"Деякі місця так і залишаться спогадами" - історія мами п’ятьох дітей із Сєвєродонецької міської тергромади

Поліні Ісаєвій – 34 роки, вона – мама п'ятьох дітей: 6-річного Назара, 7-річної Уляни, 11-річного Олександра, 14-річного Данила та 16-річного Івана.

]]>Українська правда: За понад 9 років війни її родині довелося покинути не одне місто. До 2016-го сім'я проживала у нині тимчасово окупованому РФ Сєвєродонецьку, що на Луганщині. У червні того ж року вони продали квартиру і переїхали до передмістя, у Єпіфанівку – вирішили, що дітям у селі буде краще. Там вони проживали до 25 лютого 2022 року, а після – знову довелося втікати від війни.]]>

Чоловік Поліни – військовий, з 2017 року він служить за контрактом у Збройних силах України. 24 лютого 2022-го о шостій ранку він пішов на службу, розповідає жінка. Нині служить на Дніпропетровщині.

"Ми з дітьми першу ніч провели вдома. 25 лютого ми тікали до Рубіжного, адже там є залізничне сполучення. Ми прожили у місті близько тижня. Чоловік військовослужбовець, тож ми розуміли, що за нас візьмуться першими. 2 березня ми змогли сісти на другий евакуаційний потяг з Лисичанська, який привіз мене, п'ятеро наших дітей і мою літню бабусю у Львів.

У 2014 році ми вже тікали з Сєвєродонецька і за два тижні повернулись додому, бо ЗСУ звільнило місто. Ми були впевнені, що цього разу це також справа кількох тижнів, але помилялись", – визнає Поліна.

У Львові жінку з дітьми розмістили у колективному центрі на "Арені Львів", а пізніше родину прийняв центр Святого Пантелеймона в Дрогобичі.

"8 місяців ми проживали у центрі, де отримували усе необхідне. Діти працювали з психологом і ходили на гуртки. У нас було харчування і підтримка речами першої необхідності", – розповідає Поліна.

Через 8 місяців закінчилась реновація гуртожитків у Стебнику, де згодом родині дали квартиру, облаштовану меблями та побутовою технікою. Це одна із 60 квартир гуртожитку в місті Стебник, які допомогла забезпечила усім необхідним та встановити електричне опалення організація CORE.

"Перше, що ми зробили – це розписали стіну в холі у вигляді сімейного дерева. Ми не були за кордоном, але багато подорожували Україною. Усі ці спогади розмістили на дереві. Деякі місця так і залишаться спогадами, їх вже не існує.

Я створювала цей розпис власноруч, як і на стінах в інших кімнатах. Нам необхідно було відчуття дому. Діти дуже сумували, і психолог порадив постаратись їм створити звичні умови. Майже одразу купили в дім шиншилу, адже проживаючи у колективному центрі, ми не могли завести улюбленців. Замість дня чебуреків, який ми влаштовували вдома, придумали день бургера, і щоп’ятниці ходили з дітьми в бургерну", – поділилася жінка.

За понад 9 років війни родині Поліни довелося покинути не одне місто. Фото надане CORE

Наразі усі діти Поліни ходять до місцевої школи, найстарший – вчиться у коледжі у Дрогобичі. За словами жінки, тепер їхнє життя і побут облаштовані "доволі непогано", діти майже звикли до нової школи, гуртків та друзів. Щоправда, сумують за "старими" друзями і батьком.

Поліна нині працює фасилітаторкою центру, куди приходила допомагати, аби віддячити за заняття з її дітьми. 

Спостерігаючи за роботою жінки у центрі для дітей, її запросили у команду благодійній організації "People in need".

"Тепер працюю з місцевими дітками та ВПО, створюємо для них прийнятні умови для розвитку та самореалізації", – додає жінка.

За матеріалом: Українська правда - ]]>https://life.pravda.com.ua/society/2023/10/21/257147/]]>