Ольга Жидкова: Мене прийняв Сєвєродонецьк. Я інтегрувалася у суспільство, з'явилися друзі. Було дуже зручно та комфортно.

Ольга Жидкова – відома луганська волонтерка, сестра загиблого Захисника України, вченого, підприємця, громадського діяча Андрія Жидкова. Про подвійний досвід переселення, нові проєкти та повернення на Луганщину жінка розповіла в інтерв'ю «Сєвєродонецьк онлайн», яке ми публікуємо зі скороченням. Повний текст інтерв'ю Ольги Жидкової журналістці «Сєвєродонецьк онлайн» Яні Мостовій читайте за посиланням.

 - Ви двічі переселенка. Є різниця між 2014-м та 2022-м?

 - У Луганську я залишалася довго. Їздила між ним та Сєвєродонецьком. Пам'ятаю, як десь у вересні 2014 року ми з Андрієм витягли з 12 корпусу СНУ ім. В.Даля всі системні блоки з комп'ютерів, забрали бланки студентів денного відділення та особисті справи. Винесли на мою квартиру. Потім я довгий час частинами все це – ноутбуки, проєктори, техніку – вивозила. Я, можна сказати, кафедру перенесла на собі. Мене зустрічали з нашого боку. 

У «лнр» не працювала. Я людина бізнесу, виходило заробляти на життя віддалено.

А потім переїхала. Спочатку було дуже важко. Зізнаюся, що в той час я страждала на «вещизм», мені було важко відпустити. У 2022 році такого вже не було.

Остаточно переїхала до Сєвєродонецька у 2019 році, коли купила там квартиру. До цього не було куди. Ми з мамою приїжджали кожного місяця до брата у Сєвєродонецьк. Але спати на підлозі в однокімнатній квартирі – таке собі задоволення.

 - Чи став Сєвєродонецьк домом за ці роки?

 - Напевно, так. Але слід сказати, що Луганськ змінився. Особливо відчутно це стало у 2019 році. Не те щоб навіть Сєвєродонецьк став домом, Луганськ перестав ним бути. Коли я приїжджала туди, бачила похмурі обличчя, які живуть лише для того, щоб поїсти, а їдять заради виживання. Люди стали агресивнішими. У Сєвєродонецьку це були легкість, ейфорія. Суспільство там теж не було простим, але воно було незрівнянно легшим за луганське.

Мене прийняв Сєвєродонецьк. Я інтегрувалася у суспільство, з'явилися друзі. Мені було дуже зручно та комфортно.

 - Ви залишалися там дуже довго…

 - 20 квітня минулого року ми виїхали. Паску ми зустріли вже в Івано-Франківську.
Мені зателефонував Андрій та розповів інструкцію, як вибратися. То вже було все. Мені залишатися не можна було, я очолювала гуманітарний штаб, допомагала ТРО. Нас із мамою евакуювали військові. Під Лисичанськом ми пересіли в іншу машину, потім дісталися Львова, а потім Івано-Франківська. Нам волонтери знайшли житло тут.

Ольга Жидкова

 - Які зі спогадів сьогодні з Вами з того періода? У багатьох, з ким довелося говорити, досі стоять діти перед очима в укриттях…

 - Дітей було багато. І залишилося багато. Я розумію, що це дірка у законі. Діти стають заручниками у такій ситуації. Але це недопрацювання держави. Примусова евакуація має бути.

 - Багато батьків, можливо, чекали на «своїх …

 - Так, вони чекали. Багато хто.

 - Було страшно?

 - Мене часто питають, що було найстрашнішим. Я пам'ятаю, як йшла вулицею Федоренка та потрапила під мінометний обстріл. І були закриті всі під'їзди. Я врятувалася, мене впустили до одного з підвалів. Але то був такий знак. А другий був, коли ти виходиш із під'їзду, а в тебе ховають у палісаднику людину. Це було всупереч з усім, що в мене в голові. Я бачила смерть, розірвані тіла. Але це не було так страшно, як поховання у палісаднику. Вчора місто було мирне й ми планували насадження чагарників, а сьогодні серед них ховають людей.

 - Тоді це були непоодинокі випадки…

 - Дуже багато людей ховали. Наш друг, бізнесмен, коли не було волонтерів, допомагав у цьому. Вони на “Лісовій дачі” по 60 людей на день ховали. Описували, щоб їх могли знайти близькі.

 - Чи було передчуття війни? Не хотілося одразу поїхати?

 - Ми знали з Андрієм, що буде війна. У мене ілюзій не було. Я тільки-но повернулася з Ірпеня, де закінчила миротворчу школу. Наші тренери говорили, що буде вторгнення, але ніхто не знав точну дату.

Мене Андрій вчив їздити машиною, ми виїжджали до стадіону й він давав уроки. Брат казав, що як тільки щось починається, збирати речі та машиною виїжджати. Вона була на ходу, заправлена. Єдине – ми не встигли її забрати. Вибуховою хвилею перекосило гаражні ворота. Буряти ж їх просто висмикнули та забрали машину.

Але після 24 лютого в мені «вещизма» не було зовсім. Хоча минулий досвід спрацював на руку. Був момент, коли нічого вже не працювало у Сєвєродонецьку. А я собі до цього купила люстру на 8 плафонів до зали та на 6 плафонів – до спальні. Брат сміявся, що я живу як в актовому залі. Так от, коли вже прийшла війна й по периметру треба було підсвітити лампами, яких ніде було не купити. Я стою, дивлюся на стелю – ось воно! І вони всі стали в пригоді!

 - Чому так довго залишалися?

 - Я була корисною. Для себе ухвалила рішення, що залишатимуся, поки зможу. В мене дуже стійка психіка. Я не маю страху. Щоб ввести мене у стан паніки, треба дуже постаратися. Мені хлопці давали завдання і я їх виконувала. З Андрієм ми були єдиним цілим. Це знають усі. Йому не треба було мені довго пояснювати. Він знав, що я розв’яжу питання. Хтось мав отримувати посилки, роздавати ліки людям похилого віку.

Я вміла зібратися. Знаєте, навіть у момент, коли загинув Андрій…Я не пам'ятаю 5 днів після цього. Я раніше за всіх знала, мені повідомили одразу. Так от, доки я не приїхала до Дніпра, я нічого не пам'ятаю. 5 днів життя у мене не було. Я робила якісь дії. Але нічого не усвідомлювала.

 - Андрій міг не йти служити за станом здоров'я, але ухвалив інше рішення. Сім'я підтримала його?

 - Андрія за здоров'ям було знято з військового обліку. Але після 24 лютого його рішення було жорстким. Усі, хто його знає, розуміють, що переконувати його було марно. Усі наші друзі та близькі пішли служити. З першого дня у мене три Андрії там, у 111 ТРО. З першого дня чекала звісток від усіх.

 - В інтерв'ю з ним був зворушливий момент, коли він розповідав, що насамперед віддав вам кішку. Вона й зараз із Вами?

 - Звичайно! 24-го зранку він приніс коробку з Масею мені. Тепер вона мешкає зі мною. Загалом у мене три кішки. Мася – це дочка моєї кішки Лізи.

 Андрій Жидков зі своєю кішкою

Кішка Андрія Жидкова Мася

 - Виїжджати з трьома кішками – той ще квест?

 - Виїжджали в ніч із військовими. Ми з мамою взяли трьох кішок, валізу, жіночі сумочки з документами та поїхали. Часу обміркувати не було.

 - Зараз ви повністю пішли у волонтерство, проте це розпочалося раніше?

 - Раніше я ніколи не говорила про волонтерство, бо доводилося їздити на окуповану територію. Але ми допомагали хлопцям постачати на позиції кабелі та дроти.

Зараз маю багато напрямків. Наприклад, "Восток SOS". Тут є евакуаційні бригади, які вивозять громадян із прифронтової території, зокрема маломобільних. Я займаюся пошуком та ремонтом приміщень для них. Це частина моєї мирної роботи.

Ми зараз з Олександром Плаксіним написали проєкт. Передісторія. У нас з Андрієм більше немає квартир у Сєвєродонецьку, все зруйновано. У Андрія не лишилося фотографій. Але він був медійним, активним, має соцмережі, багато фото на хмарному сховищі. Тому я пішла та просто надрукувала їх. Але якщо подумати про людей похилого віку, розумію, що у них тільки фото в паспорті. Вони живуть у добрих умовах, але все одно вмирають. З початку війни пішло вже 16 людей. Залишився хрест, дата народження та дата смерті. Їхнє життя полягло в дефіс. Є програма «Українського культурного фонду» щодо культурної спадщини. Але ж спадщина – це не лише будівлі. Це насамперед люди. Жінка прожила 80 років, любила, працювала… Бачила величезний відрізок часу. Яке в нас майбутнє, якщо ми не вшановуємо свою пам'ять? Якщо вдасться, то поїдемо, сфотографуємо, напишемо про них. Вже створили сайт.

Поки що ми це плануємо робити для Луганщини, але в майбутньому можемо зробити й по інших областях.

 Ольга Жидкова в рамках проєкту

 - Ці люди люди похилого віку самотні?

 - У багатьох є родичі, які вже не родичі. Хтось за кордоном, хтось відправив бабусь без документів, позабирали у людей похилого віку банківські картки та зняли гроші. А бабусю поки довезли, вона вже нічого не пам'ятає.

 - Багатьом хотілося б виховувати онуків, а не жити по притулках...

 - Це наш наступний проєкт. Зараз старі люди в дуже хороших умовах, але не вдома. Нема активності. Це тепличні умови. Потрібно організувати їм діяльність. Ті ж діти дадуть іскру. Ми всі ВПО. Ми можемо розвантажити мам. Вони можуть привести дітей до геріатричного центру, «Бабуся на годину» – умовно. Там є кімната, медсестри, нагляд. А мама зможе піти відволіктися, сходити на співбесіду тощо. Ми покажемо старим потребу в них.

Те саме з військовими. Часто спілкуюсь з ними, питаю, що передати. Вони кажуть, що все є. Але нам не можна втрачати цю ниточку з ними. Ми хочемо бути причетними. Це дає мету. Ми хочемо почуватися потрібними. Тому печемо, консервуємо, розписуємо пряники на аукціони та розіграші, збираємо на труси, шкарпетки, грілки. Вигадали акцію «Зігрій долоні ЗСУ». Лише з Нового року ми зібрали понад 300 тисяч гривень для військових.

Пряники, які розписує Ольга Жидкова

Я допомагала Андрію, тепер – його підрозділу. Я могла б піти в горе, але обрала інший шлях. Бо ще стільки всього не зроблено.

 Військові, якими опікується Ольга Жидкова

 - Ваші друзі жартують, що якщо ви могли купити зброю, то купили…

 - До речі, ми зараз купуватимемо пламегасники та глушники!

Мені кажуть, що маю сильний заряд, називають павербанком.

 - Ви з тих, хто вірить не лише в деокупацію, а й у повернення…

 - Деокупація Луганська буде 100%. Але я не уявляю, як ми житимемо з тими, хто там залишився.

 - Як каже секретар РНБО, луганчанин Олексій Данілов, нехай вони думають, як з нами жити…

 - Так. Я розумію, що ті люди, які цього хотіли, вони нікуди не подінуться. Адже пропаганда теж нікуди не зникла. Багато ждунів, які залишилися, вони страшні для нас тим, що їх і так все влаштовує. Росія страшна мізерністю потреб, є такий вираз. Він про це.

 - А де саме хотілося б жити – у Луганську чи Сєверодонецьку?

 - Чисто заради того, щоб потішити своє его – у Луганську. Зайти та поглянути у вічі всім зрадникам. Відчути справедливість. Але вважаю, що Луганськ втратив статус обласного центру. Більше заслуговує на це Сєвєродонецьк. Люди стали на захист свого міста. За нього боролися. У тому числі луганчани. Багато життів покладено там. Сєвєродонецьк гідний стати столицею нової, звільненої Луганщини. Його потрібно відбудувати та зробити показовим.

За матеріалом: Сєвєродонецьк онлайн - https://sd.ua/news/18064