"Хворих ми заносили в автобус на руках...", - житель Сєвєродонецька Костянтин Золотько про евакуацію під обстрілами

Чотири місяці ЗСУ обороняли Сєвєродонецьк від окупантів. Завдяки героїзму українських воїнів, більшість людей змогли безпечно евакуюватись, враховуючи і тих, хто потребував спеціальної евакуації, як сім’я Костянтина Золотька. Повномасштабне вторгнення родина зустріла в лікарні через хворобу батька Костянтина. Пізніше до лікарні потрапила і мати.

Як надавали медичні послуги за умов постійних обстрілів та як евакуювали хворих з міста Костянтин Золотько розповів ]]>0564.ua]]>.

Перед початком повномасштабного вторгнення, 22 лютого 2022 року, захворів батько Костянтина, Григорій Михайлович. Лікарі підтвердили коронавірусну хворобу і, зважаючи на вік чоловіка, якому на той момент було 85 років, його госпіталізували до лікарні.

24 лютого російська федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну і спокійне місто на Луганщині почало піддаватись постійним обстрілам. Через один з таких обстрілів постраждала 83-річна мати Костянтина, Любов Карпівна.

«25 лютого моя мама поїхала відвезти ліки, які потрібні були батькові в лікарні. Коли вона була поруч з медзакладом, розпочався обстріл. Вона поспішала заховатись у приміщенні. У фойе лікарні вона перечепилась на сходах і зламала ногу», - говорить Костянтин.

Діагноз виявився невтішним – подвійний перелом нижче коліна на правій нозі та тріщина на лівій нозі.

Григорій Михайлович та Любов Карпівна / Фото надано Костянтином Золотько

Зважаючи на поважний вік жінки, наявність цукрового діабету та складність травми, їй знадобилась госпіталізація до лікарні. Старша медсестра повідомила Костянтина, що за мамою вночі повинен хтось доглядати, але через постійні обстріли за Любов Карпівною Костянтин та його дружина доглядали цілодобово.

Наприкінці лютого через російські обстріли у помешканнях значної частини містян почались проблеми з опаленням та електроенергією. Від обстрілів в будинку батьків Костянтина вибило шибки. За таких умов його батько,Григорій Михайлович, якого невдовзі виписали з лікарні, не міг жити у своїй квартирі.

«Оскільки посилились морози і батько не міг перебувати у себе вдома, бо його квартира не опалювалась, а в моїй квартирі все ще зберігалось центральне опалення, я попросив свого кума відвезти батька до мене додому», - говорить Костянтин.

Лікарня знаходилась в іншій частині міста, тож Костянтину і його дружині довелося навідувати матір і почергово доглядати за батьком.

«Хтось з нас залишався з мамою в лікарні, а хтось йшов додому і готував їсти для батька, доглядав за ним», - говорить Костянтин.

Через повномасштабне вторгнення медперсонал лікарні в Сєвєродонецьку скоротився вдвічі, отож питання отримання якісних медичних послуг ускладнилось.

«В нашому місті через ворожий обстріл загинув екіпаж «швидкої допомоги», - коментує ситуацію в місті Костянтин, - в такі моменти кожен думає за свою безпеку та безпеку рідних. Половина медперсоналу покинула місто, тікаючи від війни, тому в лікарні не вистачало рук, хто б міг доглядати за хворими».

За словами чоловіка, щодня Сєвєродонецьк покидало все більше людей. Почалась і евакуація хворих з лікарні в Дніпро, Львів та Вінницю. Для евакуації людей місцева влада організовувала автобуси.

«Хворих, за якими доглядали рідні і вони їх могли супроводжувати, ми заносили на руках в автобус і вони відправлялись в більш безпечні міста. За хворими, які потребували медичного догляду під час поїздки, приїздили спеціальні карети швидкої допомоги з різних міст України. Загалом з декількох точок міста всі бажаючи могли виїхати автобусами. Люди стежили за інформацією, яку оприлюднювала обласна військова адміністрація і виїжджали з міста», - пояснює наш співрозмовник.

Поступово ворог наближався до Сєвєродонецька і місцеві органи влади вже не могли гарантувати безпечну евакуацію, оскільки дорога почала постійно прострілюватись і були побоювання, що окупанти можуть обстріляти колону автобусів. 

13 квітня Костянтину повідомили, що завтра буде останній день евакуації з лікарні, коли можуть забрати його маму і його з дружиною. Евакуацію організовував «Червоний хрест». Якщо ж вони вирішать залишитись, за тих умов, що були в місті, за ними вже ніхто не зміг би приїхати.

«За нами приїхали 2 позашляховики та 1 «швидка». Маму перевозили лежачи у «швидкій», а нас з дружиною посадили у автомобіль і через Лисичанськ ми відправились до лікарні Дніпра», - зазначає Костянтин.

Вже з новин його родина дізналась, що на наступний день після евакуації окупанти обстріляли лікарню. Внаслідок цього загинула медсестра, а декілька членів медперсоналу зазнали поранень. Наразі більшість медперсоналу з Сєвєродонецька евакуювалась і працює в Дніпрі.

На жаль, батько Костянтина не зміг виїхати тоді з ними. Григорій Михайлович і далі залишався в Сєвєродонецьку.

«Розумієте, на той момент ми ніяк не могли його евакуювати. Сам до місця евакуації він прийти не зміг би. Автомобілі, що забирали нас, не збирали людей по місту – вони вивозили людей тільки з лікарні, а без нас мама не могла пересуватись. Я віз маму на кріслі, а дружина несла речі», - пояснює Костянтин.

Телефоном він порадив батькові зв’язатись з поліцією і повідомити про ту ситуацію, яка склалась. В поліції Григорію Михайловичу дали декілька номерів телефонів волонтерів, які, ризикуючи власним життям, продовжували вивозити людей з Сєвєродонецька, оскільки ні місцева влада, ні «Червоний хрест» евакуацію більше не проводили.

16 квітня волонтери, чоловік та дві жінки, приїхали за батьком Костянтина. На щастя, вони встигли від’їхати від будинку, бо поруч знову були прильоти. Тролейбусні тролеї впали на дорогу і водієві довелось маневрувати, щоб об’їхати перешкоду. В той день разом з Григорієм Михайловичем з міста виїхали ще двоє людей.

В Дніпрі батька зустрів Костянтин і сім’я нарешті змогла возз’єднатись разом. В лікарні Дніпра Любов Карпівні змогли зробити діагностику і було вирішено, зважаючи на вік та цукровий діабет у жінки, не оперувати її.

Надовго в обласному центрі сім’я не затрималась. За словами чоловіка, в місті постійно зростали ціни на оренду житла. З інтернету він дізнався, що у Кривому Розі ціни на житло нижчі і сім’я вирішила переїхати до нашого міста.

На фото Костянтин Золотько

Зараз Костянтин разом з дружиною продовжують доглядати батьків.

«Моя мати не виходить з квартири, а батько може вийти тільки до магазину, який знаходиться біля нашого будинку. Тому ми продовжуємо піклуватись про них, ходимо в різні інстанції, оформлюємо документи», - говорить чоловік.

У Кривому Розі сім’я отримує допомогу від різних волонтерських та релігійних організацій. Також Луганська ОВА поштою надсилає продуктові набори.

«Я пенсіонер, мої батьки пенсіонери. Додатково кожен з нас отримує фінансову допомогу від держави, яку вистачає для оплати квартири. Наша місцева влада (Луганська ОВА) надсилає нам продукти. Все це дуже сильно допомагає нам» - говорить Костянтин.

Дружина Костянтина намагалась знайти роботу у Кривому Розі, але їй відмовляють, зважаючи на її вік. Сім’я не засмучується, оскільки, за словами Костянтина, їм всього вистачає.

Чоловік вірить, що Кривий Ріг – це тимчасова зупинка і вони зможуть повернутись в рідний Сєвєродонецьк. Він демонструє відео російських пропагандистів із нібито щасливими мешканцями міста, які чекали на «звільнення від українців». На одному з відео він впізнає чоловіка зі свого будинку.

«Коли наші хлопці підуть в контрнаступ і звільнять Сєвєродонецьк, я хочу повернутись додому і знайти всіх цих людей із відео, щоб просто запитати їх, як вони можуть радіти, особливо після того, що росія зробила з нашим містом».

Костянтин вірить, що над Сєвєродонецьком скоро замайорить український прапор, бо Луганщина – це Україна.

За матеріалом:  0564.ua - ]]>https://www.0564.ua/news/3595901/hvorih-mi-zanosili-v-avtobus-na-rukah-z...]]>