Життя прожити – не поле перейти

Кажуть, що доля інколи посилає серйозні випробування, і якщо ти гідно пройдеш через них, вона тебе обов’язково нагородить. Мова йде про дуже добру людину, ветерана війни, члена президії ради ветеранів міста, голову первинної ветеранської організації «Мікротерм» Дмитра Миколайовича Никифорова.

Коли осінь повністю вступила в свої права, коли повітря чисте, навіть прозоре, а всі дерева і кущі пофарбовані в багрянець, вохру, пурпур і оранж, саме в цю чудову пору року народився наш герой. 14 жовтня, на велике релігійне свято Прокрови. І мабуть тому ця людина і сама така чиста, чесна і дуже відповідальна. 

Мала батьківщина Дмитра Миколайовича – Сватівський район, с. Ковалівка. На цій землі пізнала секрети хліборобства його рідня. На луганській землі він прожив все своє життя.

Під час нашої розмови Д.М. Никифорову на спомин прийшли ті далекі часи, коли зустрічав вечори над річкою Жеребець. Згадав про те горе, яке перекреслило його добрі мрії і надії. А це був грізний 1941 рік, початок Великої Вітчизняної війни. Ще дитиною Дмитро відчув на собі й окупацію фашистського режиму, коли малолітнього 15-річного юнака зухвало відірвали від рідної домівки і повезли товарняком до Німеччини. Скрізь працював під ретельним наглядом. Там перебував аж до квітня 1945 року. І зразу ж наступного дня його призвали до лав армії. Він прослужив в окупаційних військах в Німеччині майже два роки. Закінчив сержантську школу. А потім його перевели до Архангельського військового округу, де прослужив ще чотири роки. Повернувся додому Дмитро Миколайович з великими надіями, але серце щеміло від побаченого. Скрізь руїни, залишені окупантами. Батько загинув при звільненні Харкова, в с. Піски-Радьківські. Мама також постраждала ще за часів окупації.

Всупереч усякому лиху, гро­золіттю, Дмитро Миколайович вистояв. У січні 1951 року влаштувався на роботу в Лисхімбуд учнем газозварника. А після закінчення училища почав працювати електрогазозварником. Дуже хотілося навчатися, і юний Дмитро пішов до вечірньої школи робітничої молоді. «Мені дуже хотілося закінчити Білоруську сільгоспакадемію, одержати улюблену професію, але не так сталося, як гадалося, – пригадує Дмитро Миколайович. – Екзамени склав на добре і відмінно, а  за конкурсом не пройшов.  Повернувся до рідного Сєвєродонецька. Вступив до Дніпропетровського гірничо-металургійного технікуму, на заочне відділення. І в 1959 році успішно його закінчив». Працював майстром виробничого навчання в ремісничому училищі №2. Потім перейшов на роботу в ДКБА, починав працювати старшим техніком.

Саме тоді до нього і прийшло кохання – одне і на все життя. Це була красуня Валентина. Скромна і дуже серйозна дівчина. «Кохання було взаємним і з першого погляду, – зізнається Дмитро Миколайович. – Нам не довелося бути нареченим і нареченою. Ми майже зразу пішли до загсу (під час обідньої перерви), уклали шлюб і стали чоловіком та дружиною. Та й пішли кожен на своє робоче місце. І знаєте, ні я, ні Валентина Гордіївна потім жодного разу не пошкодували про те, що пов’язали свої долі в одну. Та і батьки Валентини не були проти скорого заміжжя доньки».

Самостійний, надійний, порядний, розсудливий Дмитро відразу ж сподобався тещі і тестю. Разом з Валентиною вони народили, виростили і вивчили двох дітей: доньку Тетяну і сина Сергія. Зараз вони вже на пенсії.

Життя прожити – не поле перейти. У ньому бувало все: і розбіжності, і суперечки. Але в тому і секрет міцної сім’ї, що в ній рахуються одне  з одним, цінують думку одне одного, разом прагнуть знаходити виходи зі складних ситуацій.

«Я дуже кохав свою дружину, не міг на неї надивитися, не міг дихати без неї. Так і прожили в любові та  злагоді 61 рік, – каже Д.М. Никифоров. – Маю зараз двох онуків і двох правнуків. Я дуже пишаюся ними. Доля мені випала непогана. Дуже шкода, що завчасно померла дружина».

Слухала я Дмитра Миколайовича і думала: кожна людина – творець своєї долі, а він, закінчивши технікум, від техніка доріс до начальника відділу. А потім ще, вийшовши на пенсію, працював десь майже 10 років. Дмитро Миколайович дуже любить свою дачу. Він сам її обробляє. І чого там тільки немає. Виростив яблуневий сад. Посадив дуже багато квітів. Будиночок, немов у віночку. І навіть зараз, коли осінь, квітнуть ще чорнобривці найрізноманітніші, а також сентябринки – сині, фіолетові, чорнильні. Вони різної висоти, тож і, здається, немов хвилі на морі. А також Дмитро Микола­йо­вич займається громадською діяльністю – він голова первинної організації «Мікротерму», дуже клопочеться за  ветеранів, немов батько за своїх дітей. Характер такий неспокійний. Довелося мені бути присутньою на його ювілеї. Як багато людей прийшло його привітати! І не просто чергові вітання профспілки, а сам директор В.А. Рябіченко приїхав. Не забули про нього й рідні: діти, онуки, правнуки, племінники. А ще друзі, які з такою повагою адресували імениннику сердечні побажання.

Дорогий Дмитре Миколайовичу, прийміть і наші найщиріші слова вітання з ювілеєм! Нехай доля ще довго посміхається Вам, здоров’я буде міцним, а ваші поради слушними!

П. СІКОЄВА, заступник голови міської ради ветеранів