"Мрію повернутися додому, в рідний український Сєвєродонецьк". Історія волонтерки Червоного Хреста

]]>Суспільне Донбас]]> підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини. Кожна така історія – доказ воєнних злочинів Росії проти людяності.

Вона народилася в у місті Лисичанськ Луганської області. З одинадцяті років жила і навчалася в Сєвєродонецьку. Голова Сєвєродонецької міської організації Товариства Червоного Хреста України з 2010 по 2015 рік. З 2015 року – волонтерка Луганської обласної організації Товариства Червоного Хреста України. З 2018 року приймала участь як консультант-психолог в програмі Міжнародного комітету Червоного Хреста "Психоемоційна підтримка людей на лінії розмежування в Луганській області". Про те, що прийшлося пережити її родині після 24 лютого 2022 року, про сподівання й плани на майбутнє Суспільному розповідає переселенка Людмила Щербак.

"Війна вже йде дев'ятий рік"

— У 2014 році ви очолювали Сєвєродонецьку міську організацію Товариства Червоного Хреста України. Ви надавали допомогу людям, які вже тоді постраждали від бойових дій, вимушені були тікати від обстрілів та окупації. Для вас особисто коли почалася війна — в 2014 чи 24 лютого 2022 року?

— Тепер я гадаю, що війна вже іде дев’ятий рік. Але тоді ми ще називали це не війною, а воєнним конфліктом. Тим більше наша організація — міжнародна, тому ми маємо використовувати міжнародну термінологію. Хоча той воєнний конфлікт 2014 року починався з вибухів та обстрілів, постійно йшли бойові дії на лінії розмежування.

У червні – липні 2014 року до Сєвєродонецька переправлялися люди з Лисичанська. Вони перепливали річку, перебігали через той міст, який знаходився у Пролетарську(колишнє містечко, яке увійшло до складу Лисичанська). І ми тоді разом з адміністрацією організовували прихисток для цих громадян, їх було дуже-дуже багато: літні люди і вагітні жінки, діти. Саме так для мене і почався воєнний конфлікт. Я на цей час працювала головою Сєвєродонецької міської організації Товариства Червоного Хреста України. Сєвєродонецьк теж обстрілювала так звана армія ЛНР, але ж не так гучно, як Лисичанськ. Але ж, на щастя, тоді наші українські військові визволили ці міста.

Після визволення наших міст вже в серпні 2014 року до Сєвєродонецька почали приїжджати переселенці з окупованої частини Луганської області. І їм потрібна була допомога. Першу гуманітарну допомогу — тонни продуктів, одяг, засоби гігієни ми отримали зі Сватового та з західної України. Нашій організації надали приміщення в професійному технічному училищі. Там, у великій залі, вісім моїх патронажних сестер видавали харчі та речі переселенцям. А у 2015 році представники Міжнародного комітету Червоного Хреста та Луганською обласною організації Товариства Червоного Хреста України підписали меморандум з хлібозаводом міста Сєвєродонецьк. І ми почали видавати безкоштовно хліб вразливим групам населення, в тому числі й тимчасово переміщеним особам. Згодом до нашої роботи приєдналися волонтери, серед котрих було багато переселенців. Вони працювали поруч з нами з ранку до вечора. У 2015 році щодня ми видавали людям хліб, продукти, одяг тощо. Повірте, тоді це було дуже потрібно!

"Історій багато, трагічних, таких, що неможливо забути"

Тренінг "Психосоціальна підтримка дітей, потрапивших в складні життеві обставини" у ТЧХУ Івано-Франківська. Липень 2022 року. Фото з особистого архіву Людмили Щербак.

— Ви приймали участь в багатьох заходах та тренінгах. В 2018 році стали волонтеркою в програмі Міжнародного комітету Червоного Хреста "Психоемоційна підтримка людей на лінії розмежування у Луганській області", стали психологинею – консультанткою. Розкажіть, будь ласка, про цю вашу діяльність.

— Так, нова програма Міжнародного комітету Червоного Хреста почала працювати у 2017 році. Спочатку нас навчали, як психологічно допомагати людям, що живуть на лінії розмежування, буквально в "сірій зоні". Ми з донькою пройшли тренінги. Стали офіційно волонтерами в цій програмі. Я постійно їздила з міжнародниками до "сірої зони". Там зустрічалася з людьми, які потребували підтримки, психологічної допомоги. Всім, хто знаходився на тій території, необхідні були консультації психолога. Історій багато, трагічних, таких, що неможливо забути. Але я не маю права розповідати їх. Якщо й не називатиму імен та прізвищ, все одно не маю права. Ні про теми, ні про проблеми говорити не стану. Все це суворо конфіденційно. Скажу тільки, що це біль і страх, горе та самотність. Це про ті трагічні почуття, що людина переживає під час війни.

"Земля тремтіла під ногами, а серце замирало"

— Але ж про свої особисті почуття ви можете розповідати. Згадаймо 24 лютого 2022 року. Що пережила в той день ваша родина?

Укриття в школі, де родина ховалася від обстрілів. Фото з особистого архіву Людмили Щербак.

— То така справжня межа між налагодженим життям та початком трагедії, де зламані всі плани на майбутнє. 24 лютого 2022 року в нашій квартирі раптом задзвеніли вікна, все навколо задзвеніло. Ми одразу не зрозуміли, що відбувається. Потім тиша. І десятки дзвінків від знайомих та родичів. Потім знову почалися вибухи. Ніч з 24 по 25 лютого ми провели ще вдома. А 25 ми пішли до укриття у 4 школу. То було не бомбосховище, а саме укриття. 36-річна донька Ганна, 14-річна онука Ліза, і я. Цей заклад поруч з нашим домом. Тут ще дитячий садок, дитячий майданчик. Все всередині нашого житлового кварталу. Ніхто не думав, що окупанти почнуть сюди стріляти. Дуже було страшно, бо весь час "прилітало". І ніхто вже не називав ці дії конфліктом. Тільки війною. Всі розуміли, що Росія напала на Україну.

Мені доводилося часто виходити з підвалу, бо треба було щось взяти в квартирі. Земля тремтіла під ногами, а серце замирало… На вулиці постійно стріляли, було дуже гучно. Кожен, хто виходив з укриття, ризикував життям. Але ж ще в місті було світло, газ, вода. Можна було прибігти додому, щось взяти з їжі, забрати якісь речі. Але 8 березня почався справжній жах. Ми вирішили з підвалу школи перейти до підвалу нашого будинку, щоб не бігати вулицею під обстрілами. Коли обстріли зменшилися, ми повернулися до своєї квартири і побачили, що в вікнах вибито все скло. Стали замість скла прибивати фанеру, нам допомагав сусід. І тут почалося таке…Страшні вибухи, на дворі розбиті всі автомобілі. В сусідній дім влучив снаряд на перший поверх в квартиру, де жила родина з маленькими дітьми. Не знаю, чи були ці люди там в цей час… Навколо дому воронки від снарядів… Онучку ми завели в підвал нашого будинку і з донькою побігли до школи, щоб взяти наші речі і документи, які залишилися там. Біля школи ми потрапили під обстріл, на нас летіло скло, шматки металевого бруду, пластик. Побачили наших товаріщів – подружжя Олександра та Тетяни. Чоловік впав на землю, а коли піднявся, в нього була вся рука в крові. Він знепритомнів. Його жінка кричить: "Вбили, вбили!". Першу допомогу Олександру надали наші хлопці з ЗСУ, вони ж й викликали швидку. Нашого друга відвезли в лікарню. А нам потрібно було обирати, де безпечніше – в підвалі школи чи в підвалі нашого будинку. Наш дім з блоків, і якщо рухне, то під завалами врятувати потерпілих з укриття дуже складно. Тому ми забрали Лізу, та знову побігли до напівзруйнованої школи. В шкільному підвалі знаходилося понад сотню людей. Це й малі діти, люди похилого віку, у тому числі й інваліди. І там на матрацах, на стільцях ми розміщувалися. Вже довгий час не було світла, зник зв'язок... Ми не знали, що робити.

Батьківський будинок, де колись жила Людмила Щербак. Фото з особистого архіву жінки.

"Здавалося, що ти дивишся якийсь фільм жахів"

— Як вам вдалося евакуюватися?

— Коли ненадовго з’явився зв’язок, я подзвонила до благодійної організації "Благодійний фонд "Восток SOS" та попросила допомоги. Мене там добре знали як співробітницю Червоного Хреста, тому й доручили скласти списки людей, що перебували у сховищі. Ми з донькою під час затишку обійшли ще й будинки, що знаходилися поруч зі школою. Записали усіх, хто потребував евакуації. Чекаємо, а ніякого оповіщення нема. А в нашому укритті вже тремтять стіни, бахає безперервно…У людей вже почалася паніка. Спали вдягнені, мороз мінус десять градусів. І води ніде було взяти. Але ж 12 березня нам подзвонили з благодійного фонду. 13 березня за нами приїхали. Про дату евакуації ми розповіли всім, хто значився у нашому списку. Шкода, що частина людей не погодились евакуюватися, хоча ми з донькою і переконували, і вмовляли... В автобуси сіли п’ятдесят людей. Взяли з собою тільки необхідні речі та документи, бо треба було всім розміститися в трьох мікроавтобусах. Перш за все ми заводили в евакуаційний транспорт мам з дітьми, інвалідів. Дуже поспішали, бо треба було забрати із лікарні нашого друга. Пам'ятаєте, я говорила, що він отримав поранення в руку. Травма виявилася дуже важкою. Але на той момент й сам Олександр та його дружина, ми з донькою ще не знали, що попереду кілька операцій, тривале лікування...

Їхати містом було небезпечно. Мені вдалося умовити одного з водіїв трохи змінити маршрут. Дякую Господу, що нам вдалося вивезти Сашка. Його рука була вся у металевих штифтах.

З вікон мікроавтобуса бачили десятки розбитих, перетворених на металобрухт автомобілів, просто розкиданих вибуховою хвилею по території двору Сєвєродонецької міської багатопрофільної лікарні. І все це ніби не було реальністю... Здавалося, що ти дивишся якийсь фільм жахів. Два автобуси поїхали до Слов'янська, а наш у Добропілля. Звідти ми на двох орендованих авто добиралися до західної України. Дніпро, Винниця… Далі…Півтори тисячі кілометрів проїхали. З нами – Сашко з жінкою, ще був чоловік, який тільки-тільки переніс інсульт. Подруга та я сіли за кермо. Дорога була нелегка. Но все ж таки ми дісталися Буковелю. Нашим друзям їх діти вже знайшли житло. А ми втрьох, я , донька та онучка, вимушено зупинилися в готелі, бо не знали, куди їхати. Там прожили дві доби, а це дуже дорого. Це ж Буковель!

"Які небайдужі та добрі люди в нашій країні!"

— Вам прийшлося шукати житло самостійно чи вам допомогли влаштуватися волонтери?

— Це сталося начебто випадково, хоча є в тому якесь провидіння. Шукали житло – нічого не знайшли. В нас зовсім вже не залишилося грошей. Спускаємось на ресепшн зі своїми валізами, щоб здати ключ. Сумні, звісно, розгублені. А до нас звертається незнайомець, запитує: " Що у вас трапилося? " Ми подумали, що це адміністратор готелю. Я відповіла: "Ми з Сєвєродонецька, не знаємо, де жити і що їсти"… Наш новий знайомий каже: "Я вас нагодую", і веде нас до ресторану. Поки ми снідали, цей співробітник готелю знайшов для нас житло. Це недалеко від готелю. Ліцей у селі Поляниця. Там місцеві влаштували притулок для переселенців, де безкоштовне проживання та харчування. Нам повернули гроші за ті дві доби, що ми знаходилися в готелі… Я була вражена, що до нас так поставилися. Які небайдужі та добрі люди в нашій країні! Знаєте, я думаю, що цей адміністратор, мабуть, і є господарем того самого готелю. Так це чи ні, але ж ми дуже вдячні цій людині!

Три місяці ми прожили у ліцеї в селі Поляниця. Там – гарні умови, гарне відношення до переселенців. Нам надавали все безкоштовно. І засоби гігієни, постільну білизну тощо. А коли ліцей почали готувати до нового навчального року, нас та інших переселенців перевели до туристичної бази теж на Івано-Франківщині. Нами стала опікуватися благодійна організація "Благодійний фонд "Карітас". Тут ми живемо в великих кімнатах по десять людей. В нас все безкоштовно. Місцева кухня відмінна. Ставлення до нас дуже тепле. Наш побут добре організований.

Будинок, де зараз живуть Людмила з донькою та онукою. Фото з особистого архіву Людмили Щербак.

"Радію, що наша квартира вціліла"

— А якій в вас зараз настрій та плани на майбутнє?

Знаєте, хто одного разу потрапив в колектив співробітників Червоного Хреста, назавжди залишиться відданим своїй справі. Я стала волонтеркою Івано-Франківської організації Червоного Хреста. Ми з донькою пройшли нові тренінги. В мене є досвід консультанта – психолога, і я консультую людей. От зараз ми живемо в одній кімнаті з переселенцями, які нещодавно евакуювалися з Донецької області. Я знаю, як їх морально підтримувати. Часто надаю рекомендації у телефонному режимі тим, хто звертався до мене раніше.

Я оптимістка. Але ж і в мене буває важко на душі, виникає відчуття безвиході, бо в нас немає грошей орендувати житло, а вертатися нам поки нікуди. З цими думками я борюся, і намагаюся, щоб близькі не помічали мого тимчасового засмучення. Радію, що наша квартира вціліла, хоча вікна без скла. Ми всі плекаємо надію на відродження наших міст. Мрію повернутися додому, в рідний український Сєвєродонецьк. І дуже вірю, що все у нас вийде!

Джерело: Суспільне - ]]>https://suspilne.media/274907-mriu-povernutisa-dodomu-v-ridnij-ukrainski...]]>