Зі сцени театру у роту вогневої підтримки: історія захисниці Сєвєродонецька

]]>«24 лютого, коли почалася широкомасштабна війна, ми з чоловіком без зайвих слів подивилися один одному в очі і в один голос сказали: «Ну що йдемо воювати»]]>.

]]>Вечірній Київ: Минає другий рік повномасштабної війни в Україні. Вікторія з позивним «Сомік», яка у перший день вторгнення взяла до рук зброю, аби захищати свою країну від клятого ворога, жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Хоча плани на життя у жінки були зовсім інші.]]>

«Я скажу вам так: воювати не хоче ніхто, але ми зобов’язані захистити свою землю від окупанта. І ми це робимо, — акцентує захисниця. — Я мама дорослого сина, маю гарну фізичну підготовку, розуміюся на зброї і пройшла курс тактичної медицини. Я бойова одиниця і не можу відсиджуватися вдома, коли росія чинить терор на моїй землі. Коли щодня гине стільки людей. Ви не уявляєте скільки воїнів ми втратили за ці два неповних роки… Думаю більше, ніж за вісім попередніх…».

Бойовий шлях військової з Українки, що на Київщині, був нелегким. Важкі бої у Сєвєродонецьку, Лисичанську. Контузія, яку отримала ще у перший день на «нулі», і яка й досі нагадує про себе. З Вікторією ми зустрілися, коли вона проходила плановий курс у Центрі медико-психологічної реабілітації військових Інституту медицини праці ім. Кундієва. Але наразі захисниця вже повернулася до виконання своїх обов’язків і доки кияни сплять, вона продовжує пильнувати небо над столицею.

Під час інтерв’ю з Вікторією. Фото: Сніжани Божок

Як акторка театру стала командиром відділення стрілецької роти, про прогалини у підготовці солдат і курс тактичної медицини, що рятує життя поранених, як працює українська протиповітряна оборона та чому за жодних обставин не можна знімати їхню роботу, Вікторія «Сомік» розповіла журналістці «Вечірнього Києва».

ЯК ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР УКРАЇНСЬКИМ ВЕТЕРАНАМ І ВОЛОНТЕРАМ ДОПОМАГАВ

Віка завжди була активною, спортивною і з чіткою громадянською позицією.

Волонтерством займалася з 2014 року, коли українським військовим, які на Сході боронили нашу землю, дуже потрібна була допомога. Не будемо кривити душею, волонтери тоді і одягали, і годували армію:

«У нас була згуртована команда дівчат. Одні збирали за списком всі необхідні речі: від трусів до теплого одягу. Інші готували, консервували, пекли. Разом ми збирали кошти на те, що просили у нас військові. Ми ніколи не купували абищо. Конкретній роті, взводу на конкретне прізвище. Потрібні аптечки — збираємо. Тільки не з „фуфломіцинів“, а з медичних препаратів і засобів, які необхідні на фронті. У мене, дякувати Богу, є досвід. Такою злагодженою компанією дівчат ми й волонтерили».

Віка завжди була активною, спортивною і з чіткою громадянською позицією. Фото з архіву героїні

Згодом Вікторія грала у соціальному театрі ветеранів та волонтерів АТО — Project «W» — Veterans, Volunteers and William.

«Цей театр заснував командир взводу окремої розвідроти 95 десантно-штурмової бригади Ігор Касьян. Повернувшись з АТО, він хотів допомагати ветеранам жити повноцінним соціально-культурним життям. А реабілітація через творчість є потужним важелем для переходу до мирного та цивільного життя, — розповідає волонтерка. — Я в театр потрапила зовсім випадково. Мені подзвонила моя знайома, з якою ми проходили курс для дружин ветеранів по ПТСР, і каже, мовляв, є класний проєкт для ветеранів та волонтерів, не хочеш пройти кастинг. Я спробувала, хоча й не дуже хотіла, якщо чесно. Співати не вмію та й взагалі, яка з мене акторка (сміється — ред.). Але дівчата вмовили.

Ну що ж прийшла на кастинг, прочитала свій вірш, виконала завдання, які вони мені дали і пішла займатися справами. Я абсолютно не розраховувала, що потраплю до театру, але через півтора місяця мені прийшло повідомлення, що я пройшла кастинг. Це для мене було великою несподіванкою. Та коли відвідала перше заняття, зрозуміла, що я в колі неймовірних людей.

На кожну репетицію бігла із задоволенням. Ми ставили «Дванадцяту ніч» Шекспіра, мовою оригіналу. Так, люди, які до англійської не мають жодного відношення, замахнулися на мову оригіналу (сміється, — ред.). Нашим режисером був Заслужений артист України Олексій Гнатковський. А ще театр мав благодійну мету — ми зібрали на той час 150 тисяч гривень. Це неймовірні часи. Гра в театрі на сцені — це дійсно те, за чим я зараз ностальгую. Театр працює й досі, але більшість наразі знову воюють. Та після перемогу ми обов’язково зберемося знову».

До речі, «Project W» підтримали посольство Великобританії в Україні й українські митці, серед яких відомий режисер і актор Ахтем Сеітаблаєв. За його словами, цей проєкт — чудова нагода «долучити ветеранів до соціально-культурного життя країни через мистецтво».

НЕ ТЕАТРОМ ЄДИНИМ: ЯК «УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕГІОН» ГОТУВАВ ДО ВІЙНИ

Вікторія не хотіла вірити в те, що путінська орда наважиться на повномасштабне вторгнення. Хоч і багато чула розмов з цього приводу. Бо серед друзів волонтерки більшість військових. Але, як то кажуть, береженого й Бог береже. Тому ще під час карантину через Covid-19 почала активно займатися в «Українському легіоні».

«Перша освіта у мене економічна, а друга — тренер по спортивному туризму. Я маю гарні навички, починаючи зі спортивного орієнтування, альпінізму, скелелазіння і закінчуючи спортивною медициною, — розповідає жінка. — Коли в Україні оголосили карантин, випадково у соцмережах натрапила на рекламу про новий набір до «Українського легіону» і, не задумуючись, вирішила спробувати до спортивних навантажень додати військову підготовку. В такий час живемо, що мусимо вміти все.

Тренування в «Українському легіоні». Фото: з відкритих джерел

Що таке «Український легіон», якщо коротко: це організація, заснована в 2014 році, задля сприяння розвитку військової справи серед цивільних. Створена вона колишніми військовими. Її мета — розвиток ефективної територіальної оборони України. Як виявилося, моє спонтанне рішення стало доленосним. Там я отримала дуже важливі навички з техніки ведення бойових дій. Нас тренували у різних напрямках: від тактичної медицини, зв’язку до вогневої підготовки, саперної справи, аеророзвідки. Нас навчали круті й професійні інструктори, яким я завдячую й досі».

ВОЮВАТИ ПІШЛА РАЗОМ З ЧОЛОВІКОМ

На початку повномасштабного вторгнення значна частина легіонерів долучились до лав ЗСУ та ТрО. Вікторія пішла в ТрО, де за збігом обставин її призначили командиром відділення.

«Ми з чоловіком приєдналися до 135-го окремого батальйону ТрО. Це Обухівський напрямок. Займалися нічною охороною об’єкта, патрулюванням, забезпеченням виконання наказів командира в нічний час, — розповідає військова. — 25-го лютого, я була на зміні і мене поставили командиром нічного патруля. Якось так вийшло. А тоді, за деякий час, коли призначали командирів відділень у моїх хлопців запитали, а у вас хто командир? Вони не довго думаючи, вказали на мене. Це був дійсно виклик. Але я не зі слабких, щоб зістрибувати з корабля. Потім, коли батальйон структурували, мене з відділенням, перевели в іншу роту, так я і стала командиром 2-го відділення, першого взводу, стрілецької роти 135-го батальйону».

Саме завдяки добровольцям розпочав своє формування і діяльність з перших днів російсько-української війни135-ий батальйон територіальної оборони Київської області. Зона відповідальності — оборона Обухівського району. Після того, як ворожу російську орду вдалося витіснити з Київської області, батальйон був направлений на оборону східних рубежів України.

«У травні наші підрозділи висунулись на фронт — в район Сєвєродонецька і Лисичанська. Наша ТрО передбачалася як супутній підрозділ ЗСУ. І нам говорили про те, що ми будемо стояти на другій-третій лінії і підтримувати ЗСУ. А виявилось, що ми опинилися у самому епіцентрі подій. У Сєвєродонецьку ми прийняли бій і успішно протистояли добре підготовленим російським десантникам, там і були наші перші втрати. Загинули декілька хлопців. Я втратила свого доброго друга і побратима Тімоху, з яким ми з перших днів йшли пліч-о-пліч. Це найстрашніше на війні — втрачати своїх… Найкращих… Які ще стільки всього могли зробити у цьому житті для себе, для родини, для країни. А їх більше нема. Їх вбила російська наволоч».

Жінка зізнається, що доводилося виконувати різні функції, хоч як важко не було. Бо на ній лежала відповідальність не лише за своє життя, а за життя хлопців з її відділення.

«Мене контузило в перший день перебування в Сєвєродонецьку, але лікувати було нікому, — розповідає захисниця. — Прийшлося в цьому стані продовжувати тримати стрій і робити все можливе, щоб мій підрозділ був максимально забезпеченим».

Потім були бої за Лисичанськ і абсолютний дефіцит боєприпасів. Сили противника переважали, як і артилерія, танки, авіація, пригадує Віка.

«Наші потроху відходили в район Бахмута. Я тоді ще застала гарний, квітучий Бахмут. Це було літо 2022-го. Ми жили в шахті на глибині 280 метрів… І багато чого ще було. Може колись напишу маленьку сповідь про велику пригоду».

Важко далася ротація на буремний Схід. Але для неї це неоціненний досвід, зізнається жінка.

«Коли ти командир, на тобі дуже велика відповідальність і не важливо що це — підрозділ, взвод, рота. Це важка відповідальна справа, в якій треба завжди зважувати все. Постійно навчатися, бути в курсі всього, щоб мати повагу серед своїх підлеглих. Аналізувати, приймати рішення, часом доленосні. Я не вважаю, що з мене вийшов гарний командир, але я добросовісно ставилася до виконання всіх завдань».

«САМОЛІКУВАННЯ ВБИВАЄ, ОСОБЛИВО НА ФРОНТІ»

Потрапивши у саме пекло війни, Вікторія неодноразово дякувала підготовці, яку отримала в «Українському легіоні».

«Кожному бійцю, який їде на „нуль“ треба закінчити курс з тактичної медицини. Солдати часто гинуть не від поранення, а від того, що їм неналежним чином надали допомогу, — обурюється військова. — Мене такмеду навчили в „Українському легіоні“. Я півтора року тренувалася. Нас вчили хлопці-професіонали з медичного батальйону „Госпітальєри“. Я достеменно знаю протокол. Тому своїх хлопців вчила всього, що знала. Перебирала всі аптечки, викидала звідти знеболювальні, бо їх не можна використовувати, коли заманеться. Тільки під меднаглядом. Хлопці цього не знають на 10 році війни».

«Курс тактичної медицини має пройти кожен військовий». Ілюстративне фото: з відкритих джерел

За словами Вікторії, є ліки, безконтрольне приймання яких може стати фатальним у випадку поранення, тому що діючі речовини, які вони містять, впливають на систему згортання крові.

«Такими є більшість знеболювальних, якими ми звично користуємося в цивільному житті. На фронті так не можна. Особливо уважними треба бути з пораненими. А не один одному зробив укол, поранений заснув і помер, бо йому категорично не можна було спати до евакуації. Від знеболювального йде пригнічене дихання. Зрештою, солдати банально не знають, що деякі „буденні“ ліки можуть ускладнити їхній стан у разі поранення та навіть призвести до смерті. Я завжди наголошую: самолікування вбиває, особливо на фронті».

ПРО ЗАХИСТ КИЇВСЬКОГО НЕБА: «КОЛИ ПРАЦЮЄ ППО ТИ НІБИ ЗНАХОДИШСЯ ВСЕРЕДИНІ ФЕЄРВЕРКУ»

Після повернення зі Сходу, Вікторія несе службу на Київщині. Спочатку — в мобільних вогневих групах, які в основному працювали з шахедами, нині у роті вогневої підтримки. Вона — частина команди, яка вартує небо і в кого ми так віримо під час кожної повітряної тривоги.

Вікторія вартує небо Київщини. Фото: з архіву героїні

«У нас зараз змішаний взвод, який стоїть на стратегічному об’єкті. Тому я і не можу багато розповідати. Пару місяців тому була у виїзних групах на шахедів. Там була інша специфіка та інші завдання. Звук дрону-камікадзе типу Shahed важко сплутати з чимось іншим. Працюючий двигун „шахеда“ можна почути на відстані до двох кілометрів — це змішаний звук газонокосарки та мопеда. Оперативні чергові нам вказували точки, де група може розгорнутись і ми відпрацьовували по ворожих об’єктах. У роті вогневої підтримки, де я зараз, трішки інакше. Одним словом, це все ППО, але про всі тонкощі зможу розповісти після нашої перемоги», — посміхається захисниця.

Вікторія пояснює, що ворог полює за розрахунками ППО завзято, тому всі заклики в соцмережах не фотографувати збиття ракет — не просто забаганки, один такий пост може принести чимало лиха.

«Взагалі, все що стосується безпеки, для мене пріоритет, бо це про людські життя. Часто доводиться чути подяки. Люди пишуть, захоплюються ППО. А я хочу акцентувати, якщо ви справді вдячні протиповітряній обороні, ніколи і ні за яких обставин не знімайте й не виставляйте збиття, будь-яку роботу ППО. Росіяни відстежують все, навіть коментарі під різними повідомленнями у соцмережах, і вони в тому числі здатні спровокувати ракетний удар».

Специфіка полювання за ворожими цілями в тому, що працювати доводиться ночами, в холод, при тумані й так далі.

«Це цілодобове спостереження. Доба ділиться на зміни: чотири години на посту, чотири — відпочиваєш. Мабуть, найважче в цій роботі, чекати… Тобто, є інформація, є напрямок, виходиш на вогневу позицію і чекаєш: полетить через тебе, чи десь в інший бік. Зараз мороз, то пальці відмерзають, то сам замерзаєш, іноді просто від перевтоми настільки хочеться спати, що починаєш ходити туди-сюди, як божевільний. Коли одна-дві тривоги — це нормально, а коли летить і летить, ти ніби знаходишся всередині феєрверку.

Від постійного напруження приходить сильне виснаження, особливо, коли ти вже четверту чи п’яту добу на посту. Та нам гріх скаржитися, важко дуже зараз бійцям, які на «нулі». Наразі мій батальйон знаходиться в зоні активних бойових дій. Наш комбат дав наказ: дівчат не брати в цю ротацію. Страшна деморалізація у чоловіків, коли гине жінка. Тому власне я зараз тут. Я не з тих, хто зможе в штабі папери перекладати, я бойова одиниця», — підсумувала Вікторія.

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ», фото авторки та з архіву героїні

]]>https://vechirniy.kyiv.ua/news/93514/]]>