Менеджерка ініціативи “Сєвєр змін” Яна Салахова про евакуацію у Польщу та повернення в Україну

]]>Виїхала з України, піклуючись про сина, і повернулася також заради нього. Історія Яни Салахової, - ТРИБУН. ]]>

Лише 2,4 млн українців виїхали та не повернулися до України від початку повномасштабного вторгнення. Такі дані наводить Опендатабот.  Повномасштабна війна змусила тікати від бомб окупантів усіх: мам з дітьми, людей похилого віку, молодь. Словом, усіх тих, кому пощастило в перші кілька діб не опинитися під окупацією чи масованими артобстрілами. Разом з тим, все більше українок повертаються з-за кордону, часто - разом із дітьми. Цьому передує низка факторів.

Про свої причини повернення в Київ виданню ]]>ТРИБУН]]> під час цьогорічного заходу “Фестиваль Думок” розповіла Яна Салахова.

"Фестиваль Думок" 2023 року/ТРИБУН

Яна Салахова — практикиня театру пригноблених, голова правління громадської організації “Театр змін”, незалежна експертка з питань недискримінації, мови ворожнечі та злочинів на ґрунті ненависті. Сєвєродончани її знають як громадську активістку та менеджерку ініціативи “Сєвєр змін”.

Відчуття загубленості 

“Я розкажу свою історію з погляду людини, яка поїхала фактично через тиждень після повномасштабного вторгнення. Я поїхала через те, що мій син має розлад аутичного спектра. Я, мабуть, була не готова дізнаватися, яка буде в нього реакція, якщо він усвідомить, скажімо, весь рівень небезпеки”, — починає Яна. 

Вона наважилася на евакуацію, бо було куди їхати. 

“Мене запрошувала подруга до Варшави. І це була така нагода, скажімо, представити для своєї дитини поїздку як таку подорож. Було важко,  не завжди дитина сприймала те, що має двічі ночувати у різних людей у Львові і в Польщі – в Ярославі ми зупинялися на кордоні. Тобто це був складний шлях”.

Я 12 років працювала в організаціях, які допомагають в Україні біженцям й мігрантам. І тут я сама опинилася на місці тих, кому допомогла.

Пані Яна зазначає, що попри її соціальні комунікації та знання іноземної мови, це був тяжкий досвід. 

“Я знаю англійську мову. Я не знаю польської мову. І це справді було величезною проблемою. Я відчула, що всі мої привілеї, весь мій соціальний капітал перетворюється на нуль. А парадокс став такий, що я 12 років працювала в організаціях, які допомагають в Україні біженцям й мігрантам. Я працювала в УВКБ ООН, я працювала в міжнародній організації з міграції. І тут я сама опинилася на місці тих, кому допомогла”, — говорить жінка. 

Вона також зазначає, що багато чого переосмислила. Зокрема й те, наскільки вразливою людина може бути в такій ситуації, і наскільки зовсім по-іншому багато речей сприймаються. 

“З тих речей, з якими я стикалась в Польщі і про які важливо мені сказати, зазначу, що  у Польщі переважну більшість допомоги, на моєму досвіді, надають самі громадяни. Уряд, на жаль, не фінансує більшість польських громадських організацій, які надають допомогу українцям. Ті, хто здійснюють різні програми, – це переважно міжнародні організації”.

Вона говорить, що за її досвідом, переважно в евакуацію виїжджають жінки. 

“Це величезна проблема, коли ти опиняєшся в країні одна. В тебе немає ані партнера твого, ані батьків – нікого, хто міг би посидіти з дитиною. Минув місяць, поки я не знайшла спеціалізований садок всього на пів дня. Але це вже було за щастя. Я в принципі була не функціональною людиною, тому що весь мій емоційний ресурс пішов на те, щоби тримати зв‘язок з тим, що відбувається в Україні, та займатися власною дитиною. Коли я знайшла цей садок, я усвідомила, що, мабуть, я така не одна”. 

Яна Салахова під час дискусії на "Фестивалі Думок"

Поки жінка була в Варшаві, намагалася знайти, що її поверне у ресурс. 

“Поки була в Варшаві, я зробила дві речі за той період. Одна з них – за підтримки феміністичного жіночого фонду і з допомогою своїх колежанок-українок провела невелике соціологічне дослідження. Його не можна вважати репрезентативним, але ми онлайн опитали саме мам дошкільнят, наскільки вони мають доступ до садків. Тому що фактично, якщо твоя дитина не в садку, — ти не можеш вивчати мову, ти не зможеш піти працювати. Хоча вже через 3 місяці Уряд Польщі почав говорити, що вам потрібно працювати. Але з мого досвіду: всі мовні курси, які були в Польщі, не мали дитячих просторів, щоб можна там залишити дитину, поки я навчаюся”. 

З проведеного опитування Яна Салахова робить висновок, що саме відсутність послуг для дітей є перешкодою в отриманні роботи для жінок в евакуації.

“Так зазначили більш ніж половина опитаних, а третина опитаних сказали, що вони не змогли влаштувати свою дитину в садочок. Це означає, що ці жінки опинилися в дуже складних обставинах. І мені дуже важливо про це сказати”. 

Яна Салахова про свій досвід перебування в Польщі

Жінка говорить, що в нашому суспільстві чимало стереотипів про те, як живуть українки за кордоном.

“Я стикалася з, можна сказати, дискримінацією в пошуках житла. Тому що спочатку я жила в житлі, яке мені надали, але з часом з‘явилася потреба винайняти житло окремо. І переважна більшість обдзвонів зводилася до того, що, якщо я українка, якщо я мама з дитиною, - то ні. Це була дуже поширена ситуація. В деяких оголошеннях можна було прямо це побачити вже в самому тексті. Це була дуже сумна ситуація. Навіть якщо ти маєш роботу.  На невеличку ставку я знайшла роботу, я працювала в Українському Домі у Варшаві. Допомагала в клубі українок, але для мене це був дійсно болісний досвід”. 

Допомога собі та іншим

Коли з'явилася можливість, Яна повернулася до театральної майстерності. 

“В Українському Домі у Варшаві я запропонувала проводити театральні майстерні, невеличкі зустрічі, де, власне, українки можуть осмислювати свій досвід”, — пригадує жінка. 

Вона зазначає, що всі жінки приносили із собою біль через вимушену еміграцію.  

“Ми працювали з методикою театру-газети. Тобто жінки приносили тексти, які їм резонують. Це були вірші про їхнє одиноке життя мігранток, про те, в яких умовах в окупації проживають їхні родичі. І ми з тим просто працювали через естетику театру. Тобто ми намагалися зрозуміти, як можна це трансформувати й, фактично за дві години ці жінки могли за підтримки таких же, як і вони, трансформувати власний досвід і продовжувати жити з ним далі”. 

Яна Салахова зізнається, що театр та робота з людьми допомогли їй з власними переживаннями. 

“Мені хотілося робити простір безпечним, бо люди іноді боялися говорити, що вони приїхали з більш безпечного регіону, а хтось - з менш безпечного регіону. Ми вчилися приймати досвід один одного, тому що суб’єктивно у людини є свій рівень, поріг страху і того, чого вона боїться, до чого не готова, можливо, бачити й приймати у своєму житті”. 

Повернення в Україну

Для повернення у Яни була цілком вагома та сформована причина. 

“Я повернулась, власне, саме через дитину. Через пів року мені сказали, що, якщо я хочу лишатися, то моя дитина має вчитися польській мові. Це мінімум рік, а в цей момент для неї будуть недоступні корекційні послуги на її рівні мови. Я вирішила, що я не готова втрачати рік розвитку своєї дитини. Це було, мабуть, основне рішення”, — зазначає жінка. 

Ще одна причина — брак близьких та рідних людей поруч. 

“А третє – це соціальний капітал. Тут усі мої друзі, всі знайомі. Я просто не уявляю себе зараз… Я - та людина, яка не готова пускати коріння в іншій державі за будь-яких інших сприятливих обставин. І це, мабуть, було важливо, тому я повернулася”.

Зараз Яна займається громадською активністю, без прикрас говорить про життя в евакуації та продовжує створювати простори, в яких можна приймати біль інших людей, слухати один одного та говорити самим. 

Джерело: ТРИБУН - ]]>https://tribun.com.ua/uk/105771-viixala-z-ukraini-piklujuchis-pro-sina-i...]]>