«Моя донька говорила: «Я боюся вмирати», — історія жінки, яка під обстрілами виїхала з Сєвєродонецька та встигла пожити у 4 країнах Європи

До війни Яна Бондар працювала на заводі «Азот» у Сєвєродонецьку та мріяла переїхати до Одеси. Але з 24 лютого її життя різко змінилося: жінці довелося ночувати у підвалі, вести машину під обстрілами та жити за високим парканом у центрі для біженців. Тікаючи від війни, вона встигла побувати у Польщі, Німеччині, Іспанії та Франції, але все ще мріє повернутися додому. Про те, як знищували Сєвєродонецьк, та як українців приймає Європа, Яна розповіла проєкту ]]>«Монологи війни»]]>.

Ранком 24 лютого я поверталася з нічної зміни на «Азоті», де працювала в департаменті охорони. Десь вдалині я вже тоді чула вибухи, але ми до них звикли ще з 2014 року, тому про повномасштабне вторгнення я взагалі не думала. Навіть після початку промови путіна я була впевнена, що політики це питання якось урегулюють.

І все ж таки інтуїтивно мене все це лякало. Я зателефонувала подрузі, і ми поїхали закуповувати продукти. У супермаркеті та на заправці я бачила величезні черги, але все одно ще не розуміла, що насувається щось моторошне. На щастя, того дня мені вдалося й заправитися, й купити їжі, й поставити машину не в гараж, а біля будинку.

Перші кілька днів наш район не обстрілювали, і ми з донькою навіть не боялися спати у квартирі. Але потім почали стріляти так, що наш будинок просто затрусився. Тоді ми бігцем побігли до підвалу.

«Гради» стали бити не перестаючи з 4 ранку до ночі. Місто почали методично розбивати цілими кварталами. Коли я побачила, як валяться під’їзди, я зрозуміла, що жодне правило двох стін нас не врятувало б.

Зараз я вже говорю про обстріли спокійно, але тоді мені здавалося, що з підвалу я зможу вийти лише з психологом.

Я ходила до своєї квартири, ніби через мінне поле

У нашому підвалі сиділо приблизно 70% проукраїнських та 30% проросійських мешканців. Ми намагалися не конфліктувати. Люди із собою забрали й кішок, і собак. Наш маленький песик теж був з нами. Він в нас взагалі нетовариський і боягузливий, але в притулку йому довелося потоваришувати з людьми та тваринами.

Підвал був довгим, на 4 під’їзди, і в кожному під’їзді був окремий вхід у сховище. У нашому відсіку обстріли було чути не так сильно, як у решті, але під час бомбардування діти, звичайно, плакали. Дорослі істерики не мали, у всіх просто був шок.

У підвалі стояли ящики, і ми з них зробили ліжка: постелили зверху ковдри, диванні подушки та куртки. Так і спали.

Світла у нашій частині підвалу не було. Ми прокидалися й не знали, день зараз чи ніч. Щоб заряджати телефони, довелося простягнути кілька подовжувачів із квартир. Пізніше мені вдалося дістати ще кілька ліхтариків.

Чайники та кип’ятильники у нас включати забороняли. За гарячою водою ми бігли нагору. Мене дуже злило, що я ходила до своєї квартири, ніби через мінне поле. Це був початок березня, темніло дуже рано, і ми підіймалися додому у повній темряві – лише трохи підсвічували сходи телефоном.

Зруйнований Льодовий Палац у Сєвєродонецьку

Через обстріл довго перебувати нагорі було страшно. Ми забігали у квартиру, швидко ставили чайник, йшли в туалет і так само швидко спускалися вниз. Милися рідко та по-солдатськи – 2 хвилини: бачив воду, і то добре.

І це ще пощастило, що в нашому районі тоді було опалення, світло та вода. Вже після нашого від’їзду усі комунікації в будинку відключили.

Чоловік вийшов погуляти із собакою – і його розірвало

Спати в підвалі було холодно, і дехто на ніч підіймався до себе у квартири. Коли почався черговий сильний обстріл, наша сусідка забігла до підвалу буквально в одній нічній сорочці, і з маленькою дитиною на руках. Ми її швидко закутали в теплий одяг – жінка тремтіла.

Дехто виходив із підвалу, потрапляв під обстріл і більше не повертався. Чоловік вийшов погуляти із собакою – і його розірвало. Одна жінка весь час ховалась у підвалі, боялася, а потім вийшла курити, і її вбило уламками.

Люди, які виходили з укриття до магазинів, розповідали, що прямо на вулиці лежали трупи, і їх навіть не могли забрати через обстріли.

У мене подруга пішла зняти гроші у банку, і за сто метрів від неї розірвався снаряд. До банкомата була черга, і коли почали бити «Гради», то всі повалилися на землю. Біля себе подруга побачила величезний стовп вогню, а над її головою просвистіли уламки. Дякувати Богу, всі вижили. Але після цього вона повернулася до підвалу й сказала, що більше звідти взагалі нікуди не вийде.

Будинок Яни Бондар після обстрілу

8 березня снаряд потрапив і до нашого будинку. На щастя, він не розірвався, але пробив стіну, і цегляні уламки поранили сімейну пару, яка в цей момент бігла додому. Їх відвезли до лікарні.

Моя донька плакала й говорила: «Я боюся вмирати»

У підвалі була вогкість та пил, і ми з донькою швидко захворіли, але купити ліки в аптеках вже не можна було – вони закрилися практично відразу після початку війни. Нам пощастило, що дівчина з нашого під’їзду працювала фармацевтом і змогла дістати нам медикаменти.

Коли ми обидві захворіли, я зрозуміла, що далі буде лише гірше: перестануть працювати магазини та лікарні, зникне вода, світло та газ. Моя донька сиділа у підвалі, плакала й казала: «Я боюся вмирати». І я вирішила, що треба їхати.

Я заводила машину, а люди стояли та дивилися, потраплять у нас чи ні

Евакуацією у місті дуже активно займалися волонтери. Вони публікували інформацію, о котрій з міста відправляються автобуси та потяги. «Укрзалізниця» дуже допомагала: із залізничного вокзалу у Лисичанську йшло кілька поїздів на день.

Я хотіла їхати власною автівкою. Але машину я тільки но купила, і ще не впевнено почувала себе за кермом. Виїжджати було страшно ще й тому, що на дорогах валялися уламки снарядів, а запасного колеса в мене не було. Тому я вирішила, що треба евакуюватись разом із кимось. Але великими колонами виїжджати з ]]>Сєвєродонецька]]> було небезпечно: інформацію про них, мабуть, зливали й колони обстрілювалися.

У результаті я виїхала 10 березня разом із ще однією машиною. До поїздки в моєму автомобілі розрядився акумулятор: нам довелося заряджати його просто під обстрілом.

Поки я заводила машину, у мене тремтіли руки, я не могла ключ вставити в замок запалювання. Я заводила машину, а люди з підвалу стояли й дивилися, чи влучать у нас чи ні. Нам пощастило, а ось наступного дня виїжджала ще одна машина, і в неї таки влучив снаряд…

Ми виглядали гірше за безхатьків

Ми виїжджали єдиним незруйнованим мостом у місті. Над нами весь час літали снаряди, і друга машина їхала дуже швидко – я ледве встигала за нею. Я ніколи не їздила більше ніж 60-70 км/год, а тут довелося їхати 100-110 км/год. Наші українські блокпости нас не затримували та давали поради, як об’їхати російські КПП.

Через комендантську годину ми не мали права пересуватись пізно ввечері, тому першого дня зупинилися в Костянтинівці, це Донецька область. Тільки там я трохи заспокоїлася. На заправці я вперше подивилася на себе у велике дзеркало й зрозуміла: ми виглядали гірше за безхатьків.

Наш маршрут будувався навмання

Ми дісталися Дніпра, але надовго там не залишилися: у місті вже спрацьовувало ППО, і перебувати там теж здавалося небезпечним.

З місцевого вокзалу тоді йшли евакуаційні потяги. Черга на них заповнювала всю площу, але за день вивезти встигали всіх охочих. Щоправда, вгадати, куди саме ти поїдеш, не можна було. Люди їхали туди, куди вирушав поїзд, на який вони встигли. Тому наш маршрут будувався навмання.

Ми потрапили до поїзда, що йшов до міста Сокаль Львівської області. То справді був експериментальний маршрут. Мені здалося, що сам машиніст не знав, як їхати, і питав дорогу на зупинках.

Наші вікна були завішані пакетами для сміття. В одному купе тулилося по 7-8 осіб. Вночі, коли ми зупинилися через повітряну тривогу, всі просто сиділи та молилися, щоб залишитися живими. Нашу провідницю мені було дуже шкода, бо вона цей жах переїзду відчувала щоразу.

Від Сокаля нас безкоштовно довезли до кордону із Польщею. Це були звичайні люди із заходу України, які проявили до нас співчуття.

Я не очікувала, що Польща нас так прийме

На польському кордоні на нас чекали волонтери у наметах із гарячою їжею, ліками, одягом, іграшками для дітей. Я бачила, як під’їхала автівка, й поляк роздав дітям рюкзачки з подарунками. Моїй доньці теж такий дістався. Я не очікувала, що Польща нас так прийме.

Волонтери нас поселили у варшавському центрі для біженців. Він був розташований у спорткомплексі «Торвар». Спали ми на розкладачках, але в нас був гарячий душ, їжа – всі умови. Там же роздавали гуманітарку: ми нарешті змогли взяти собі елементарні труси та шкарпетки, бо виїжджали ми з Сєвєродонецька взагалі без усього.

У центрі працював психолог. Я побоялася до нього йти, а подружка пішла й потім повернулася вся заплакана.

Кекс із прапорами Польщі та України, який спекли польські діти-волонтери

Ще до нас приїжджали польські діти-волонтери. Одного разу вони спекли нам кекси та прикрасили їх двома прапорами: українським та польським. Це було дуже мило.

Людям доводилося спілкуватися через паркан

Не зважаючи на дуже теплу та душевну зустріч, ми вирішили їхати далі, бо грошової допомоги Польща не давала, а винайняти житло навіть за 500 євро на місяць уже тоді було проблематично.

Ми приїхали до Берліна. Після Польщі Німеччина нам здалася дуже строгою та педантичною. Нас забрали автобусом до аеропорту Тегель, де ми 5 годин простояли на вулиці, щоб зробити тести на коронавірус. Ми з донькою сильно перемерзли й остаточно захворіли.

З аеропорту нас відправили до розподільчого центру для біженців у місті Гіссен. Він розташовувався в довгих двоповерхових будинках, обнесених високим парканом-сіткою.

Якщо в Польщі нас приймали волонтери, то в Німеччині це були люди з бейджиками «сек’юріті», тобто охорона. І ця різниця дуже відчувалася. Без їхнього дозволу ми не могли нікуди вийти, людям доводилося спілкуватися через паркан. Але це було тимчасове житло. Через 4 дні о 6-й ранку нас повели оформляти документи, знімати відбитки пальців і розподіляти по різних містах. Я спитала, куди нас відвезуть, але мені відмовились відповідати. Тоді я вирішила, що з цього місця теж треба тікати.

У Франції панує доброзичливий пофігізм

Після Німеччини ми ненадовго побули у Барселоні, але через те, що в Іспанії з роботою та виплатами теж було туго, ми рушили ще далі – до Франції. Я шукала, де мені з донькою буде комфортніше.

Якщо Польща була душевною, а Німеччина – суворою, то у Франції панував такий доброзичливий пофігізм, чимось схожий на одеський менталітет, мені він сподобався.

Зрештою жити ми залишилися в Марселі. Через три тижні після приїзду я вже влаштувала доньку до коледжу, а сама пішла на безкоштовні курси французької мови. Зараз мені ще запропонували кулінарні курси, на яких можна навчатися та додатково отримувати стипендію в 600 євро (це крім основної допомоги, яка становить 420 євро на дорослого та 528 євро на дорослого з дитиною).

Яна Бондар із донькою Алісою у Марселі на мітингу на підтримку України

Господиня нашого готелю одразу після початку війни прийняла дуже багато українців та оплатила їм номери до грудня 2022 року. Але термін проживання добігає кінця, тому скоро на нас чекає переїзд. Швидше за все нас розселятимуть по інших регіонах, тому що Марсель вже сильно перенаселений. Тепер за житло доведеться платити – з допомоги вираховуватимуть по 200-300 євро.

Поки Сєвєродонецьк перебуває під окупацією, в Європі, звісно, ​​безпечніше. Але ми точно повернемось. Ще до війни ми збиралися купувати житло в Одесі, шукали варіанти, планували. І ці плани у нас не змінилися, а просто відсунулися на невизначений термін.

Автор: ]]>Віра Корольченко]]>

Джерело: Монологи війни - ]]>https://warmonolog.com.ua/moya-donka-govoryla-ya-boyusya-vmyraty-istoriy...]]>