Марк Балаба із Сєвєродонецька чатує ворожі дрони в небі над Україною. До війни він був режисером монтажу

Марк Балаба до 24 лютого 2022 року був режисером монтажу на телебаченні, якщо точніше — на філії Суспільне Донбас". Як зазначає сам хлопець, це було в минулому житті, бо зараз він служить у Збройних силах України у п'ятому окремому стрілецькому батальйоні. ]]>Свої ]]>поговорили з Марком та дізналися, як він зустрів повномасштабну війну, чому опікується покинутими тваринами на фронті та що думає про росіян.

Марку, давай знайомитися. Розкажи, будь ласка, про себе

Я родом з Сєвєродонецька. Прожив там все життя, окрім буквально двох років. Навчався там, планував майбутнє, робив ремонт в квартирі, працював. Раніше моя робота полягала у тому, аби дивитися в монітор та монтувати відео, а тепер моя робота полягає у тому, аби… дивитися в монітор! Дійсно, моя робота наразі майже нічим не відрізняється від роботи до війни — я дивлюся в монітор і керую людьми. Я — солдат, і наразі виконую функції стрільця-зенітника та спостерігаю за небом, намагаючись збити "Шахеди". Але все може змінитися і мені доведеться стояти на вулиці і дивитися в небо.

В чому полягає твоя робота?

Я працюю у додатках, до яких надходять дані з радіолокаційних станцій, коли я бачу підозрілий об'єкт чи отримую інформацію від колег, я підіймаю мобільні вогневі групи та направляю у потрібному напрямку, попереджуючи також сусідні військові формування по взаємодії. У мобільну групу входить 3-5 людей, зазвичай на пікапі і озброєні стрілецькою зброєю, кулеметом чи крупнокаліберним кулеметом, можуть ще бути переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК — Свої) — “Ігла”, “Стріла” (радянські) “Перун” (ПЗРК “Piorun” виробництва Польщі), “Stinger” (НАТО) тощо. На місці вони знаходять ціль, ідентифікують і знищують, або передають інформацію мені про напрям, швидкість руху та характеристики об'єкта.

Бачу, твій позивний “Мерзкій”. Яка за цим історія?

Це з життя до війни. На роботі у мене був невеличкий конфлікт з редакторкою, з якою у нас, мабуть, не зійшлися підходи до роботи, і в одній із сварок вона сказала, що я дуже неприємна людина, що я мєрзкій. Тому це пішло з роботи. Я так само і на роботі був підписаний, і на війні взяв позивний "Мєрзкій".

Позивний військового ЗСУ Марка Балаби / Автор: Свої

Пам’ятаєш, як для тебе почалася повномасштабна війна?

Враховуючи, що я працював на телебаченні, те, що буде війна, було зрозуміло вже заздалегідь. Кількість обстрілів збільшилася приблизно за місяць-півтора до повномасштабної. На роботі нас також готували до такого розвитку подій — видавали брошури, де було позначено, що зібрати в дорогу, а буквально за два дні до початку видали на руки наші трудові книжки. Я потроху збирав рюкзак, залишилося лише зняти гроші, але 23 лютого в найближчому банкоматі не було грошей, тому я вирішив, що 24 лютого нічого не буде, русня буде пиячити, але трошки помилився. Зранку я прокинувся і почув вибухи. Подивився в робочий чат, там вже було на шосту ранку десь 120 повідомлень. Так я зрозумів, що все почалося. Трохи понервував, хоча знав, що маю робити і пішов забрав рюкзак, а потім відправився у банкомат. Біля всіх банкоматів, само собою, було дуже багато людей. Я пішов на край міста, зняв гроші, послухав трохи сепарських розмов, бо куди ж без них. Треба визнати, що відсоток ждунів у місті був. Потім випадково списався з коліжанками, ми вирішили їхати в Рубіжне на евакуаційний потяг.

Люди чекають евакуаційний поїзд, 26 лютого 2022, Вінниця / Автор: з архіву Марка Балаби

Вже на той момент з Сєвєродонецька курсували евакуаційні автобуси, і так ми в п’ятьох, разом з коліжанками та їхніми дітьми, опинилися у Вінниці. Провели там кілька днів, були обстріли, дівчата не витримували, тому поїхали в Ужгород. Там зареєструвалися як переселенки, а я пішов ставати на облік. І так потрапив в армію. Через п'ять днів мене призвали до військової частини А7089, яка на той час ще не сформувалась, на позицію стрільця-помічника гранатомета.

Знаю, що попри проблеми зі здоров’ям та нервування друзів, ти дуже спокійно і виважено вирішив долучитися до оборони України. Чому?

Для мене не стояло питання ухвалення рішення, тому що ще на початку 2014 року я розумів, якщо всі будуть відмовлятися, то кому захищати Україну? Для мене свобода це надважливо. І, якщо чесно, я і досі не розумію тих, хто прийшов до нас з війною, чому вони зробили це з нашою Україною? Що ними рухає? Я просто відчував, що я маю так зробити.

Ти доїхав зі сходу в Ужгород, аби долучитися до лав ЗСУ, а потім знову опинився на Донбасі?

Закинули нас поруч з домом, під Лисичанськ, у селище Тошківка. Розташування наше було на НПЗ (Лисичанський нафтопереробний завод — Свої), тому дорогою, коли проїхали Бахмут, я зрозумів, куди ми їдемо. Всі ці місця я дуже добре знаю. Мені там навіть було трохи спокійніше, бо було якесь відчуття дому. Тобто коли ми їхали через всю країну, була якась тривожність, а коли ми туди приїхали, я вже розслабився.

Перший захід сонця на НПЗ коли приїхали, Лисичанськ / Автор: з архіву Марка Балаби

Можна сказати, мій дім був за бугром. Я міг бачити околиці Лисичанська, але Сєвєродонецька не було видно.

Ти пам'ятаєш перший бій?

У мене ще не було першого бою. Мене, можна так сказати, бережуть або просто так склалося. Ми ще не зустрічали ворога в близькому контакті. Конкретно люди з моєї роти — вони бачили ворога, але там, де ми розташовувалися, вони проходили повз. Тому я лише чув говірку російську і нас обстрілювали з міномета та усього іншого, що є на озброєнні у росії.

Тошківка у біноклі, літо 2022 рік / Автор: з архіву Марка Балаби

Ти спокійно говориш про смерть та морально готуєш друзів, що таке може статися. Чому?

Я просто не бачу приводів хвилюватися. Ми всі тут на якийсь час. Всі ми колись помремо. Ти можеш сьогодні померти, тому що на твою голову щось впаде або ти спотикнешся, чи машина зіб'є. Різниці немає через що це станеться.

Яка вона, війна?

Вона не така, якою ми її собі уявляли. Це така ж рутина, як звичайне життя, зі своїми якимись плюсами, мінусами, зі своїми нюансами. Ставлення людей в середині війська до війни також мене вражає. Ставлення до нашої землі в побутових питаннях…

Що ти маєш на увазі?

Ми всі розуміємо, що кожен снаряд, кожен спалений шматок техніки, кожна гільза — отрута для нашої землі. Ті самі понівечені тіла, які лишаються на полях боїв, рештки озброєння, спорядження і найбільше це, мабуть, рештки сухпайків, бляшанки, бички, папірці, цигарки — їх просто безмежна кількість. Коли ми знаходимося на позиціях, немає коли про це думати, але коли ми заходимо в розташування, десь в тил, люди не переймаються багато через те, щоби прибирати за собою. Я теж люблю лінитися, теж не завше люблю прибирати, але в плані ставлення до землі, мені здається, що ми маємо про це задумуватися. Тому що наразі ситуація, коли можна сказати, що це не на часі чи щось таке, що є важливіші речі, але нам з цим жити далі. Наступним кроком після перемоги для нас буде велике прибирання.

Війна не така, якою ми її собі уявляли

Як ти думаєш, що слід робити вже зараз?

Починати з себе. Прибирати в квартирі, прибирати в під'їзді. Піклуватися про те, щоб сусіди теж прибирали. Починати прибирати за своїми тваринами. Починати нести відповідальність за свої рішення. Можливо, не палити або палити і викидати в смітник. Використовувати менше пластикових пакетів. Озеленювати країну навколо. Мені здається, ініціатива Президента з висадки дерев була трохи передчасною, але правильною. І вона буде дуже актуальною після перемоги. Я зі сходу, і я розумію, від наших лісів залишиться зовсім мало, там вже випалена земля. У нас буде багато роботи.

Ти постійно опікуєшся покинутими тваринами. Одну з кішок прихистили твої друзі. Розкажи про неї

Я розумію, що ці тварини не винні в тому, що з ним трапилося. Вони теж учасники війни, постраждалі. Ми зустрічали дуже багато в Тошківці покинутих тварин — і котів, і собак, які шукали їжу, шукали прихисток, які так само не розуміли, як і ми, що відбувається. В мене, напевно, спрацьовує емпатія. Може через це. А може через те, що я з дитинства люблю тварин, завжди поруч були коти. Конкретно з тією кішкою, що опинилася у хороших друзів, вона прийшла до нас, коли ми вже служили на півночі України, вона була дуже хворою і я не зміг відмовити. Нам було добре разом, але життя військове — не те, чого б мені для неї хотілося, тому я почав шукати для неї господарів, і так вона опинилася в родині, де її дуже люблять, усіляко балують, відгодовують та зробили усі необхідні документи й щеплення. Вважаю, вона зараз насолоджується котячим життям.

Кицька, що зараз живе у друзів та інші тварини, якими опікувався Марк / З особистого архіву військового

Твої друзі відчувають, що війна тебе змінила. Ти сам відчуваєш це?

Навряд. Я відчуваю себе кожен день собою і мені дуже важко помітити якісь зміни. Мені здається, можливо, я почав трохи замислюватись над тим, скільки самому треба робити і як не треба лінуватися.

Ти з тих військових, хто радіє, коли цивільні гуляють, ходять у кіно, посміхаються, відпочивають та живуть. Поясниш?

По-перше, я скучив за таким життям. Понад рік я не бачився з друзями, можна сказати, не знаходився в суспільстві, тому мені приємно, що є місце, куди я можу приїхати і відчути життя, як воно є. Зараз я на тиждень у відпустці, намагаюся багато гуляти, якомога більше побачити. А ще мені початок війни показав, що не потрібно відкладати життя на потім. Ти можеш щось планувати, звісно, ти маєш щось планувати, але відкладати це в довгу шухляду, як доводить наше сьогодення, немає сенсу. В нас є тільки зараз і все. Я радію, коли бачу, що люди живуть звичайним життям, бо саме для цього, з одного боку, я пішов на війну. Я хотів, щоб світ лишився таким, який він є, щоб люди могли кохати, танцювати, співати, бути вільними, бути повними жаги до життя.

Будні війни /З архіву Марка Балаби

За чим з цивільного життя ти сумуєш?

За звичайними речами. За тим, що ти приходиш додому, відкриваєш кран і тече вода, є в туалеті унітаз, душ. За друзями сумую неймовірно, за рідними. За прогулянками, я раніше любив довго гуляти пішки. Зараз я не можу кудись відійти, бо служба перш за все.

Що ти зробиш найперше після перемоги?

Та навіть не знаю. Мабуть, забуду все те, що було. Ну, як забуду, не буду до того повертатися, бо я вважаю, що військова справа не потрібна в нормальному цивільному житті. Це лише суто вузька спеціалізація наразі для вирішення проблеми.

Марк завжди цікавився фотографією, під час служби фотографує природу, що оточує / З особистого архіву військового

Чи можеш сказати щось оптимістичне для тих, хто чекає на перемогу?

Продовжуйте чекати! Вона буде. Питання лише часу. А ще, користуючись можливістю, я б порадив людям просто підіймати голову вище, дивитися на небо частіше і по сторонах. Навколо відбувається дуже багато, навколо відбувається життя. Поки ми дивимося під ноги, ми його не бачимо.

]]>    Марина ТЕРЕЩЕНКО  ]]>

             ]]>редакторка]]>

За матеріалом: Свої - ]]>https://svoi.city/articles/279531/mark-balaba-z-luganschini-chatue-voroz...]]>