Трагедія Голодомору та Сіверськодонецьк: пам’ять, яка знову під загрозою

Сєвєродонецьк онлайн: Кожну четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів.

За часів комуністичного режиму українці пережили три масових Голодомори: у 1921-23, 1932-33 та 1946-47 роках. Штучно спровокований більшовиками на етнічних українських землях, голод 1932-33 років забрав найбільшу кількість жертв: за різними оцінками, від 3 до 10,5 мільйонів осіб. Тому наша країна бореться за визнання його світом як геноциду українського народу.

Сіверскодонецьк заснували у 1934 році. Формально події Голодомору його як територіальної одиниці не торкнулися. Втім, як влучно зауважив краєзнавець Сергій Каленюк, адміністративно до міста відносяться прилеглі села, історія яких невідривно пов’язана з історією Сіверськодонецька. А от вони пережили трагедію у всій її жорстокості.

У цьому матеріалі “Сєвєродонецьк онлайн” зібрав деякі згадки про Голодомор 1932-33 років у громаді. А також - про події сучасної історії, які засвідчують важливість боротьби України за збереження пам’яті.

“Смертність зросла удесятеро”

Відкривати для себе правду про Голодомор українці почали вже після здобуття незалежності: коли розсекречення радянських архівів стимулювало наукову діяльність, а живі ще свідки тих подій перестали боятися говорити про них вголос.

Жертви голоду. 1933 р. ]]>Джерело]]>

Зараз цій темі присвячена маса наукових досліджень, інтерв’ю, фільмів. Усі вони - у вільному доступі. Але ще 15-20 років тому було інакше.

Причини й наслідки Голодомору 1932-33 років пропаганда срср старанно приховувала десятиліттями: фальсифікувала статистику, “закатала в асфальт” місця масових поховань, а за згадки про ті події жорстоко карала. Пізніше офіційна радянська версія трактувала ті події як збіг обставин (посуха, неурожай, дії "врєдітєлей"), що нібито торкнулися не лише українців.

Заарештовані селяни. Луганщина, початок 1930-х років.]]> Джерело]]>

Ці наративи настільки вкорінилися, що підмінили народові пам’ять. Навіть сьогодні, попри документальні свідчення про нереальні плани хлібозаготівлі, звірства продзагонів, режим "чорних дошок", частина суспільства не визнає, що Голодомор 1932-1933 років був спрямованою спробою приборкати українців, які опиралися більшовицькій колективізації.

Архівний документ. Так карали за "приховування" запасів зерна. ]]>Джерело]]>

Луганщині прийняти дійсність було ще складніше, зважаючи на політичний контекст. Аж до 2014 року проросійська “партія регіонів”, а з нею й комуністи, панували у місцевих радах, посідали керівні посади в органах влади, організаціях й установах регіону. Оскільки росія відмовлялася й до цього часу відмовляється визнавати Голодомор актом геноциду українського народу, її посіпаки усіляко противилися відновленню історичної справедливості.

Під час другого Сєвєродонецького з’їзду 2008 року “регіонали” навіть заявляли про “відповідальність влади за неправдиву інформацію про Голодомор” і вимагали загальнонаціонального обговорення змісту підручників.

Зухвале намагання виправдати катів відбувалося неподалік тих місць, де 75 років тому селян цілими селами “косило” від голоду. Зокрема, ось про що йдеться у книзі краєзнавців Сергія Каленюка та Миколи Ломако “Давня історія Сєверодонецька”:

“... села Донбасу були спустошені, особливо північ нинішньої Луганщини. Не стали виключенням і села Сиротине та Боровське. В архівах збереглися акти про смерть людей у цих селах. До 1931 року щорічно виписувалося в середньому 40 таких актів. У 1932 році їх було 117, у 1933 – 406. Смертність у найжахливіший 1933 рік зросла вдесятеро”.

Сам Сіверськодонецьк, зазначається у книзі, свого часу поглинув Новосиротине - село, яке з’явилося на карті внаслідок розкуркулення та колективізації. Наприкінці 20-х там поселили сім’ї бідноти із Сиротиного у будинках одноосібників й організували одну з бригад колгоспу ім. Сталіна. А за 10 років село виросло більш ніж удесятеро. Однією з причин стрімкого зростання населення дослідники вважають ... Голодомор.

“Багато селян з північних районів нинішньої Луганщини й інших регіонів приїздили на Лисичанський вокзал, намагаючись усякими правдами й неправдами влаштуватися на шахту. Далеко не всім це вдавалося, у багатьох і сил не вистачало, щоб здолати крутий правий берег Дінця. А на лівому березі був колгосп, куди із задоволенням брали бажаючих, адже колективізація заохочувалася. Таким чином ті, хто рятуючись від голоду і від своїх колгоспів, втікав з рідних місць, опинялися в колгоспі імені Сталіна”, - йдеться у книзі.

Селяни здають зерно на склад, 1933 р. ]]>Джерело]]>

А ось таку згадку про ці події знаходимо у книзі, упорядкованій луганською філологинею, викладачкою Іриною Магрицькою ]]>“Врятована пам'ять. Голодомор 1932-33 pp. на Луганщині: свідчення очевидців”]]>. Там опублікували лист жителя Єпіфанівки Івана Даниленка (1938 р.н.). Його слова дають уявлення про те, що відбувалося тоді на території нинішньої Сіверськодонецької громади.

“За Дінцем починався, власне, Донбас з його промисловістю, а головне - з його хоч якою, та зарплатою. А ще найголовніше - там були їдальні при виробництвах. Люди, голодні та знесилені, не в змозі були дійти з північних районів області в рятівний край - “за Дінець”, вони гинули на розбитих дорогах, не в силі пройти 150-200 км пішки. Влада розпорядилась і виділяла підводи для збору померлих, і їх закопували у вириті повз дороги ями.

На початку п’ятдесятих років я, хлопчак, чув, як жартували колгоспні теслярі над тими, хто звозив померлих у тридцять третьому.

- Та ви кидали в ями живих людей, щоб більше не їхати за ними! - казали жартівники.
Ті виправдовувалися:
- Ми бачимо, що це вже ходячий скелет, одні мощі, дикий, нелюдський погляд, то й казали: “Сідай, чоловіче, відпочинь тут”, і ті нещасні люди доживали останні хвилини.
Жахливі реалії жахливого часу...

У моєї бабусі померло з голоду п’ятеро дітей, це були наймолодші. Старші пішли “за Дінець” і тим урятувалися. Я пам’ятаю, у моїй Єпіфанівці ще після війни прямо рясніли на кладовищі стовпчики над померлими в тридцять третьому, на хрести не вистачало в людей сили”.

“Їли усе: і собак, і птицю дику, і дохлу скотину”

Роботу над книгою Ірина Магрицька розпочала на початку двотисячних під враженням від почутого під час фольклорно-діалектологічної експедиції у райони Луганщини. Тоді більшість представників старшого покоління у відповідь на прохання описати історичні факти, які залишили найбільший слід у їхній пам’яті, починали розповідати про голод 1932-33 років.

“Згодом же, готуючи до видання зібрані матеріали, я уважно прослуховувала й розшифровувала ці записи. І тільки тоді почала усвідомлювати описаний мешканцями різних сіл жах пережитої ними трагедії. І замислилася: як могло статися, що на слобожанському чорноземі, товщина шару якого наближається до метра, почали масово вмирати люди - споконвічні хлібороби?”, - пише упорядниця у передмові.

Поринувши у тему, вона з’ясувала, що на той час ця тема висвітлювалася на сторінках лише небагатьох луганських ЗМІ, і то епізодично й дозовано.

“Жодна з кафедр історії України луганських університетів до 2007 року не організовувала експедиції студентів з метою записати в польових умовах спогади людей про Голодомор 1932-33 років на Луганщині. Жоден із молодих луганських науковців-істориків за роки незалежності України не захистив дисертацію з цієї теми”, - зазначає дослідниця у книзі.

За президентства Віктора Ющенка державна політика сприяла тому, щоб дослідження Голодомору на Луганщині активізувалися.

Обличчя свідків Голодомору. Фото з книги “Врятована пам'ять. Голодомор 1932-33 pp. на Луганщині: свідчення очевидців”

Книга Магрицької, матеріали для якої допомагали збирати кілька експедиційних груп, побачила світ у 2008 році. Того ж року Луганська область першою в країні представила свій том ]]>“Національної книги пам’яті жертв Голодомору”]]>. Серед іншого туди увійшли спогади 328 мешканців області про події 1932-1933 років”. У цьому випадку до збору свідчень долучилися вже й місцеві адміністрації. Так, Кремінська РДА записала слова жителів Боровеньок та Єпіфанівки. Ось кілька цитат з них:

“Прийшли із сільської ради виконавці та забрали весь інвентар, коня, корів, волів. Пішли й батьки в колгосп робити. Мати дояркою робила, батько в полі. Хотя батьки й в колгоспі робили, а з голоду померли. Батько помер 5 травня, як зараз пам’ятаю. Знаю, як мама померла. Нарвали ми з сестрою вишенек, принесли мамі, а вона не ворушиться”. (Чередниченко Пелагія Стефанівна, Боровеньки).

“Пам’ятаю Голодомор дуже добре. Мені було 9 років. Голод був сильний. Їли усе: і собак, і птицю дику, і дохлу скотину. Коли скотину вивозили на скотомогильник, то там уже була черга”. (Стукало Ілля Матвійович, Єпіфанівка).

“Худоби в нас не було, бо всю забрали. Батько працював на фермі, і я біля нього бігала. Потім за те, що він узяв для мене кружку молока, його вигнали з роботи. Потім батька взяли на млин. Там уже батько заробляв трішки муки, так і виживали. А всі брати та сестри не пережили голоду. Старшу сестру ховали разом з батьком: замотали в ганчір’я і закопали. Людей вмирало дуже багато. Прямо на вулиці: ідеш, а воно – хто сидить, хто лежить – уже мертве”. (Олефіренко Варвара Іванівна, Єпіфанівка).

Серед тих, хто пережив Голодомор на Луганщині, є і відомі постаті. Письменник Микита Чернявський народився 1920 року у Смоляниновому. Там же вся його родина, яка за прийнятою тоді класифікацією селян вважалася середняками, зустріла голод 1932-33 років. Спогади Чернявського увійшли до збірки “]]>Невгамовний біль 1932-1933]]>”, її у 2007 році опублікували в Донецьку на виконання указів Ющенка.

“Начисто вимерло сусіднє село - Чабанівка. Обідньої пори, коли звідти дує вітерець, трупний сморід збивав з ніг”, - згадує Чернявський.

Спогад письменника цікавий тим, що, окрім поневірянь власної сім’ї, художньо змальовує образ очільника бригади активістів-комсомольців, яка нишпорила по дворах селян. Ним був, як стверджується, родич (племінник) Климента Ворошилова - Михайло, чия мати жила у цьому ж селі:

“Смолянинове, понад 700 дворів, наполовину вимерло та перелізло через Донець на шахти. Сіфониха теж померла з голоду, а недобра слава про її сина, Мишку, передається з покоління в покоління”.

Право на пам’ять

А це вже - спогади сіверськодончанки Лідії Тихої. Її лист у 2022 році ]]>опублікували]]> на сайті Музею Голодомору. Лідія Антонівна - сестра живописця Івана Тихого. Сама вона все життя пропрацювала у школах Сіверськодонецька вчителем фізики та математики.

Голод 1932-33 років брат і сестра пережили у Савинцях на Харківщині.

“Ми жили в хаті дідуся. Потім нас всіх вигнали, все забрали. Ми огиналися під чужими заборами, голодні, холодні. Мама встигла своє майно забрати – подушки віднесла до чужих людей в сарай. А потім кинулась, а ті люди розпороли напірники та покрали пір’я з подушок. Покрали рушники – у мами було гарне придане. Мама моя роботяща, все вміла робити: і шити, і вишивати, і город полоти, і корову доїти… Все забрали дяді в чорних кожанках”, - цитує музей лист очевидиці.

Фрагменти листа Лідії Тихої

Бабусю пані Лідії жорстко вбили за жменю колосків, які вона підібрала на зібраному вже полі. У 100-тисячному місті сімей зі схожими історіями, напевно, було чимало. Але можливість публічно вшановувати пам’ять невинно загиблих ще треба було відстоювати.

Президент України Віктор Ющенко
та голова Луганської облдержадміністрації Олександр Антіпов
на відкритті пам’ятного знака жертвам Голодомору у Луганську 29 березня 2007 року

У 2007-му, після указу Віктора Ющенка “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” місцева влада почала встановлювати по всій Луганщині пам’ятні знаки жертвам Голодомору. До 2008 року по всій Луганщині вже налічувалося 280 таких знаків.

На цій хвилі керівник міської організації ”Народного Руху України” Іван Шамрай ініціював встановлення Хреста пам'яті жертв голодомору у Сіверськодонецьку. Цьому опиралася тодішня міська влада, а представники московської церкви - ще й перешкоджали.

Попри це, після офіційного звернення до президента, силами партійців хрест все ж встановили. Це відбулося вранці 24 листопада 2007 року неподалік собору Різдва Христового по проспекту Гвардійський. Пізніше його освятили представники УПЦ КП, які приїхали з Луганська.

Встановлення хреста

А у травні 2009-го хрест зник. Здійнявся скандал, який дійшов до Києва.

“Міліція відмовилася шукати хрест, а знайшла його СБУ прикопаним неподалік. Потім міліція хотіла забрати хрест як речовий доказ. Але завдяки нашій наполегливості, через тодішнього міністра МВС Юрія Луценка, ми хрест на плечах перенесли й встановили”, - розповів “Сєвєродонецьк онлайн” Іван Шамрай.

Вшанування пам’яті померлих

Він каже, що тодішній мер міста Володимир Грицишин пропонував йому іншу локацію, на околиці міста, але рухівець відмовився.

“Мета була, щоб хрест став нагадуванням про жахливі події тих років, щоб люди могли у будь-який час прийти та вшанувати пам’ять загиблих. У моєму уявленні, це мало бути десь посеред людного місця”, - каже Іван Шамрай.

Капличка на Лісній Дачі

Збіг чи ні, але 24 травня 2008 року у Сіверськодонецьку з’явилася друга пам’ятна композиція жертвам Голодомора. Ініціатором встановлення у цьому випадку був вже сам Грицишин. Його підтримали обласний осередок “Народного руху” та тодішній митрополит УПЦ МП Володимир.

Капличку з чорною гранітною плитою у підніжжя встановили при вході до території Хрестовоздвиженського храму на Лісній Дачі. І саме це місце до 2022 року використовувалося для проведення офіційних заходів у День пам’яті жертв Голодоморів.

Опускаючи скандали та політичне підґрунтя, радує сам факт того, що такі місця у місті взагалі з’явилися, а тема Голодомору перестала бути табуйованою. Але, на жаль, не надовго.

Цього літа окупанти у Луганську знесли пам’ятник жертвам Голодомору, встановлений наприкінці двотисячних. Що зараз з хрестом та капличкою у Сіверськодонецьку - невідомо. Та враховуючи завзяття, з яким росіяни взялися викарбовувати українську ідентичність та пам’ять на Луганщині, очікувати можна найгіршого.

Джерело: Сєвєродонецьк онлайн - https://sd.ua/news/29871