Краєзнавець та волонтер Аріф Багіров: про штурм Сєвєродонецька, евакуацію та плани щодо повернення на Луганщину

Краєзнавець, громадський діяч, медійник і волонтер Ариф Багиров залишався у рідному Сєвєродонецьку до останнього, документуючи у своїх соціальних мережах кожен момент російського вторгнення на Луганщині та спілкуючись з представниками ЗМІ. Коли евакуація вже була неможлива, а місто практично зруйновали, Ариф взяв велосипед та під обстрілами проїхав 70 кілометрів до Бахмуту. Зараз Аріф мешкає у Києві, де продовжує займатися волонтерством та чекає довгоочікуваної Перемоги, щоб поверутися та почати відновлювати регіон.  

]]>Аріф розповів “Трибуну” про життя в Сєвєродонецьку під обстрілами, евакуацію на велосипеді та життя у столиці]]>.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти дуже довго не виїжджав із Сєвєродонецька. Чому? 

Я розумів, що потрібен місту. Планував евакуюватися, але для себе вирішив відразу - буду в місті до останнього, поки зможу приносити користь людям. Чесно кажучи, я сподівався, що Сєвєродонецьк відстоять і росіяни в нього не зайдуть. 

Коли у Сєвєродонецку припинили працювати магазини та аптеки, разом з іншими волонтерами ми розвозили ліки старим людям, доглядали тварин, що залишилися у покинутих квартирах, також я допомагав культурним установам міста евакуювати колекцію музею Володимира Сосюри, археологічні знахідки зі Східноукраїнського національного університету, картини художника Бориса Романова. 

На той час я був, можна сказати, черговим по Сєвєродонецьку: підписники твітеру та друзі у фейсбуці просили мене дізнатися, чи живі їхні родичі, в якому стані місто, як швидко просуваються окупанти та як передати гуманітарку.  

Я майже не спускався в укриття, ночував у своїй квартирі. За увесь час був в підвалі декілька разів, коли російські військові прицільно били по центру міста. Там і без мене було багато людей – я не хотів займати місце. 

Не страшно було жити в таких умовах?  

Не можу сказать, що прям страшно, але неспокійно. З перших днів повномасштабного вторгнення Сєвєродонецьк був одним з тих міст, яке потерпало від російських обстрілів. Артилерійські удари наносилися по аеродрому в околицях міста, по продуктовим складам, автозаправкам та житловим кварталам. Це був невпорядкований обстріл. Ніхто, звичайно не бив по воєнним об’єктам, як обіцяв Путін, бо військових об’єктів в Сєвєродонецьку не було. Першими потрапили під удар саме спальні райони міста. 

На початку березня російські військові обстріляли й центральні вулиці Северодонецька. Саме тоді вибуховою хвилею повибивало шибки в будинку де я мешкав. Після цього випадку я відправив батька з міста, але сам залишився й прожив під обстрілами ще три місяці. 

Насправді, в моєму кварталі усі будинки постраждали від влучання російських снарядів. Та й у місті небагато будівель, у які б не було влучання.  

Невесні 2022 у твітері ти якось писав, що на власні очі бачив, як розлітається снаряд недалеко від скверу Гоголя. Розкажи про цей випадок. 

Так, я побачив це з балкона, бічним зором. Спинним мозком я відчув, що треба забігати до квартири. Прямо на балконі я впав і почав повзти в безпечний, на мій погляд, куточок квартири. Перший раз мене трясло, але потім я ще багато разів бачив, як вибухають снаряди, так що я, можна сказати, звик до цього.  

Коли ти зрозумів, що настав час евакуюватися? 

Від самого початку я планував, що їхати буду саме на велосипеді. Остаточне рішення покинути Сєвєродонецьк я прийняв у другій половині травня, тому що вже не бачив сенсу залишатися в місті. На той момент зв'язку у Сєвєродонецьку вже не було, тому повноцінно контактувати та допомагати людям я не міг. Ще одним знаком для мене було те, що в день виїзду влучило в квартиру піді мною, вдома стався невеликий землетрус. А коли вже їхав з Сєвєродонецька – то прилетіло ще в сусідню квартиру праворуч.  

На момент, коли я виїжджав, вже тиждень або навіть більше,  чув щодня, як йдуть бої в місті. Все ближче й ближче гучно стріляли кулемети та автомати.  Евакуацонний транспорт з міста вже не їздив, військової адміністації в Сєвєродонецьку вже теж не було, тому 21 травня я на велосипеді перетнув лінію зони активних бойових дій, подолавши близько 70 кілометрів до Бахмуту. 

Я їхав по трасі, коли на ній вже були бої. Я не знав про це, тому що кілька днів доступу до інтернету не було. Розумів, що якщо один снаряд впаде близько, то, швидше за все, росіяни туди більше не цілитимуть. Використовуючи таку тактику, я дістався до Бахмута неушкодженим. 

Їду, дивлюсь, на дорозі все розбито, багато покинутих, згорілих автомобілів, уламки на кожному кроці. Слава Богу, не було трупів - але можна було сказати, що там загинули люди. Уникати російських військових літаків було легше, оскільки я чув, як вони прилітають здалеку. В ці моменти я зупинявся, знаходив рів, у якому лежав, поки вони не пролетять. Це була моя найбожевільніша велосипедна подорож, тому я зітхнув з полегшенням, коли нарешті дістався до Бахмута, який контролювали українські сили. Я долав такі відстані купу разів раніше, але не за таких обставин. В Бахмуті мені допомогли рятівники з Сєвєродонецька, я пробув у місті ніч, залишив велосипед та вирушив далі - спочатку до Дніпра, а згодом до Києва.  

Щось вийшло забрати з домашніх речей? 

Крім невеликого вузла одягу, які влізли у рюкзак, я вивіз з собою тільки чималий багаж свідчень про стихійні кладовища, смерті на вулицях міста, про життя серед обстрілів.  Згодом я дізнався, що моя квартира повністю згоріла, тому звідти я вже нічого не заберу.  

Але для мене ж Сєверодонецьк – це не просто квартира, з якої взяв і поїхав. Для мене Сєвєродонецьк – це моє рідне місто, це, в якомусь сенсі, мій батько.  

Чому ти вирішив зупинитися саме в Києві?  

У мене в місті мешкають батьки, яких я відправив до Києва ще на початку вторгнення, у мене тут сестра, багато знайомих. До того ж у Києві було простіше спілкуватися з журналістами, з якими я ділився тим, що бачив у Сєвєродонецьку. 

Чим займаєшся зараз у столиці? 

Продовжую займатись волонтерством, допомагаю людям чим можу, консультую, підказую, координую роботу. Київ я розглядаю як проміжний пункт, вростати сюди корінням я не планую. 

Тобто, ти плануєш повертатися додому? 

Звичайно, повертатимуся. Я хочу продовжити займатися тим, чим і раніше у своєму рідному регіоні.  

Я один з останніх поїхав із міста, і планую повернутися найпершим. Коли військова адміністрація дозволить їхати до Сєвєродонецька журналістам, тоді поїду і я. Але не варто на мене рівнятися. Не рекомендував би всім одразу їхати туди, у місті були військові дії, там усе зруйновано. Я можу обійтися мінімумом, а багато хто - ні. 

На твій погляд, як після Перемоги потрібно залучати людей повернутися на Луганщину і як розвивати регіон? 

Я зараз багато про це думаю. Рішення про старт активного розвитку регіону, на мою думку, має бути ухвалене на державному рівні. Має бути прийнята програма, яка полегшить ведення бізнесу, потрібно зменшити податки, спростити міграційне законодавство. Тоді люди захочуть їхати жити та розвивати регіон. Для цього потрібні радикальні заходи. Але зараз я не бачу перпектив для того, щоб люди поверталися. Та поки що й не час. Ідей особисто у мене багато. І якщо мислити позитивно, то хочеться все реалізувати, але іноді мене відвідують думки, що нічого хорошого там не буде. Заманювати людей треба не ідеями. Для відродження потрібні гроші. Я взагалі вважаю, що якщо після Перемоги Україна продовжить ту саму економічну та соціальну політику, що була до війни, мало людей взагалі захочуть жити у країні. 

За матеріалом: Трибун - ]]>https://tribun.com.ua/uk/100399-kraeznavets-ta-volonter-arif-bagirov-pro...]]>