‘’Для мене Сєвєродонецьк – це не архітектура, а люди, які в ньому жили’’, – актор Луганського театру

Денис Пономаренко родом з міста Кіровськ, що на Донеччині. У 2012-ому році вступив до Луганської державної академії культури і мистецтв на актора. Через війну з Росією у 2015-ому році Луганський український театр переїхав в Сєвєродонецьк, і актор разом з ним.  Денис двічі був вимушеним переселенцем, спочатку – в 2014-ому році, потім  – з початком повномасштабного вторгнення. Зараз актор продовжує працювати в складі Луганського театру на сцені Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії ім. Щепкіна.

]]>Чоловік розповів ]]>]]>ТРИБУН]]>]]>у, як почав свою діяльність, про життя в Сєвєродонецьку та роботу в умовах війни.]]>

– Ви завжди хотіли бути актором? Як обрали професію?

– Це було спонтанне рішення, бо до дев’ятого класу я не знав, ким хочу стати, тому продовжив далі навчання в школі. Вчителі мені неодноразово казали, що у мене є талант до акторства, бо я часто брав участь у різних шкільних заходах. Я подавав документи у різні навчальні заклади, але, приїхавши в Луганську академію, зрозумів, що більше не хочу в інші університети. Спершу Луганськ мені не сподобався, тоді була похмура погода, люди кудись біжать, я ніколи не був у Лондоні, але він чомусь мені нагадував саме це місто.

Академія мені дуже сподобалась своєю теплою атмосферою, там я відчував себе як вдома.

У місті було два театри: український та російський. Спочатку я хотів піти в російський, бо думав, що мені буде легше через те, що краще знав цю мову. Але, сходивши на вистави й туди, і туди, я розчарувався в російському театрі, бо зрозумів, що український на голову вище. Зараз я неймовірно пишаюсь, що працюю в українському театрі. Коли я дізнався історію театру, то став поважати його, бо він з самого початку свого існування давав вистави українською мовою, попри зросійщене населення. 

Мій театральний батько Володимир Московченко розповів мені, що були такі випадки, коли глядачі під час вистави кричали ‘’А можно по-русски?!’’. Люди дуже гостро сприймали українську мову, могли собі дозволити голосно розмовляти й просто вийти з залу.

– Що було для вас найскладнішим на перших етапах акторства?

– Це були голосові вправи. Так вийшло, що тоді серед молодих чоловіків-акторів я був один, і були ролі, які за віком старші за мене. І тому доводилось працювати над собою, щоб мій голос постійно розвивався. Мені завжди здавалось, що мене не чути на сцені і я кричав, поки мені не сказали, що так робити вже не потрібно.

Ще я дуже не люблю ролі коханців, бо люблю грати щось більш характерне та серйозне. За всю свою кар’єру я зрозумів, що головні ролі мені подобаються менше, аніж другорядні, бо в них дуже чітко прописані сцени, і ти не маєш можливості додати щось свого, тобто ти в рамках своєї фантазії.

– Згадаєте якийсь цікавий випадок з вашого акторського досвіду?

– Напевно, найцікавішою була ситуація, коли ми грали виставу ‘’За двома зайцями’’, я тоді грав Голохвастова. І ось уявіть завершення вистави, майже всі персонажі стоять на сцені, не було тільки Йоськи і поліцейського. Вони мали вибігти та сказати фразу: ‘’Він банкрот’’. І ось наступає той момент, коли вони мають сказати свої слова, а вони не вибігають. Всі зрозуміли, що щось не так, і почали імпровізувати. В якийсь момент я переглянувся з актором, який колись грав цю роль, я дивлюсь на нього, він – на мене. Ми один-одному киваємо. Я в цей час подумав, що він має крикнути фразу замість тих акторів, але він подумав, що ми таким способом з ним домовились, що він піде їх шукати. На щастя, потрібні актори потім вибігли і завершили цю сцену. Як виявилось, вони були на місці, за кулісами та чекали репліку, і через шум вони її просто не почули.

– Куди ви переїхали, коли почались події у 2014-ому році?

– Я не довго залишався в Луганську і просто повернувся до рідного міста. У Кіровську була лінія розмежування. Влітку у нас місяць не було світла, води та були постійні обстріли. Через півроку я разом зі своєю на той час дівчиною, зараз – дружиною, виїхав у Ніжин Чернігівської області. Нас покликав Володимир Московченко, який працював там режисером. У 2015 році в Сєвєродонецьк переїхав Луганський український театр, і ми поїхали туди.

Коли ми приїхали, почали працювати в Сєвєродонецькому міському театрі драми, який тоді був у занедбаному стані, а поруч стояв непрацюючий фонтан. Коли зайшли  в середину, то був шок від того, що там була діра в стіні, через яку можна було вулицю побачити. В цій будівлі ми змогли тільки проводити репетиції деякий час, бо потім почали робити ремонт, і команда перемістилась в недіючий дитсадок. А виступали в міському Палаці культури, і так ми існували до 2017-ого року, поки не закінчився ремонт міського театру драми.

– З початком повномасштабного вторгнення вам вдалося евакуюватись в Дніпро. Ви одразу продовжили працювати?

– Перший місяць в Дніпрі ми взагалі не займались акторською діяльністю, бо колектив розкидало по різним куточкам. Щороку в Херсоні проводиться театральний фестиваль ‘’Мельпомена Таврії’’, але через те, що місто було в окупації, ми взяли участь в Дніпрі, і зробили для кожного вхід безкоштовним. У нас була вистава ‘’Хто я?’’, ми вийшли в білих футболках з надписами ‘’Луганськ, Сєвєродонецьк, Херсон’’, щоб ще раз підкреслити, що ці міста є українськими. Згодом ми вирішили зробити концерт для військових, аби підтримати їхній бойовий дух. Після концерту вони були дуже задоволені, ми з ними обіймалися, дякували їм за службу.

Потім нам повідомили, що наш театр переїжджає в Суми, тому ми покинули Дніпро. 

Сумський театр дуже великий і нам виділили там пару гримерок. Актори прийняли нас дуже тепло, запитували, чим нам допомогти. Зараз ми працюємо з ними як одна команда, дуже дружно і плідно, та навіть беремо участь у спільних проєктах.

– Коли звільнять Луганськ, ви плануєте туди повернутись?

– Я думаю, що коли все звільнять і наш театр повернеться нарешті в Луганськ, то я, звичайно, переїду разом з ним. Цей варіант я завжди тримаю в голові, як майбутнє.

– Яким вам запам’ятався Сєвєродонецьк?

 – Я дуже люблю театр, тому місто мені дуже полюбилося. Коли місто стало обласним центром, воно почало потроху оживати. Архітектура міста мені не дуже подобалась, бо в часи радянського союзу не любили витрачати час та гроші на щось реально гарне. Але, попри це, я закохався в місто, бо для мене Сєвєродонецьк – це не архітектура, а люди, які в ньому жили. У мене дуже приємні спогади з містом, воно стало для мене рідним.

]]>Вікторія Семерня]]>

Джерело: ТРИБУН - ]]>https://tribun.com.ua/uk/102032-marki-zaraz-tse-chastina-nashoi-istorii-...]]>