Народився в США, але жити хотів у Сєвєродонецьку: Браян Мілаковський про наслідки війни для екології Луганщини

Браян Мілаковський –  корінний американець, який все життя цікавився екологією, а саме дослідженням лісів. У 2015 році чоловік переїхав до Сєвєродонецька, де вивчав ландшафти міста та області . Сьогодні він займається волонтерством, допомагає цивільним та військовим України, а також висвітлює події війни для закордонної аудиторії. 

]]>ТРИБУН]]>]]>у Браян розповів про шкоду, яку завдає війна природі Донбасу, та спрогнозував, скільки років потрібно для її повного відновле]]>]]>ння.]]>

- Коли та чому ви переїхали в Україну? Чому обрали саме Луганщину?

- Я почав працювати в Україні з 2009 року через програму «Fulbright» в Національному університеті біоресурсів та природокористування у Києві. Робота тривала тільки один рік, але за цей час я встиг побувати у багатьох куточках України та по-справжньому полюбив її. Але потім я переїхав до Росії, на Далекий Схід, там працював майже 6 років. З кожним днем все більше думав про події на Донбасі та вирішив, що хочу бачити їх на власні очі, щоб повністю зрозуміти правдивість новин, які читаю, та пережити ці ситуації разом із його мешканцями. Я не ціленаправлено обрав Луганщину, а просто шукав громадську організацію, в якій зміг би волонтерити. Згодом знайшов "7 Лінію", коли вони ще працювали на проспекті Хіміків у Сєвєродонецьку, на місці ресторану «Суліко», з ними і почав втілення своєї мети. Також працював в організації «Mercy Corps», що займається наданням допомоги людям, які перебувають в скрутному становищі. Невдовзі я швидко зрозумів, що Луганщина – це дуже цікавий і важливий регіон, ніколи не думав переїхати в інше місце.

- Тривалий час ви жили в Сєвєродонецьку. Яким вам запам’яталося місто?

- Перші враження були жахливими. Березень, дощ, сірість, старі будинки. Міст через Борову ще не ремонтували, мене забрали з поїзда із Рубіжного, звідки ми їхали полями до міста. Спочатку у Сєвєродонецьку виникало тільки одне почуття – роздратування. Люди відкрито сварилися на тему війни, я слухав всі ці думки просто йдучи по вулиці. Було страшно, але дуже цікаво. Згодом мені сподобалось місто, а найбільше – ландшафт навколо нього. За освітою я лісник та відчуваю місце через його природу. Якщо б не було Сіверського Донця та його лісів, борів у Кремінній, річки Айдар та інших чудових місць, я мабуть не залишився б на Луганщині на 6 років. Ми з дружиною вже купили та почали ремонтувати квартиру, бо були готові залишитись жити у Сєвєродонецьку назавжди.

За весь час життя у місті я спостерігав, як воно розвивалось та покращувалось. Це було неможливо не бачити. Якість послуг стала набагато кращою:  їжа, дороги, парки, продукти, ринок. Пам'ятаю, як ходив вулицями з донькою, дивився на покинуті будинки та думав: "А який відремонтують наступним?», «Хто його купить?», «Які люди будуть в них жити?" А через декілька місяців увесь світ побачив, як росіяни все це зруйнували.

- З 2015 року ви працювали над економічним відновленням сходу України. В чому конкретно полягала ваша робота?

- Спочатку я адміністрував програму малих грантів в організації «Mercy Corps», 500 доларів на людину. І в процесі роботи багато дізнався про економіку малих міст і сільських районів Луганщини. Потім це дуже допомогло мені, коли з'явилась можливість працювати у програмі, де ми надавали допомогу бізнесу в більш значущих сумах.

Частину малих грантів люди витратили просто на власні незначні потреби –  це неминуче, ми розуміємо. Частину витратили на мікро-бізнес, який не вдався. Добре, що хоч спробували! А дуже багато людей вклали ці гроші у самозайнятість, і потім заробили для себе та сім'ї набагато більше, ніж ми могли уявити. Наприклад, один бджоляр у Станиці Луганській витратив наші 500 доларів на кіоск, який відкрив у центрі міста, і 8 років успішно торгував медом із цієї точки. Я вважаю, що це прекрасна інвестиція. Лікарка ВПЛ у Новопскові купила частину потрібного їй обладнання, щоб відкрити приватний кабінет. Стільки було таких прикладів - не злічити!

З часом наш донор перейшов від такого виду допомоги до набагато вагоміших грантів. У роботі проєкту від агентства федерального уряду США “USAID”, економічної підтримки східної України, ми видали гранти на десятки, а подекуди сотні тисячі доларів, для підняття малого та середнього бізнесу. Заводи в Сєвєродонецьку і Рубіжному, IT у Краматорську, кооператив тепличників у Станиці Луганській, агропереробки, виробники біопалива –  було багато напрямків. Також задіяли ВНЗ, громади, які хотіли сприяти економічному зростанню. Ми завжди шукали можливості та всілякими способами підтримували їх розвиток.

- Як ви вважаєте, чи був у Луганщини потенціал до розвитку?

- Звісно! Реальний, не дуже великих масштабів, але цілком реалізований потенціал. Було багато галузей, над якими можна працювати, адже був живий сектор середніх промислових підприємств. Не старі гіганти, як Азот чи НПЗ, а малі заводи в усіх промзонах, які більш гнучкі та спритні. Наприклад: ТАНА і СВОД у Сєвєродонецьку, АГК Україна, Рубіжанська панчішна, Мікрохім у Рубіжному –  і це тільки мала частина. А ще скільки таких на сусідній Донеччині: у Краматорську,  у Дружківці,  у Маріуполі! Прекрасний показник живого потенціалу таких підприємств це те, що майже всі, з ким ми працювали, тепер перемістилися і знову запустили роботу після руйнування міст Донбасу, і ми продовжуємо співпрацю з ними. Промисловість аж ніяк не була мертвою –  це тільки точка зростання.

У сільських районах було трохи складніше, але здатність до розвитку була. Щоб заробити - треба було знайти нішу, і не кожен мікро-фермер був на це готовий. Одним із найяскравіших наших проєктів був фестиваль «Local Farmer Fest» у Маріуполі та Бердянську. Ми запросили крафтових виробників ковбаси, сиру, меду, консервів, равликів, трав'яного чаю тощо. Місяцями допомагали їм створити та розвинути онлайн-маркетинг, після чого рекламували фестивалі, які хотіли провести. Прийшло багато людей –  і за кілька днів купили ці продукти на сотні тисяч доларів. А згодом стали клієнтами тих самих крафтовиків, з якими ми працюємо і зараз. Дуже добре, що вони продовжують розвивати українську сільську економіку.

- Розкажіть про своє 24 лютого? Які у вас були перші думки? Чи ви взагалі вирили, що може розпочатись нова фаза війни?

- В середині січня ми з сім'єю виїхали з Сєвєродонецька до Львова у зв'язку з постійними попередженнями від Держдепу про російське вторгнення. Але після божевільних виступів Путіна я постійно думав про початок нової фази війни. Зрозумів, що знищення України стало для нього ідеєю-фікс, це патологічна ненависть. Тому о 5 годині ранку 24 лютого було тільки жахливе відчуття, що не сталося дива – росіяни реально це роблять з українськими землями. Не приховую: я з тих, які вірили, що російська армія була просто надто великою та екіпірованою, що Україна не зможе довго чинити опір. Але зараз я не розумію, як за роки життя у Росії з 2010 по 2015, коли я бачив, як жахливо працює її держава, міг сліпо вірити, що в російській армії все інакше. Але також не знав, наскільки ефективно працюють ЗСУ порівняно з багатьма іншими державними органами в Україні. Це така міць, насправді! Дивують щодня, просто нескінченно.

До 2022 року я не вірив, що Росія може розпочати вторгнення "за сирійською моделлю" в Україні. Вони постійно говорили, що це їхня споконвічна земля, їхня блудна дитина… Я думав, вони хоч якось намагатимуться берегти "трофей" –  аж ні.

- Як бойові дії вплинули на екологію сходу України і Луганщини зокрема? Окупанти зараз продовжують активно вирубувати ліси на Кремінщині та під Сєвєродонецьком. Які наслідки це матиме для міст, враховуючи те, що штучний ліс був висаджений там не для краси, а з огляду на місцевий клімат?

- У 2022 році було багато пожеж внаслідок обстрілів. Згоріли останні ліси на східній околиці Сєвєродонецька, також навколо Рубіжного, Старої Краснянки, Трьохізбенки, Лиману, Святогірська та Ізюму. Це можна порівняти за масштабом та наслідками із катастрофою у 2020 році на Луганщині чи події навколо Станиці Луганської у 2014 році. Під час повномасштабного вторгнення масові обстріли здатні перетворити ландшафт у суцільні глибокі вирви і ламати дерева на сірники. Зараз це відбувається в середині Кремінського лісу, який починає бути схожим на французьке місто Верден під час Першої світової війни.

Найбільше я переймаюся про екологію на територіях, де обстріли мають масовий характер. Наприклад, у крейдяних степах навколо Білогорівки та Серебрянки. Таке відчуття, що там є вирва на кожному квадратному метрі. Ми погано розуміємо хімічний склад цих снарядів, що залишаються в ґрунті та течуть у річки. Степ на мілині – дуже крихке рослинне співтовариство, не знаю скільки років потрібно, щоб відновитися. Там була велика популяція байбаків. Теж невідомо, чи пережили вони це пекло.

Руйнування соснових лісів Луганщини –  це більше трагедія для лісового господарства, ніж для екології. Після пожеж і обстрілів дерев, що вижили, ми отримуємо великий "стресовий" врожай шишок і "самосіву" сосни. Подібне трапилося у 2014 році в Станиці Луганській, коли 10 000 га згоріли, а після – дерева чудово відновилися самостійно. Листяні, такі як дуб, береза, осика, вільха та інші повернуться до життя без допомоги людини.

- Наскільки важко буде і скільки часу, на вашу думку, потрібно для того, щоб позбутися руйнівних наслідків для екології, які спричинили бойові дії?

- Якщо питання в тому, скільки років потрібно, щоб повернути ті ліси, які ми всі пам'ятаємо навколо Сєвєродонецька і Рубіжного, скажу - 50 років. Але насправді в такому вигляді ми їх більше не побачимо на Луганщині. Не скрізь будуть зімкнуті ліси, десь може бути як "савана" з окремими великими деревами серед степу, місцями буде більше листяних порід. Якщо питання у тому, скільки років потрібно "закрити" піски, які відкрилися після лісових пожеж, - це залежить від перебігу природного відновлення. Я думаю, що місцями, де гарі межують із живим лісом, це відновлення буде достатньо швидким. А всередині великих руйнацій, як між Смоляниновим і Муратовим, процес буде йти повільно. У таких місцях створення лісових культур було б дуже доречними. Але чи буде така можливість після звільнення – сказати складно.

- Ви багато пишете в західних ЗМІ про війну в Україні та її наслідки. Наскільки авдиторія цікавиться ситуацією і чи не впав інтерес до того, що відбувається, через півтора роки після початку повномасштабного вторгнення? Який зворотній зв’язок ви отримуєте?

- Інтерес був величезний на початку повномасштабного вторгнення, коли люди зрозуміли, що українці не збираються здаватися та наскільки варварськи Росія готова воювати. Американці швидко втрачають інтерес до закордонних подій, але це не сталося у випадку з Україною. Може, увага не така, як навесні 2022 року, але коли я пишу про війну, завжди отримую великий відгук та бурхливу дискусію.

Переважна більшість американців щиро підтримують Україну. Часто мені ставлять запитання: «Який буде кінець цієї війни»? Я і сам думаю про це постійно, хотів би зрозуміти. До повної військової перемоги ще далеко, а руйнувань все більше і більше. Але ідея переговорів і повернення до лінії 24 лютого виглядають нереальними. Можливо, «заморозка» конфлікту… Мені дуже складно намалювати реальні сценарії, коли про це запитують.

- Також ви почали волонтерити: допомагати ЗСУ та людям, що вивозять українців із небезпечних територій. Можете трошки розказати про цей напрям та свою мотивацію?

- З власного досвіду в секторі гуманітарної допомоги я зрозумів, що міжнародні організації не одразу прийдуть на допомогу, коли починається біда. Спочатку вони мають вивчити, організувати, найняти людей, а це займає багато часу. А найкритичніший час, коли потрібно діяти швидко, – це коли починаються обстріли і людей потрібно евакуювати. Я знав багатьох волонтерів ще з 2015 року, таких як Дмитра і Михайла Мішеніна зі Слов'янська, Олександра Решетника, він же "Цинічний капелан." Я бачив у фейсбуці, що вони почали займатись евакуацією з перших днів повномасштабного вторгнення. Після цього і я почав збирати гроші для допомоги мешканцям із зони бойових дій. За півтора року люди пожертвували близько 185 000 доларів. Також я почав робити збори для ЗСУ, ТРО, прикордонників, а передавав здебільшого через Романа Власенка з райадміністрації. Потік донатів набагато зменшився, але вистачає, щоб хоч раз на місяць купляти необхідні речі для бійців.

- Де ви зараз живете і чи плануєте повернутися в Україну та на Луганщину, зокрема, після її деокупації?

- Ми зараз перебуваємо в Латвії, місто Юрмала. Я дуже хочу повернутися на Луганщину після деокупації, брати участь у програмах відновлення економіки та природних екосистем. Не знаю, чи будемо ми жити в Сєвєродонецьку, бо він уже не те затишне, живе місто, як ми його пам'ятаємо, але можливо, його відновлення буде дуже швидким, як і розвиток у 2015-2022 роках. Але я точно цього хочу!

Джерело: ТРИБУН - ]]>https://tribun.com.ua/uk/101992-narodivsja-v-ssha-ale-zhiti-xotiv-u-seve...]]>