni-bulo-strashno-u-nas-strilyali-mashina-za...]]>